Бідний «Оскар» — ніколи не може нікому догодити. Якщо результати несподівані — то «ах, нас обдурили!» (ніби хтось комусь щось обіцяв). Якщо ж очікувані — то «геть розлінувалися, ніякої інтриги!».
Цьогоріч старенький «розлінувався». Стомився, певно, видобувати інтриги й розподілив статуетки «розмірено й акуратно». Незадоволені бурчать, задоволених у цьому році більше, ніж зазвичай. Маленька, проте перемога.
Два фактори намагалися повпливати на розподіл нагород — пандемія та нова етика. Нова етика наполягала на дотриманні чорно-білого балансу, а пандемія заздалегідь відгородила «Оскар» від превалювання блокбастерів, і поле битви отримало камерне кіно. Останнє неабияк тішило, бо нагадало ті славнозвісні часи, коли комерційна складова фільмів, забезпечена спецефектами, тулилася десь на останніх рядках рейтингу. Що ж до чорно-білої проблеми та впевненості, що всі статуетки заберуть афроамериканці — тут «Оскар» виявив неабияку стійкість. Отже, все по черзі.
Цьогоріч «Оскар» був особливим — через пандемію розкішне гламурне дійство замінили домашні посиденьки за столиками, ще й роззосереджені по кількох локаціях. Колись «Оскар» таким і був — милою внутрішньоцеховою премією, доволі камерною й по-тихому святковою. Стівен Содерберг, якого запросили режисувати церемонію, зробив акцент на цьому давньому форматі, що виглядав ностальгійно-привабливо, хоча напевне засмутив прихильників пишних дійств. Але для тих, для кого «Оскар» — не мішень для кпинів, а серйозна навколокінематографічна подія за участі не останніх людей у кіносвіті й не останніх фільмів у світовій кіноіндустрії, результати виявилися очікуваними. І це той випадок, коли «очікуваний» — знак якості.
Читайте також: Кочівники з «Оскаром»
«Землю кочівників» Хлої Чжао оголосили найкращим фільмом, а саму Хлою — найкращою режисеркою. Режисерка китайського походження стала другою жінкою в історії кіно, яка перемогла в цій номінації— першою була Кетрін Бігелоу. Картина про глибинну Америку з її дорогами та про змучених цими дорогами людей із різним ступенем оптимізму/песимізму з головною героїнею — пенсіонеркою, викинутою на узбіччя американської мрії, — за ступенем емоційної достовірності є чи не найкращим, що ставалося в американському кіно за останні багато років. Френсіс Макдорманд, яка отримала свого третього «Оскара», зіграла героїню, що багато в чому втілила сучасні настрої в Америці з її несподіваною розгубленістю та втомою, але й силою, що — певні — допоможе їй вистояти. Макдорманд — акторка величезної інтелектуальної глибини, що дає змогу їй бачити та доносити до глядача найбільш приховані та таємні нюанси характеру, розуму, душі. А зіткнення героїні з такими самими, як і вона, знедоленими (переважна частина яких — реальні люди з реальними історіями), виводить фільм на рівень високих узагальнень та роздумів про місце звичайної людини в мить глобального неспокою.
Єдиним розчаруванням головних номінацій стала нагорода за оригінальний сценарій — її отримала Емеральд Феннел за сценарій до фільму «Перспективна дівчина», що оповідає про те, як дівчина мститься чоловікам за подругу, яку давним-давно зґвалтували, і вона через це покінчила життя самогубством. Хоча сюжет і мораль на перший погляд вкладаються в рамки нової етики, фільм усе-таки складніший, аніж може здатися, — він зачіпає не лише проблеми, перепрошую, аб’юзу, а й вічну тему ненависті, яку помилково приймають за пошуки справедливості і яка спалює людину зсередини, ламаючи їй життя. Безрадісне в цій нагороді лише те, що серед номінантів був блискучий сценарій до фільму «Манк» — його багато-багато років тому написав батько режисера Девіда Фінчера Джек Фінчер, нині покійний. «Манку» взагалі дуже не пощастило з «Оскаром» — ставши лідером за кількістю номінацій, він зрештою обмежився двома статуетками. Академіки відзначили оператора Еріка Мессершмідта й художника-постановника. За бортом опинився Гері Олдмен зі своєю видатною роботою — він зіграв відомого сценариста Германа Манкевича, автора «Громадянина Кейна». Цей віртуозний ретро-фільм — про реального вершителя кінематографу, його інтелектуальний рушій, про те, як людина, яка творить мистецтво, легко перетворюється з митця на вбивцю, — виявився занадто витонченим для «Оскара» і заміцним горішком для академіків.
А найкращим актором визнано Ентоні Гопкінса, який зіграв у фільмі «Батько» Флоріана Зеллера постарілого інтелектуала з деменцією, яка стрімко прогресує. Події, що розгортаються в фільмі, ми бачимо очима гаснучого старого, дедалі менше здатного відділити реальність від власної хворої уяви. Гопкінс — поза сумнівом, великий актор, його гра — це вражаюче за природністю проживання в кадрі. Це природність якогось нутряного, майже тваринного рівня, коли набір акторських інструментів дорівнює набору всіх життєвих емоцій людини. Незважаючи на геніальну гру Гопкінса, більшість схилялася до того, що «Оскар» піде шляхом «Золотого глобуса» і покаже зворушливе шоу з посмертним нагородженням Чедвіка Боузмана за головну роль у фільмі «Ма Рейні: мати блюзу», як це зробила Асоціація голівудських журналістів. Але академікам, очевидно, здалося — і правильно здалося, — що це вже перебір, і для живих «Оскар» усе ж важливіший.
До речі, цікаво, що в цьому році вперше змінилася черговість — останніми отримували свої статуетки актори, а найкращий фільм оголосили перед ними. Що це означало, варто запитати в Содерберга, але збоку це сприймалося як оголошення акторського «пріоритету» перед усією рештою професій, своєрідний омаж акторському ремеслу, нагадування про те, що актор — єдиний учасник кінопроцесу, без якого кіно не відбудеться.
Читайте також: Кульгавий лідер
Єдина номінація, що викликала суперечки та незадоволення у багатьох,— «Найкращий фільм іноземною мовою». І єдиний фільм, щодо якого думки різко розділилися — «Ще по одній» Томаса Вінтерберга. Ті, хто побачив у розказаній історії лише поганий анекдот, всіляко дорікали прихильникам фільму за нерозбірливість. Ті ж, кому фільм здався дечим більшим, аніж смішна історія, докоряли опонентам за недалекоглядність і невміння бачити приховані смислові пласти. За сюжетом, компанія шкільних вчителів — четверо чоловіків середнього віку, — вичитавши, що для досягнення щастя необхідно щодня вживати певну кількість алкоголю, наважується на цей експеримент. Це не анекдот, не байка, а чудово, віртуозно виконана драма про шляхи повернення до самого себе, призабутого й напівпохованого, про те, що ці шляхи іноді смертельно небезпечні, а мета не виправдовує засоби. Остання сцена — відчайдушний танець Мадса Міккельсена — надпотужний завершальний акорд, такий емоційно сильний, що тільки за нього вже можна давати «Оскара» одразу.
Нинішній «Оскар» потішив уже тим, що спростував підозри в старечому маразмі й невмінні відрізнити справжнє кіно від грамотного атракціону. І що, якщо вже по правді, не так вже й розшаркався перед усіма цими новими етиками та феміністичними повістками. Словом, до героя фільму «Батько» йому далеко — своїх впізнає і в реальності орієнтується.