1920 рік. Містечко на Полтавщині. Молодий комуніст Горобенко, який відчуває в собі свербіж українства, направлений учителем української мови в педучилище. До революції там була гімназія, що її він закінчив. На педраді його перебиває один із викладачів: «Мне кажется – ето несколько неудобно, што лектор украинского язика гаварит здєсь по-украински… Ведь ми нє понімаєм…» Горобенко відповідає «з небувалою силою»: «Тут сидить справжня контрреволюція!». І додає «протяжно й урочисто»: «Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є тільки робота для чека».
Це з повісті «Смерть» Б. Антонечка-Давидовича (відбув 20 років ГУЛАГу). Закінчується тим, що Горобенко напрошується в команду для розстрілу мужиків-заручників у село, де вбили його однопартійців. Ті вигрібали в селян зерно. «Висадив усю обойму», далі орудував прикладом. Потім міг, як автор, узятися за перо. Звичайна біографія в тому художньому поколінні.
Які, до біса, «жертви сталінського терору»! Перед нами бійці – бійці українського національно-комуністичного руху. Хотілося б, щоби це було не так, але це було так. До початку 1920-х років вони були переможцями в громадянській війні. Від них несло порохом, кров’ю та карболом тифозних бараків. Вони стріляли, й у них стріляли. Вони не знали пощади, та і їх не щадили. Ахметов із Пінчуком заговорили б у них не те що по-українському, а хоч по-китайському після першого ж приводу в ЧК. Тільки навряд чи вони були б потрібні. «Всіх панів – до ‘дної ями». Вирізали, випалили всі паростки демократичного, їхньою мовою – буржуазного життя в Україні.
Вони ненавиділи міщанство – попсу й гламур. Це ріднило їх із людьми відбірної культури. Ті й інші бачили в міщанстві абсолютне зло. Зараз, коли ми тільки починаємо задихатися в його випаровуваннях, можемо уявити собі, як було їм. У одному, щоправда, їм було легше. Вони вірили в просвіту, а ми знаємо, що тут вона безсила так само, як реформи й революції.
Ними володіло спокійне відчуття національної гідності. В них не було нічого від неуцької задерикуватості Тягнибока. Комунізм рятував їх від антисемітизму, русофобії, народопоклонства. Класовий підхід виключав усю цю гидоту. Їм був чужий стан другорядності. Адже комуніст володіє всією істиною. Він не чекає оцінок, а виставляє їх, причому – всьому на світі, й нікому – відмінно. Навіть улюбленому пролетаріатові ставить трійку, оскільки тому не вистачає грамотійки, а «комуністом можна стати тільки тоді, коли оволодієш усіма досягненнями людства» (Лєнін).
Їм було невідоме те підле тремтіння, яке відчув у собі Пушкін при зустрічі з царем. Їх вело слово гордоє «товариш». Я Сталінові товариш, і Сталін – мені товариш. Авторитетами для них були тільки мертві – Маркс, Енгельс, Лєнін. Треба було фізично знищити цей тип комуніста, щоб запанував холоп із червоною книжечкою. Їхні ніздрі ще роздувалися від січі, а вони вже починали – безтрепетно й діловито – створювати свою нову культуру. Думку про те, що треба хоча б щось брати з російської культури, хай і краще, вони вважали позбавленою логіки. Все краще, як і гірше, вона взяла й бере у Заходу – ось і ми братимемо в нього. Навіщо нам передавальна ланка? Поляки без неї обходяться, чехи, серби – обійдемося й ми. Мов не знаємо? Так вивчимо!
Розстріляне Відродження – вираз вдалий, але це успіх у холодній війні з радянщиною. Слід було б говорити про Розстріляне Зародження – зародження української гілки європейської культури ХХ ст.
Таврувати сталінізм за це злодійство – те саме, що вовка, який побував у кошарі. Імперія, котра змінила прапор, подавила антиімперський рух, не давши йому дійти до бунту. Що їй залишалося? Так роблять усі імперії, поки в них є сила. М’ясоїдне не може стати травоїдним.
Розділяти ж у Горобенках національне й комуністичне нікому не заціплено, та не зайвим було би при цьому усвідомлювати, що за таку справу вони поставили б нас у ряд тих заручників. «Перед ним тулуб із розтрощеним черепом, як опудало, гучно гупнув на землю».