Ситуацію, коли встановлені порядки речей, які довго видавалися непорушними, нині нечинні, можна називати по-різному. Втім із упевненістю випадає констатувати тільки те, що стійкого відчуття занепаду вже не позбутися. Може саме тому, міркувати про несталість у світовій історії спроможні люди, що самі впадають у непевність. У вересні 2023 року, коли війна в Україні тривала півтора року, в Італії не стало відомого дослідника ніцшеанства — Джанні Ваттімо. Це була людина, в житті котрої почасти поєднувалися занадто контрастні речі — суперечлива філософія Гайдеґера, комуністичні погляди чи відкрита гомосексуальність. Але недарма такі сенсаційні поєднання віддавна пов’язуються з філософією постмодерну. Справді, думка Ваттімо кружляє довкола тези про відсутність усілякого визначального начала в сучасності. Тому нинішнє мислення він означив яко слабке та розпорошене. Властиво, цими своїми переконаннями Ваттімо продовжує ніцшеанську традицію вивчення нігілізму.
Як і Ніцше, Ваттімо визнав історицизм і нігілізм основними рисами західної цивілізації, що йдуть у тандемі. Нігілізм указує на втрату цінностей, а в історицизмі лише проголошується та ніколи не досягається сенс історичного звершення. Зрештою, нігілізм є феноменом історичним, адже навіть у Ніцше не вказано ніякої ненігілістичної доби на проміжку від античності до сьогодення. Та чи можна позбутися цього відразливого стану? Відповідь є негативною, бо минулого не змінити. Його можна лише прийняти, тобто підготуватися до випробування, не брешучи собі про прогрес або світле майбуття. Нігілізму не здолати, не викорінивши духу помсти. Християнство, мораль і метафізика виходили з ідеї подвоєння, передбачаючи, що крім оцього земного світу, є ще й якийсь істинний. А принагідно виразники схожого переконання займалися пошуками винуватого, кому треба помститися за незгоду прагнути до бажаного потойбіччя.
Безперечно, варіативні форми історицизму завжди базувалися на торжестві кінцевої мети. Та Ніцше закликає бачити в історії не лінеарність, а вічне повернення, коли воля постійно готова приймати все, що вже сталося з усіма стражданнями та страхіттями, не призначаючи ненависного винного. Тобто більше немає гарантії, що певна вища сила може втрутитися та все змінити на найкраще. Необхідно самостійно здійснити переоцінку цінностей. Але таку постановку питання часто розглядали як виправдання нацизму й авторитаризму. Хоча це все тому, що Ніцше послуговується нині вже застарілою термінологією, скажімо, вживає слово «раса», «раби» тощо. З огляду на це, Ваттімо наголошує, що завдання винайти нові цінності Ніцше ставить не перед обраними, а перед усіма людьми, котрі мали би наважитися на це завзяття. Зрозуміло, що не всі спроби творити будуть удалими. Звідси виникає потреба постійно висувати собі вимоги та вправлятись у наміченому.
Цю позицію Ваттімо доповнює герменевтичною складовою: йому йдеться про потребу постійного тлумачення цієї проблеми. У Ніцше вона звучала так: немає фактів, є лиш інтерпретації. Та Ваттімо вважає, що ніцшеанська герменевтика полягала в тому, щоб усе розглядати в оптиці протиставлень. Інакше кажучи, в історії завжди дещо залишається прихованим, а щось явним. Отже, важливо застановлятися на замаскованому, намагатися дивитися на ті чи ті речі щоразу з іншої перспективи. Варто не боятись інтерпретацій, а відкрито до них удаватися, випробовувати себе ними.
Саме тому Ніцше відверто називає себе нігілістом. А це лишень означало, що нігілістичні прояви супроводжували людство завжди. Залишається розібратися, з якими типами нігілізму доводиться мати справу, щоби спробувати мінімізувати негативні наслідки. Йдеться про два його види: пасивний і активний. Однак у пасивному нігілізмі виокремлюються ще дві складові: це самозаперечення та реактивність. У першому випадку маємо справу з абсолютно безвільною людиною, котрій усе байдуже. Вона готова скрушно споглядати, впадати в Ніщо, та відмовляється наважитися творити. Втім, а чим є реактивність? А власне, реакцією на подразники. Пересічну людину зачіпає багато чого, проте вона боїться безпосередньо взаємодіяти з опонентом. А тому перечікує, стиха виношує в собі нові цінності для того, щоб установити їх у безпеці, коли великого ризику немає. Як бачимо, вона вже готова творити цінності, тільки вони стосуються не відкритого протистояння, а просуваються нишком, аби мінімізувати відповідальність, а принагідно здобувати більшої влади. Тож якась активність і креативність у реактивності все ж є. Тобто реактивність є прихованою дією, що відбувається ніби під ідеологічною маскою.
Та щойно людина зречеться будь-якої вигаданої гарантії, прийме ніцшеанську тезу «Бог умер» — її нігілізм одразу перейде в активну фазу. Щоправда, в активному нігілізмі теж оприявнюються два різновиди. По-перше, недостатньо просто протистояти всьому підступному, замаскованому чи прихованому. Такий активний опір є лише руйнацією заради руйнації. В сучасному світі ми бачимо доволі його прикладів, адже чимало кругом охочих, аби досягти величі, визискуючи когось іншого. У цьому нігілізмі нема інтерпретацій і самоперевершення. Значить активному нігілізму має бути притаманна життєва сила творити. Йому, по-друге, невластиве сліпе підкорення геть усіх, але нема в ньому також і потурання тому, хто відмовляється від активного буття.
Що для нас означає ця градація нігілізму? Здебільшого те, що всі відповідальні моменти мали би націлюватися не на порожні сподівання на когось, а на вміння консолідуватися, докладатися кожному на своєму місці, не відсторонюватись у пасивному скнінні. В іншому разі, слабкість у нашому мисленні неодмінно послаблюватиме наші дії.