Фундаментально це слабка держава. Але вона у своїх діях домагається успіху, бо має силу волі та готова користуватися моментом. Наступає там, де бачить слабкість. Відступає там, де стикається із силою.
Відтак оптимальний варіант реакції на неї зберігати об’єднаний фронт, у якому західні країни самі реалізовували б те, що проповідують, забезпечували б дотримання власних правил і процедур. Це мало б передбачати, наприклад, протидію відмиванню російських грошей і демонстрацію того, що планам НАТО із захисту країн на його передньому краї (Естонії, Латвії, Литви, Польщі) можна довіряти, що вони мають під собою достатньо ресурсів.
Але замість стримування ми пропонуємо напівзаходи, якщо не менше. Ми, схоже, дедалі більше готові забути, що кремлівські сили вторглися в Україну й розчленували її, змінивши європейські кордони силою та порушивши основоположні принципи безпекового порядку континенту, який панував після 1991 року.
Читайте також: Перемогти путінізм
Західні санкції, накладені через ці дії, дещо притлумили амбіції Путіна в Україні (хоча тут велику роль відіграв і власне її затятий військовий опір загарбникам). Але заборони фінансових трансакцій із людьми з оточення російського президента та інвестицій у високотехнологічні, енергетичний сектори не змогли штовхнути економіку країни у вільне падіння. І не викликали паніки чи катастрофічних тенденцій у близькому колі кремлівського лідера.
Одне з пояснень, чому так сталося, — жадібність. Зараз, зокрема, триває розслідування участі Deutsche Bank (справа набула резонансу завдяки матеріалу в журналі New Yorker) у проведенні «дзеркальних операцій» на мільярди доларів від імені найзаможніших і найвпливовіших мужів Росії. Це такий собі трюк на фінансових ринках, який дає змогу клієнтові через фейкові компанії купувати й продавати ті самі акції в різних юрисдикціях. Банк при цьому заробляє щедрі комісійні, а гроші, не лишаючи по собі сліду, перетікають через кордони.
Крім того, у Росії відчувають, як слабне політична воля Заходу в питанні санкцій проти неї. Наразі лінію в Європейському Союзі утримує Анґела Меркель, але країни на кшталт Італії, Франції та Словаччини відчувають, що тиск на Росію обходиться не так вже й дешево. Британія, яка раніше займала в таких питаннях жорстку позицію, тепер на маргінесі європейської дипломатії. В Адміністрації Обами схиляються до угоди з Росією щодо Сирії.
Читайте також: Розсіяний виклик
Тому кілька місяців, які лишилися до кінця цього року, будуть особливо небезпечними. Якщо президентські вибори в США виграє Гілларі Клінтон (як видається зараз), Росія зіткнеться з Адміністрацією, запаленою бажанням приструнити її, вбачаючи в ній найбільшу країну — парію світу. Клінтон зневажає російського лідера (і поза очі дуже потішно й безпомилково імітує його мачистську мову тіла). Вона та її радники-яструби критикують украй обережний підхід до Кремля Білого дому на чолі з Бараком Обамою та егоцентричний, непередбачуваний підхід нинішнього держсекретаря Джона Керрі.
Утім, Клінтон не заїде в Білий дім щонайменше до січня. І якщо Путін встигне змінити до того часу реальну ситуацію на місці, а він намагається це зробити, пробиваючи непростий компроміс стосовно Сирії, змушуючи Україну до принизливого політичного примирення з маріонетками на Сході, яких підтримує Росія, чи підточуючи авторитет НАТО в країнах Балтії, то є всі шанси, що йому це просто зійде з рук.
Якщо ж у Європі подавати як доконаний факт президентство Трампа, то для Путіна це несе ще більші переваги. Кандидат від республіканців знає про зовнішню політику небезпечно мало. Його радники — збіговисько ретроградів, які отримали друге дихання, і диваків. Сам Трамп захоплюється Путіним, вважає НАТО неактуальним, а європейських союзників США любителями «покористуватися на шару». Навряд чи він почне своє президентство із конфронтації з Кремлем.
Серпень видався приємним. Але зима наближається швидше, ніж здається.