Рано-вранці 23 лютого кіномани пішли спати після безсонної ночі, проведеної перед телевізорами й моніторами комп’ютерів у невсипущому спостереженні за врученням «Оскара». Узагалі ця премія доволі передбачувана, але щоразу симпатії заокеанських академіків спонукають до роздумів. Раз на раз не випадає: то ці розмірковування доводиться «вимучувати», то оскарівський сюжет сам підсуває матеріал для цікавих спостережень.
Коли мова про головну номінацію – «Найкращий фільм», то насамперед згадаймо про те, що НЕ могло отримати «Оскара» й чому. «Снайпер» Клінта Іствуда цього року в її списку – це ніби необхідний загальний реверанс перед патріархом американського кіно плюс здорова звичка завжди висувати саме його, хоч би що він зняв. Іствуд останніми роками – найліпший претендент на номінацію, але найгірший кандидат у переможці. Якби навіть «Снайпер» з улюбленцем юних кіноманок Бредлі Купером був на кілька порядків вищий за те, чим є насправді, Іствудові «Оскар» не загрожував би аж ніяк. Америка не любить скандалів. А цей кіномитець іще до всіх висувань зазнав жорстоких нападок. Прогресивна громадськість звинуватила його у «відбілюванні» війни в Іраку, заявивши, що, мовляв, у стрічці відсутній політичний вимір конфлікту, що вже рівнозначно заполітизованості. Критики заявили, що Іствуд переписав історію іракських подій у стилі «Безславних виродків» Тарантіно. 84-річний режисер мужньо тримав удар, називаючи свій фільм суто антивоєнним і залучаючи як захисників доволі численну групу своїх шанувальників, котрі кричали, що критики нічого не зрозуміли. Словом, буча зчинилася неабияка, ніби довкола «Левіафана» в Росії. Тільки Звяґінцев «очорнив», а Іствуд «обілив».
Читайте також: Український кінотеатр у Європі
Не могла отримати головний приз, невідомо як потрапивши в головну номінацію, «Одержимість» Деміена Шазелла. Стрічка надзвичайної експресії: дует-протистояння двох музикантів тут нагадує битву титанів, але ця кіноробота на двох, камерна, тоді як «Оскар» полюбляє масштаб. «Гра в імітацію», цілком пристойне кіно, грішить одним: тут ні в кого закохатися. Бенедікт Камбербетч, який утілив у «Грі…» геніального математика-дешифрувальника, не сягнув тієї міри чарівності, на яку зазвичай клюють кіноакадеміки.
Більшість експертів у своїх передоскарівських прогнозах схилялися до того, що основні ристалища розгорнуться між «Бердменом» Алехандро Ґонсалеса Іньярріту й «Отроцтвом» Річарда Лінклейтера. Великі шанси, думалося, мають обидва кінотвори. Втямки було, що в «Бердмена» вони серйозніші: розказана в ньому історія кінозірки «у відставці» на диво близька всім академікам. А коли мова про своїх, то іноді, як ми знаємо, зникає будь-яка об’єктивність. Понад те, визнаймо задля справедливості: Іньярріту зняв фільм такого легкого дихання, таких надзвичайних ніжності, любові, співчуття до всього акторського цеху, що залишитися непоміченим це не могло.
Головний герой стрічки Ріґґан Томсон, який колись зіграв шалено популярного Бердмена, сподівається повернутися до слави, але іншим, обхідним шляхом: він ставить на Бродвеї психологічний детектив, де, начепивши кучеряву перуку, грає роль обдуреного чоловіка. Утім, друга мандрівка по лаври виявляється куди важчою, ніж перша, а самі вони здаються міражем: що ближче підходиш, то швидше він відступає. Але головне – нічого не боятися, навіть пройтися в трусах через Тайм-сквер під громовий регіт перехожих. Не боятися вистрибнути з вікна, щоб наступної секунди злетіти. Не боятися зацідити в писок суперникові – партнеру по сцені. Не боятися освідчитися в коханні до колишньої дружини й у ненависті до головного театрального критика країни напередодні власної прем’єри. Колишній Бердмен кидається в ці випробування, відчуваючи, як за плечима виростають крила. Камера видатного оператора Еммануеля Любецкі (попередньою його роботою була «Гравітація» того ж таки Іньярріту) немов літає разом із ним, то випереджаючи й попереджаючи про небезпеку, то злегка відстаючи й обережно стежачи звіддалік. Здається, сам Бердмен узявся за камеру й носить її із собою в повітрі. Кожен, хто бодай трохи розуміється на кіно, скине капелюха перед цим оператором: «Бердмен» зафільмований практично одним кадром, що буває навдивовижу рідко й засвідчує позахмарну майстерність камерамена. Зрештою, кіноакадеміки це поцінували – Любецкі пішов із церемонії з «Оскаром» за найкращу операторську роботу.
У стрічці, окрім виконавця головної ролі, Майкла Кітона (про нього трішки нижче) блискучий кастинг. Іронічно малює власного героя, самозакоханого актора, Едвард Нортон, який зіграв тут свою чи не найкращу роль. На очах із сумного гидкого каченяти перетворюється на впевнену красуню дочка героя Сем (Емма Стовн, котра заявила про себе нарешті як серйозна актриса). Носить екраном свою тривожну журбу вічна невдаха Леслі (Наомі Воттс). Разом вони збиваються в один маленький сумний світ – світ театру, на який автор примудряється дивитися трохи зверхньо й водночас шанобливо знизу.
Читайте також: Берлінале. Мумія повертається
Нортон і Стовн теж були номіновані на «Оскара» як найкращі виконавці ролей другого плану, але поступилися Джонатанові Сіммонсу («Одержимість») і Патрісії Аркетт («Отроцтво»). Сіммонс – вулкан, а не актор, видатний образ, який обпалює темпераментом. Виконавець сотень другорядних ролей, здебільшого мафіозі й рекетирів, зненацька в 60 років стрибнув у своїй творчості так, що «Оскар» не втримався і здався на його милість. Патрісія Аркетт теж була поза конкуренцією: її Олівія, мати головного героя, втілення твердої жіночності, так само стала кульмінацією в кар’єрі 46-річної актриси.
На жаль, кіноакадеміки, щедро наділивши «Отроцтво» цілим букетом номінацій, спромоглися присудити стрічці тільки одного «Оскара» – Аркетт.
А так добре все починалося…
Тригодинна сага про дорослішання, зафільмована, по суті, в режимі реального часу, що прекрасно відпрацювала придуманий Лінклейтером формальний хід – знімати один раз щороку впродовж 12 літ одну сім’ю, за місяць із чимось до «Оскара» отримала головний «Золотий глобус» та премію Critic’s Choice Award. Якщо «Золотий глобус» для «Оскара» не показник, то премію критиків зазвичай вважають предтечею головної світової кінонагороди. А якщо вже трапиться її збіг із вибором могутньої Гільдії продюсерів США, то можна вірити, що найкращий фільм серед оскарівських номінантів ми знаємо. Цьогоріч думки критиків та продюсерів розійшлися: Гільдія найвище поставила таки «Бердмена».
Новизна кіномови й свіжість виражальних засобів в «Отроцтві» настільки очевидні, що не присудити йому жодної з вагомих оскарівських нагород щонайменше непристойно. Лінклейтер звершив безумовний подвиг, придумавши й бездоганно проробивши нехитрий, але блискучий хід: він дав головному героєві вирости на очах у глядача. Між епізодами минає рівно рік. У першому кадрі бачимо чотирирічного Мейсона, в наступному епізоді йому п’ять, затим шість і так до шістнадцяти. Історія звичайної американської сім’ї із закоханими на початку одне в одного татом (Ітан Говк) і мамою (Патрісія Аркетт), які потім з’являються порізно й насамкінець із новими родинами. Зовсім начебто просто, а ніхто раніше не додумався. Але ж «Чорний квадрат» теж геть простий, а до Малевича його ніхто не здогадався намалювати. А ось він створив – і ввійшов у історію світової культури. Те саме з Лінклейтером.
Читайте також :Зимова сплячка Європи
Зрештою, оплесками за формальні досягнення тут не відбутися. Лінклейторові окрім унікального кінематографічного методу вдалася неймовірна річ: він примудрився уникнути всіх кліше, які зазвичай супроводжують фільми про підлітків: тут немає ні першого кохання, ні першого поцілунку, ні першої чарки. На екрані ані смертей, ані трагедій, ані сліз, ані розлучення – все це поза ним, але чомусь, незважаючи на кричущу відсутність прикрощів, фільм не сприймається як лакування чи пласка мелодрама. Лінклейтер немовби сперечається з тією безліччю художників, які доводять собі та іншим, що в наші дні натуралізму не уникнеш. У результаті вийшла зовсім дивна, ні на що не схожа стрічка про час, який немовби дістав новий вимір, став героєм нової концепції.
Те, що кінотвір американця, можна сказати, пролетів (хоча хто ж сперечається: сама присутність у номінаціях, та ще й головних, уже здобуток), симптоматично. «Отроцтво» занадто хороше для «Оскара»: дивовижна форма, наповнена легким, повітряним, розумним змістом, опинилася поза межами симпатій американських кіноакадеміків. Це неймовірно прикро, звісна річ. Утім, ставши на захист суддів, звернімо увагу й на інший факт, обнадійливий: у головні номінації не потрапили (як, до речі, й в останні кілька років) фільми-атракціони на кшталт «Гобітів». Для багатьох виявилося несподіванкою, що не здобув жодної із солідних номінацій «Інтерстеллар» Крістофера Нолана – фантастичний фільм про подорожі до інших галактик, один зі, здавалося б, майбутніх фаворитів. Таке враження, що «Оскар» повільно, скриплячи 87-річними членами, повертається в бік кінематографа, який живе поза звичним мейнстримом. Вважаймо, що прикре ігнорування «Отроцтва» – то пережиток старого «Оскара», який тяжів до краси та спецефектів.
Іще одна досада цього разу – чоловіча акторська номінація. Залишити без статуетки Майкла Кітона, Бердмена/Бетмена, котрий повернувся, заново відкрився, подолав забуття, неначе його герой – колишній Бердмен, мегазірка Голлівуда, улюбленець Америки, – це виявилося для багатьох навіть образливішим за програш Лінклейтера. Кращого кандидата на «Оскара» в зазначеній номінації годі було й шукати: це той випадок, коли збіглося все, починаючи з жалісливої історії героя, який повторив долю протагоніста, й закінчуючи самим Кітоном, що знову злітає Бетменом/Бердменом до зірок, слави, успіху. Не кажучи, звісно, про той спектр акторських барв, яким він малює персонажа.
Едді Редмейн, серіальний актор («Стівен Гокінґ. Теорія всього»), ну так, він гарний і несподіваний, але його, безумовно, вдала роль паралізованого генія, знаменитого фізика Гокінґа швидше свідчить про високу акторську технічність, майстерність чистого лицедійства. Це, звичайно, дуже й дуже похвально, але порівняно з тонкою грою Кітона, побудованою на нюансах, психологічних несподіванках, складнощах, які обіцяє зйомка одним кадром, Редмейн стовідсотково програє. І це не смаківщина, ні, просто оцінити роботу останнього куди легше: вона на поверхні. Втілювати хворих завжди зручніше й вигідніше. У цю гру не треба вдивлятися, не треба ловити рух погляду, роботу найдрібніших м’язів обличчя, котрі відповідають за нюанс. Чи ж академіки не люди? Їм теж іноді хочеться чогось простішого.
Читайте також: Кіно на майдані Тахрір
Щодо головної жіночої номінації жодних сюрпризів. Зігравши роль лінгвістки-професорки, яка на очах марніє від хвороби Альцгеймера, в посередньому фільмі «Усе ще Еліс» Мур укотре довела: на екрані вона може категорично все. З роками ця актриса стала глибоко драматичною рівня Меріл Стріп, сміливою, барвистою, масштабною. Її люблять режисери й публіка, на неї іде глядач, її чотири рази номінували на «Оскара», щоправда, його весь час давали комусь іншому. Героїня, котра не зуміла подолати хворобу (Альцгеймер, як відомо, непереможний), але зберігає до останніх проблисків свідомості рішучість і відвагу, та ще й помножена на Джуліанну Мур, – чи ж не такою завжди марить «Оскар»? Словом, головна акторська номінація цього року мала медичний характер.
У передоскарівській гонитві усі забули про колізію, що трапилася навколо висунення в Україні, коли однозначно непрохідний слабенький «Поводир» вирушив за океан шукати щастя. Здавалося б, ну не знайшов, то й не знайшов. Чи ж мало хто злітає з дистанції ще на першому етапі? Але коли буквально під боком є фільм, який викликав фурор на міжнародних кінофестивалях, починаючи з Каннського, фільм, який вийшов у прокат мало не в усьому світі й мав усі шанси потрапити в номінацію, рішення відправити «Поводиря» бачиться зовсім недалекоглядним. Попросту кажучи, нерозумним. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, попри всі очевидні мінуси та відоме його лукавство, – кіно дуже помітне. Щоправда, на відміну від «Отроцтва» нова форма тут (глухонімі герої впродовж усієї стрічки спілкуються без слів) виявилася позбавлена нового змісту, але змагатися в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» ця робота могла б цілком. І це зовсім уже прикро.
Доки Росія роздумує, як їй ставитися до програшу «Левіафана» Андрєя Звяґінцева: звинуватити Америку в русофобстві чи, навпаки, тішитися її русофільству, яке завадило присудити «Оскара» стрічці, що «очорнює» батьківщину, зауважимо: нагорода в цій номінації для польської «Іди» Павела Павліковського була визначена наперед. Хоча номінація «Найкращий фільм іноземною мовою» рясніла справді сильним кіно: «Тімбукту» Абдеррагмана Сіссако, «Левіафан» Андрєя Звяґінцева, «Дикі історії» Даміана Шифрона (мабуть, тільки агітка «Мандарини» Зази Урушадзе не тягнула ні за якими показниками), «Іда» бачилася єдиним бездоганним варіантом. «Дикі історії» з їх чорним гумором – занадто спірний кандидат на перемогу, коли зважити на незвичність цього жанру для «Оскара», «Тімбукту» – кінотвір, сповнений мовчазної африканської екзотики, не кожному зрозумілої та любої, «Левіафан», хоч би що казали самі автори, – історія більше російська, «вузькоспеціальна». Красива, трагічна «Іда» про те, як війна спотворює душі й долі навіть через багато років по її закінченні, знову порушує вічну тему Голокосту, цього разу схрещену з мотивом утрати Бога. Збіглося все: тема, гра двох чудових актрис, чорно-біла краса зйомки. У Росії чомусь вважали, що між «Ідою» та «Левіафаном» точитиметься боротьба, але думається, що особливого суперництва тут не було й бути не могло.
Словом, «Оскар» цього року показав: наразі він не вельми готовий усотати до решти те нове, що відкриває сучасний кінематограф. Історія з «Отроцтвом» – стовідсоткове підтвердження цього. Водночас і «важка класика» у вигляді Іствуда, і малозмістовні атракціони зі спецефектами теж потихеньку йому обридають. «Оскар» поки що придивляється до нового, розглядає його здалеку. А зір у нього, погодьмося, все-таки непоганий.