Якщо всьому світу 96-та церемонія вручення нагород премії Академії кінематографічних мистецтв і наук запам’яталася цілком передбачуваною перемогою фільму «Оппенгеймер», то для нас це була подія, на якій Україні вручили першого «Оскара». І ця нагорода стала вже 24-ю для документальної стрічки Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі».
У промові під час вручення Чернов сказав, що він, певно, перший режисер на цій сцені, який не хотів робити свій фільм, а хотів би обміняти цю нагороду на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окупувала українських міст, щоб росіяни не вбивали десятки тисяч його земляків і щоб Росія звільнила всіх заручників. Утім, зазначає Мстислав Чернов, він не може змінити історію та минуле, тільки люди всі разом можуть виправити її, щоби правда перемогла й щоб людей Маріуполя та загиблих ніколи не забували, бо кіно формує спогади, а вони — історію. І завершив гаслом «Слава Україні!». І все було б чудово, але потім з’ясувалося, що з міжнародної телеверсії «Оскара» нагородження Чернова і його промову вирізали. Зрештою, у попередні роки часто так робили, бо це не найцікавіша категорія, але більше обурює, що торік переміг фільм «Навальний» (і програв частково наш «Будинок зі скалок») і тоді цього не вирізали. Ще й цього року (у скороченій версії теж) список кіновтрат року почався із цитати Навального. Це до питання, чи є вручення «Оскара» політичною подією. Час уже зрозуміти, що все політична подія, і мистецтво насамперед, вежі зі слонової кістки давно немає, а ведучий церемонії Джиммі Кіммел ще й довго тримався зі своїми політичними жартами, лише насамкінець прочитавши критичний допис Дональда Трампа про себе.
Утім, хто хотів отримати свято кіно — його отримав. І важко сперечатися щодо заслуженості перемоги Крістофера Нолана в режисерській категорії, його «Оппенгеймера» як найкращого фільму й визнання двох його акторів — Кілліана Мерфі за найкращу чоловічу роль і Роберта Дауні-молодшого за найкращу чоловічу роль другого плану. Сперечатися важко, але, звісно, кінофанати тільки це й роблять, як і звично дорікають Нолану, що він не вміє знімати жінок (їх і не відзначили) і що «Оппенгеймер» — це його не найкращий фільм (але ж кращий за «Тенет», чи не так?). Хай там як, але це дійсно майстерно зроблений байопік, який став найкасовішим у своєму жанрі. Крім того, зорі зійшлися так, що в стрічці ще були неймовірна музика Людвіга Йоранссона й просто-таки бездоганна робота оператора Гойта ван Гойтема, які теж отримали своїх «оскарів». І, звісно, Нолан якимось своїм шостим чуттям передчув черговий виток нашого страху перед атомною бомбою, обравши героєм фільму її творця. «Оппенгеймер» здобув нагороду й за монтаж, і, як на мене, це якраз і є новаторським у фільмі: те, як побудовано історію, і те, як чергуються різні часові й ідейні пласти, а також скільки разів і з якими змінами повторено ключову сцену зустрічі Оппенгеймера з Айнштайном.
Читайте також: Американське кіно в Україні: реальність і перспективи
Несподіванка серед номінацій сталася хіба що в категорії «Найкраща жіноча роль», де передбачали, що нагороду візьме Лілі Ґладстон зі «Вбивць квіткової повні» Скорсезе, перша корінна американка серед номінанток. Але комітет пішов не шляхом спокутування національної травми й відновлення історичної справедливості, а шляхом ушанування насправді талановитого й безстрашного акторського подвигу Емми Стоун у «Бідолашних створіннях» Лантімоса. І вона, дійсно, найкраще, що є в цьому фільмі, який дуже старається бути найартхауснішим артхаусом, граючись різними кольорами та способами знімати й просуваючи, по суті, лівацьку ідеологію, таку милу серцю американської інтелігенції (підтримка Палестини, яка на церемонії була на значках у деяких акторів і також прозвучала в промові Ґлейзера, — це наслідок панування в США тієї ж ідеології). Хай там як, але в «Бідолашних створіннях» ще були прекрасні грим, зачіски й костюми, а також художники-постановники дуже постаралися зробити загальний стиль незабутнім, за що всі й отримали свої золоті статуетки.
Ще однією знаковою подією стало нагородження японського фільму «Ґодзілла мінус один» за найкращі візуальні ефекти. Річ у тім, що вони там дійсно вражають, та ще й з бюджетом стрічки всього 12 млн доларів: навіть у Голлівуді не вміють знімати так шикарно за такі гроші. Або ж, як подейкують інсайдери, американські творці спецефектів просто забагато вимагають за свою посередню роботу, ще й жаліючись, що студії їх постійно підганяють. Думаю, ви теж зауважили, якою кепською є комп’ютерна графіка в більшості останніх блокбастерів (найбільше дісталося на горіхи торішнім «Флешу» й «Аквамену»). Тож, вочевидь, у цій галузі невдовзі нас чекають суттєві зміни.
Серед загальних вражень від фільмів, обраних на «Оскар-2024», те, як змінився підхід до звуку в кіно. Саундтреки стають менш мелодійні. Скажімо, англієць Джерскін Фендрікс у «Бідолашних створіннях» просто-таки знущається з музичних інструментів. А в «Зоні інтересу» Джонатана Ґлейзера, що став найкращим міжнародним художнім фільмом, музика стала повноцінним героєм, який хоч і діє на другому плані, але є ідейним центром, адже це звуки Аушвіцу, поруч із яким мешкають головні персонажі — родина Гьосса. Тож «Зона інтересу» заслужено здобула перемогу за музику.
Читайте також: Оскар–2023: все завжди несподівано, але водночас без змін
Найкращий анімаційний повнометражний фільм — «Хлопчик і чапля» Хаяо Міядзакі, який уже вкотре обіцяє, що це його остання робота. Це той випадок, коли дали нагороду радше творцю, ніж твору, бо сам фільм доволі типовий для японського майстра. Утім, і його головний конкурент у цій категорії — «Людина-павук: Крізь всесвіт» — теж не такий новаторський, яким була його перша частина «Людина-павук: Навколо всесвіту», що 2019 року й забрала свій «Оскар».
Отже, цьогорічна церемонія якщо чимось приємно порадувала, то лише перемогою України, тоді як усе інше було такою собі голлівудською розвагою для самих себе. Усі дякували своїм піарникам та агентам, ведучий кепкував із прямокутного пеніса Дауні-молодшого, Кен співав, собака аплодував: типова голлівудська вечірка. Коли дивитися на це з України, то все більше скидається на бенкет під час чуми, але ж «Оскар» вручали й під час Другої світової, тож не варто дивуватися: життя триває, точиться війна.