Роман «Кабульський книгар» я прочитав у російському перекладі кілька років тому. Тож, ідучи на презентацію цієї книжки норвезької журналістки та письменниці Осне Сайєрстад, мав до неї давні запитання. Конче хотілося з’ясувати, чому письменниця залишила поза увагою іслам – інтегральний чинник усього афганського буття. Нам, українцям, годі уявити порядок, за якого релігія та її приписи присутні і в сімейному, і в суспільному житті. А спроба вирватися з «лабет» віровчення у традиційному суспільстві завжди призводить до більшої чи меншої трагедії. Тому хотілося почути аргументи авторки на користь саме такої подачі, яка означує лише зовнішні елементи релігії, зводячи їх до місцевої екзотики. Але я запізнився: забагато часу минуло від моменту написання «Кабульського книгаря». Кажуть, що ситуація в Афганістані відтоді мало змінилася. А от Осне Сайєрстад пережила кілька тривалих відряджень до інших, не менш гарячих регіонів. І там теж був присутній іслам. Письменниця на багато речей тепер дивиться інакше. І ще важлива подія, про яку ми не згадували під час розмови з авторкою, але яка все одно так чи так впливала на нас у київській книгарні: за кілька днів перед тим в Афганістані загинула наша колега, фоторепортер із Німеччини Ані Нідрінґгаус. Відправною точкою розмови з Осне Сайєрстад стало визнання письменниці: рішення написати про родину кабульського торгівця книжками прийшло раптово.
У. Т.: Як і чому ви приїхали 2001 року до Афганістану? Чи цікавилися ним доти?
– До подорожі я небагато знала про цю країну. А поштовхом до поїздки стали події 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах. Тоді зрозуміла, що планета змінюється докорінно і звичного нам світу більше немає. Прагнення бути свідком метаморфоз привело мене до Афганістану. Своє завдання я вбачала в тому, щоб як очевидець інформувати про події. До Кабула ми дістались із двома колегами, німецьким та французьким журналістами. Їхали автівкою вслід за колоною військ Північного альянсу, які звільнили столицю країни від талібів. Дорогою нам траплялися трупи бійців «Талібану». Я була фрилансером кількох газет у Норвегії, Швеції і Данії та єдиною тоді журналісткою зі Скандинавії на афганських теренах. Мені довелося побувати на самій лінії фронту, за 500 м від місця боїв.
У. Т.: Як ви познайомилися зі своїм героєм і чим він вас зацікавив?
– Я зайшла до книгарні в Кабулі. Увагу привернуло те, що на палітурках було замальовано, вирізано чи заклеєно зображення людей. Таку вимогу висунув режим талібів. З’ясувалося, що господар говорить англійською. Вельми колоритний тип, він виявився напрочуд цікавим оповідачем. Запросив до себе додому на вечерю. Там мене вразила атмосфера великої родини, із двома дружинами та купою дітей, які визирали звідусіль. Наступного дня під враженням від побаченого й почутого я написала матеріал для своєї газети. Але ця сім’я не йшла мені з голови, і стало зрозуміло: необхідно про неї створити книжку. Адже в тих людях – новітня історія країни. А батьківщина їхня унікальна тим, що її ніхто не зміг підкорити. Пробували англійці, потім СРСР, тепер-от Сполучені Штати із союзниками, які виводять звідти війська. Результат однаковий…
У. Т.: А як вам вдалося оселитися в родині? Адже в мусульман це закрита територія. Та була ваша ідея? Напросилися?
– Так, це була моя ідея. Я запитала господаря книгарні про можливість пожити в нього, і він відповів мені: «Welcome!».
У. Т.: У романі дуже переконливо змальовано стан і хвилювання старшої дружини власника магазину, яка чекала на нього в Пакистані. Ви були свідком тих переживань чи писали з її розповіді?
– Я разом із її чоловіком приїхала в Пакистан. Там вона розповіла мені про свої почуття, про життя самотою далеко від домівки й від нього. Цей епізод відтворила з її слів.
У. Т.: Вам вдалося потоваришувати з кимось із жінок цієї родини? Як ви охарактеризували б свої стосунки з ними?
– Хоча я була переважно серед жінок тієї родини, не скажу, що ми стали подругами. Мовний бар’єр, різниця культур – усе це давалося взнаки. Англійською окрім глави сім’ї розмовляли його сестра та старший син. Із рештою спілкування було через перекладача. А це не сприяє відвертості й приятельським стосункам. Гадаю, вони терпіли мене. Я для них так і не стала своєю, залишилася журналісткою.
У. Т.: Чи дошкуляли вам побутові незручності в Афганістані?
– Вони справді були. Зокрема, з водою. Приміром, доводилося зі склянки поливати собі голову, миючись. Але це не становило для мене якоїсь особливої проблеми. Ми, норвежці, невибагливі у побуті. Полюбляємо у своїй країні гуляти горами, от нещодавно з родиною відпочивали, блукали горами, там воду теж доводилося брати з річки. Не зважати на побутові негаразди мені в Афганістані допомагала зосередженість на роботі, на книжці. А ходити в афганській бурці було цікаво: я все і всіх бачу, а мене – ніхто.
У. Т.: У Радянському Союзі існувало таке пропагандистське кліше – «освобожденная женщина Востока». Так казали про партійних активісток із республік Центральної Азії. На вашу думку, чи потребують сьогодні звільнення афганські жінки?
– Не впевнена в цьому. Адже не можна силоміць когось звільняти. Вони самі визволяться, якщо захочуть. Я говорила б виключно про рівні права жінок із чоловіками, про їхнє право навчатися. Довелося спостерігати чимало змарнованих здібностей, бо в афганській ситуації жінки мали єдину можливість для самореалізації – в родині. При тому право вибору майбутнього чоловіка належить батькові дівчини, а не їй самій. Мені видається, що Захід, який намагається нині подолати Афганістан військовою силою, геть неправильно чинить. Гроші, які йдуть туди, марнуються. Значно ефективніше й корисніше було б відкривати там навчальні заклади.
У. Т.: Чи означає це, що жінки в Афганістані нещасливі? Вони прагнуть свободи в західному сенсі? Приміром, ходити з відкритою головою, можливо, носити короткі спідниці, вживати алкоголь і міняти чоловіків, коли заманеться?
– Аж ніяк. Жінки виходять заміж, народжують дітей, дбають про свої родини. Але це не означає, що не жартують, не сміються. Вони по-своєму щасливі, хоча часто так трапляється, що чоловіка дочці вибирає її батько. Прагнень, про які ви кажете, я не помічала. Одяг і вживання алкоголю – це питання інше, питання культури.
У. Т.: Оскільки ви окрім Афганістану бували в Іраку, Косові, Лівії, то знаєте, що для мусульман усе, від економіки до побуту, визначає іслам. Так чи так він впливає на всі аспекти життя. Чи є, на вашу думку, причиною нинішнього становища афганських жінок їхня релігія?
– Гадаю, що причина якраз у відході від приписів ісламу, вільному його тлумаченні. Адже він не забороняє жінкам учитися, не зобов’язує їх цілком затуляти обличчя буркою, як це заведено в Афганістані. Мусульмани не повинні бути брутальні зі своїми жінками. Та, на жаль, таке насильство в афганських сім’ях трапляється доволі часто. У наступній книжці, яка ґрунтуватиметься на моїх враженнях від перебування в Лівії під час громадянської війни, я говоритиму про відчуття освічених мусульманок, які вивчають іслам. Саме завдяки знанням релігії, слідуванню шаріату зростає їхнє відчуття впевненості в собі.
У. Т.: Чи прагнули ви своїм романом «Кабульський книгар» викликати в західного читача співчуття до афганців, які живуть у бідності, в зруйнованій війною країні?
– У мене такого наміру не було. Але я знаю, що чимало читачів на Заході сприймають героїв книжки саме так. Безперечно, мій погляд на афганців – західний. Тепер розумію: головний герой «Кабульського книгаря» мав підстави для невдоволення тим, як я змалювала його та родину. Але таке було тоді моє авторське бачення.
У. Т.: Ви не раз бували в Росії, відвідували Чечню. Спостерігали наслідки війни в ній та в Афганістані. І там, і там були російські та радянські військові. Як гадаєте: РФ становить загрозу для сусідів?
– Росія – це одна зі світових потуг. І вже сам її статус, потенціал є загрозливим для довколишніх країн. Я була в Чечні двічі. Під час першої війни і пізніше, вже за Путіна. Слід сказати, за 10 років той край дуже змінився. Там було знищено традиційний спосіб життя, викрадено і вбито тисячі осіб. Владі вдалося роз’єднати людей, посіяти страх і недовіру. Війна закінчилась, але якою ціною… Хотіла ще сказати, що саме після вторгнення СРСР до Афганістану активізувалися фундаменталістські, джихадистські течії в ісламі. І досі світ має справу з наслідками радянської агресії. Ситуація з безпекою там щороку гірша. І зараз я не наважуся поїхати до цієї країни.