Осетинська головоломка

Є таке польське прислів’я: «Хто сіє вітер, пожне бурю». Кавказ – це єдиний організм. Тут, як кажуть горці, людина раз вистрілить, а постріл відлунює ще сто років. Торішній конфлікт у Грузії відчули й по інший бік кавказьких гір. Визнаючи незалежність Абхазії та Південної Осетії, Росія відкрила скриньку Пандори. Достеменно невідомо, що з неї вискочить, – уже небезпечно зросло напруження в Північній Осетії-Аланії, складовій частині Російсь­кої Федерації.

З моменту трагедії в Беслані й донедавна Аланія здавалася спокійною і стабільною республікою, особливо на тлі її сусідів. Але вже на початку 2008 року в Північній Осетії загинуло кілька працівників МВС республіки, і це була тільки репетиція того, що мало статися восени. Серія замахів розпочалася 22 жовтня: хтось намагався позбавити жит­­тя віце-мера Владикавказа Майрана Тамаєва, проте чиновника було лише злегка поранено. 6 листопада у маршрутці, припаркованій біля центрального ринку столиці ­автономії, детонувала бомба теро­ристки-само­вбивці: 12 осіб загинуло і 41 поранено. 26 листопада вбито мера Владикавказа Віталія Караєва, а наступного дня – бізнесмена Едуарда Кусраєва. В останній день минулого року вбили Казбека Пагієва, екс-мера Владикавказа, який за кілька днів до того пішов у відставку ­­з посади віце-прем’єра Північної Осетії.

 

 

Після кожної спроби замаху, терористичної атаки чи голосного вбивства, перша підозра в Осетії завжди падає на інгушів. Відносини між Інгушетією та Північною Осетією напружені вже багато років. Інгушетія вимагає повернення Приміського району, який було приєднано до Осетії після депортації інгушів у 1944-му (регіон залишився у складі Північної Осетії і після повернення інгушів на Кавказ 1957 року). Восени 1992-го дійшло до кількаденної війни за цей район, у результаті якої всі інгуші мусили покинути територію Аланії.

 

Вимоги інгушів посилилися після російсько-грузинської війни. Вони вважають, що, підтримуючи осетинів (нехай навіть із Південної ­Осетії), Кремль зміцнює їхніх ворогів. І вірять, що Приміський район урешті-решт буде приєднано до їхньої республіки, інакше погрожують вийти зі складу Росії. 13 грудня представники 11-ти інгуських громадських організацій звернулися до уряду республіки з вимогою невідкладно порушити питання про вихід із Російської Федерації. В інгуській конституції є стаття 11, у якій зазначено: «Повернення політичним шляхом незаконно відібраної в Інгушетії території та збереження територіальної цілісності Республіки Інгушетія – найважливіше завдан­­ня держави».

 

Проте якщо замах у маршрутці скоїла жінка, найімовірніше, «інгуської чи чеченської національності» (за даними «Московского комсомольца», це була 41-річна Раїса Тумрієва, сестра відомого чеченського командира бойовиків Гелані Тумрієва), то у випадку осінньої серії вбивств «інгуський слід», здається, веде в нікуди.

 

 

Відповідальність за вбивство Віталія Караєва на інтернет-сайті «Кавказ-Центр» взяла на себе організація «Осетинський джамаат Катаіб аль Хоул». Столичний мер нібито допустив «переслідування жінок в ісламському вбранні». Утім, невідомо, чи є «Катаіб аль Хоул» узагалі, а якщо так, то чи справді він стоїть за тими злочинами. Адже Шаміль Басаєв підписувався під усіма можливими терактами, а про Салмана Радуєва казали, що він готовий визнати за собою навіть замах на кронпринца Фердинанда у Сараєво 1914 року.

 

Дослідник кавказького ісламу Ахмет Ярликапов з Інституту етнології та антропології Російської академії наук стверджує, що вірту­альним був навіть відомий кабардинський джамаат |див. словничок| «Ярмук», який масово визнавав свою причетність навіть до дрібних актів. Це було всім на руку: справжнім ваххабітам (оскільки створювало враження їхнього повсюдного впливу), міліції (бо вона мала вин­ного) і незалежним ісламським організаціям (бо відвертало від них підозри). І найважливіше: іслам не є ­головною релігією Північної Осетії (нею залишається православ’я). Складно уявити, щоб моджахеди мали хоча б мінімальну підтримку в осетинському суспільстві, а без неї неможливо розгорнути широку діяльність.

 

 

Незалежно від того, чи були (і наскільки) осінні замахи у Північній Осетії безпосередньо пов’язані між собою, слід зауважити, що сталися вони у новій політичній реальності, яка сформувалася після російсько-грузинської війни і наступного визнання Росією незалежності Південної Осетії.

Убитого 27 листопада Едуарда Кусраєва вважали одним із «горілчаних королів» Північної Осетії. За даними МВС республіки, до кінця 1990-х років він контролював Транс­кавказьку магістраль, якою в ті часи з Півдня до Північної Осетії контрабандним шляхом доставляли спирт. Контрабанда зійшла нанівець на початку нового десятиліття, а внаслідок серпневої війни всі контакти між Грузією та Південною Осетією (офіційні та неофіційні, бізнесові й кримінальні) взагалі були заморожені.

 

Ймовірно, у Північній Осетії відбувається перерозподіл сфер впливу злочинних організацій, що шукають нових джерел доходу (алкогольна галузь переживає кризу). В умовах Північного Кавказу кожна з таких груп перебуває у пошуку патрона в структурі місцевої влади і може вдаватися до фізичної ліквідації осіб, які стоять у них на перешкоді.