6 травня на пресконференції з нагоди відкриття 61-ї Венеційської бієнале сучасного мистецтва в Театро Пікколо панувала нервова і напружена атмосфера. Коли стало відомо, що дирекція Бієнале дозволила Росії знову повернутися на найбільшу і найпрестижнішу виставку сучасного мистецтва, що через це Єврокомісія почала процедуру відкликання гранту для Бієнале на 2 мільйони євро, що журі Бієнале у повному складі подало у відставку, заявивши, що не розглядатиме для нагородження Росію та Ізраїль, чиїх лідерів розшукує Міжнародний кримінальний суд за звинуваченнями у воєнних злочинах, — ситуація загострилася.
Але хитро вибудувана драматургія пресконференції не дала статися конфлікту. Спочатку італійська акторка прочитала LXXXI кант Езри Паунда, а далі прессекретарка Бієнале передала слово кураторській команді, яка після смерті кураторки Койо Куо працювала над головною виставкою «У мінорних тонах».
Куратори Гейб Бекгерст Фейджоо, Марі Гелен Перейра та Раша Салті, критикиня Сіддарта Міттер і асистент Рорі Цапаї пронизливо і тепло не так говорили про виставку, як згадували Койо. Вона — не просто перша темношкіра жінка-кураторка на Венеційській бієнале, а ще й була кураторкою і виконавчою директоркою Музею сучасного африканського мистецтва Zeitz MOCAA у Кейптауні (ПАР), працювала в кураторській команді 12-ї та 13-ї Documenta, просувала і розвивала сучасне мистецтво в країнах Африки. Це було зворушливо і світло.
А за 15 хвилин до закінчення пресконференції слово надали президентові Венеційської бієнале П’єтранджелу Буттафуоко. Письменник і журналіст правого спрямування, він виголосив промову, у якій назвав незалежність дирекції Бієнале від будь-яких політичних впливів і тисків головною запорукою вільного розвитку мистецтва. «Якщо мене щось і вражає — і я звертаюся до Умберто Ваттані, який є авторитетом у цьому сенсі, — то це те, що весь цей світ, що походить від Французької революції, від екуменізму, від секуляризму, від бажання знайти ідеальну формулу демократії, перетворився на свою цілковиту протилежність: на лабораторію нетерпимості, вимог цензури, закриття та виключення», — театрально, з драматичними паузами й модуляціями голосу промовляв Буттафуоко, який і пролобіював повернення Росії на Бієнале попри всі протести та порушення санкцій ЄС.
Компромісним рішенням стало те, що павільйон Росії — побудований, до речі, на гроші українського мецената та колекціонера Богдана Ханенка — працюватиме лише чотири дні передогляду фахової публіки та буде закритий на весь час роботи бієнале з травня до листопада. Зате на фасаді павільйону транслюватимуться записи музичних перформансів, зроблені заздалегідь.
Буттафуоко гнівно таврував людей, які намагаються «принести політику в мистецтво» і «забороняти мистецтво за паспортом». Говорив, що Бієнале — це не суд, а сад, де дискутують і слухають. Словом, напускав словесного туману там, де зазвичай люди намагаються прикрити неправедні угоди — з совістю, істиною чи злом. Закінчивши словами: «Україна та Росія присутні на Бієнале, так само як на кінофестивалі я бачив іранський прапор поруч із ізраїльським, бо у Венеції ми не беремо до рук зброю: “si vis pacem, para pacem”, і ми завдячуємо цим Койо Куо», — Буттафуоко залишив сцену під гучні оплески журналістів. Як це можливо?
Зрештою залишився час для одного запитання — про те, як бути без журі. Медіашторму вдалося уникнути.
Ця ганебна вистава, звісно, зіпсувала враження від урочистості моменту й отруїла радість від навколосвітньої подорожі мистецтвом. Адже цьогоріч на Венеційській бієнале представлені 100 національних павільйонів, і це окрім паралельної програми, персональних проєктів та головної кураторської виставки.
7 травня відкрилися два великі українські проєкти — «Гарантії безпеки» у Національному павільйоні України та виставка PinchukArtCentre «Still Joy — From Ukraine Into the World» («Тиха тривка радість») у Palazzo Contarini Polignac. Головний експонат «Гарантій безпеки» — бетонний «Оригамі Олень» Жанни Кадирової, врятований Леонідом Марущаком із Покровська. Він проїхав європейськими столицями та «встановлений» на вході у Giardini — точніше, підвішений на вантажівці. Підвішений стан українського мистецтва, української спадщини — ще один символ цього проєкту: невизначеність, балансування, відсутність «точки прикладання».
Зазвичай публічний простір головних локацій Бієнале — Giardini та Arsenale — не дозволено використовувати, це майданчик для головного кураторського проєкту. Після того як мерія Венеції дала дозвіл розмістити твір Кадирової лише на 40 днів, а не на весь час Бієнале, дирекція Бієнале дозволила експонувати «Оригамі Оленя» в Giardini. Оранжеві робочі жилети з написом «Гарантії безпеки» роздавали в преспакетах, тож на церемонії відкриття багато людей стояли в «костюмах» нашого павільйону, нагадуючи світу і самим собі, що гарантії безпеки Україні, надані в рамках Будапештського меморандуму, абсолютно не виконані.
«Цьогоріч павільйон говорить про гарантії безпеки, від яких залежить життя мільйонів людей, збереження культурної спадщини та майбутнє цілих країн. “Оригамі Олень”, евакуйований із Покровська до Венеції, став символом крихкості безпеки та водночас стійкості українців, які продовжують творити, берегти свою культуру і говорити зі світом мовою мистецтва. Працюємо над тим, щоб голос України звучав ще сильніше», — сказала на відкритті павільйону віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України — міністерка культури України Тетяна Бережна.
На знак протесту проти рішення П’єтранджелу Буттафуоко міністр культури Італії Алессандро Джулі не приїхав на відкриття Бієнале.
Сьогодні останній день професійного передогляду, а вже завтра виставка буде відкрита для публіки.
Про сучасне мистецтво і його залаштунки читайте в наступному репортажі Валентини Клименко із Венеції.
