Органи катувальних справ

Сотні тисяч людей на рік ­затримують працівники МВС в Україні. За підрахунками правозахисників, понад 600 тис. осіб щороку піддають безпідставним арештам та тортурам. Скільки затриманих залишають райвідділки вже мертвими – статистика не знає.

Помер від затримання

«Те, що мені відомо про смерті на таких етапах (у відділках міліції. – Ред.), то, як на мене, випадків дуже багато: 30 смертей на місто (мова йде про Харків. – Ред.), – розповідає правозахисник Євген Захаров, член Української Гельсінської спілки з прав людини. – Однак такі цифри – це лише те, що набуває публічності, насправді подіб­них випадків значно більше».

17 травня в Києві випускник коледжу ім. Макаренка Ігор Індило готувався відсвяткувати своє 20-річчя, однак увечері дільничний забрав його з гуртожитку до Шевченківського РУВС. Уранці наступного дня батькам студента прийшло повідомлення з проханням забрати сина з моргу. «Потрібне розслідування, аби з’ясувати, що там трапилося, – зазначає Аркадій Бущенко, голова правління Української Гельсінської спілки. – Дуже підозрілі обставини, за яких це сталося, також за підозрілих обставин він потрапив до райвідділку».
«У нього череп проломлений, напевне, перестаралися, – вважає Євген Захаров. – Не думаю, що його навмисно хотіли вбити. Немає ще акта судово-медичної експертизи, а хлопця вже поховали. Прокуратура відкрила слідство за фактом смер­­ті. Мати загиблого піде по результати судово-медичної експертизи з нашим адвокатом, вона хоче, щоб провели розслідування, встановили причину смерті та покарали винних, і ми їй будемо в цьому допомагати».

28 травня прокуратура Шевченківського району Києва порушила кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень працівниками Шевченківського РУВС. До завершення службового розслідування та з’ясування обставин загибелі хлопця відсторонені від виконання службових повно­важень начальник райуправ­лін­­ня Петро Мірошниченко, один із його заступників, котрий чергував у день інциденту, начальник чергової частини та дільничний, який привіз студента до РУВС і склав на нього адміністративний протокол про непокору міліції. Є значна ймовірність того, що причетні до смерті юнака правоохоронці, як мінімум, втратять погони. Однак роз­­слідування обставин загибелі Ігоря Індила почалося внаслідок розгромної критики правоохоронної вертикалі з боку ЗМІ й шаленого тиску громадськості. Складається враження, що високопосадові правоохоронці дізнаються про свавілля своїх підлеглих тільки з теленовин.

Таємні арешти

Правозахисники запевняють: випадок у Шевченківському РУВС – поодинокий факт із цілої системи негативних явищ. Законодавство України ускладнює роботу міліції та стимулює правоохоронців діяти в обхід нормативних приписів, зокре­­ма не оформляти затримання юридично. Якщо «взяли» не того, перед міліціонером постає вибір: зазнати покарання за перевищення повноважень чи «довести» провину того, кого схопили.

«Міліція часто вдається до так званого прихованого затримання, – пояснює Євген Захаров. – Тобто людину садовлять за ґрати, але протокол про це не складають. Фактично громадянин заарештований, а за документами – ні. Коли людину затримують, мають записати в спеціальний журнал її дані, скласти протокол, вказати причину тощо. Річ у тім, що є такий спеціальний наказ МВС, номер 300, здається, який ставить правоохоронців у дуже скрутне становище. Згідно з ним, коли міліціонер затримав невинну людину, то йому влаштовують службову перевірку, яка часто закінчується покаранням. І тому міліціонери або не затримують справжніх злочинців, якщо в них недостатньо даних, або коли вже затримали, то змушені доводити – це справжній злочинець, і тоді вдаються до незаконного тиску».

Експерти зазначають – за Конституцією, затримувати пі­дозрюваних слід із санкції суду, без неї можна це робити у виняткових випадках. Практика роботи українських правоохоронних органів свідчить – нехтування законодавством стало вже настільки традиційним, що дії в обхід законів безкарні навіть у справах проти традиційно непідсудної публіки – політичної та економічної еліти країни. «Можу вам нагадати гучні історії з Кушнарьовим і Колесніковим – їх затримували в Генеральній прокуратурі без санкції суду, хоча ніщо не заважало взяти санкцію», – зазначає Євген Захаров.

Визначити тенденцію до катувань у відділках міліції та перевищення правоохоронцями своїх повноважень дуже склад­­но: чіткої статистики, яка б адекватно показувала кількість таких випадків, немає. «Статистика звернень громадян (про катування. – Ред.) набагато більша, ніж статистика визнаних фактів, – каже Дмитро Гройсман із Вінницької правозахисної групи. – Це пояснюється тим, що елемент державної системи, покликаний справедливо оцінювати такі факти, визнавати їх тортурами й відповідно реагувати, зокрема кримі­нально-процесуально, зацікавлений у невизнанні фактів катувань так само, як і ті, хто їх чинить».

Непідсудність та вседозволеність політичної, чиновницької і бізнесової верхівки в Україні кардинально контрастує з незахищеністю пересічних громадян від свавілля міліції. «Особливо від цього страждають люди неслов’янської зовнішності, в них частіше перевіряють документи, це має ще й корупційну складову, з них намагаються отримати якийсь зиск, – стверджує Захаров. – Ми досліджували міліцейські журнали на станціях метро в Харкові, виявилося, що осіб неслов’янської зовнішності затримують у 14 разів частіше, ніж українців».

Простий смертний в Україні ризикує опинитися в наручниках хоча б тому, що перед міліціонерами стоїть завдання виконати спущені зверху показники. В гіршому випадку лю­­-
дину змушують «зізнатися» в скоєнні якогось нерозкритого злочину. «Кидають за ґрати тих, хто беззахисний: судимих, бомжів – і на них чіпляють нерозкриті злочини», – каже Захаров.

«У системі правоохоронних органів затримання можна лег­­ко обґрунтувати, навіть необґрунтоване, – додає Дмитро Гройсман із Вінницької правозахисної групи. – Якщо ви візьмете українську статистику, то побачите дуже цікаву річ: громадян, засуджених за тяжкі злочини, наприклад, убивства, зґвалтування, грабіж – перед тим, як офіційно взяти під варту, в 30–40% випадках спочатку затримували за непокору представникам міліції або якесь дрібне хуліганство. Давали їм 5–7 діб, і за цей час людину пробивало на щиросердне розкаяння. Й далі, вже після закінчення терміну адміністративного покарання, суд санкціонує затримання вже за інший злочин. Насправді ті 5–7 діб людину катують, знущаються з неї, й вона може погодитися на все. Найгірше, коли в убивстві зізнався якийсь Василь, це означає, що паралельно катували ще 5–10 осіб, із яких потім обрали одного, чий випадок найкраще вписувався в схему версії правоохоронних органів».

На переконання захисників прав людини, випадків катувань набагато більше, ніж надходить відповідних скарг до правоза­хисних організацій. «Ла­­тентність цих злочинів пов’язана з незверненнями громадян, які зазнали катувань, – підсумовує Гройсман. – Вони раді, що живими залишилися, чому вони ще будуть із кимось судитися?»

Спровокована агресія

Утім, непоодинокі випадки, коли громадяни, зазвичай у нетверезому стані, самі провокують міліціонерів. Співробітни­­ки Тижня, яким доводилося брати участь у міліцейських заходах як представникам громадськості, зізнаються, що чимало затриманих своєю поведінкою провокували агресію навіть у журналістів. У МВС запевняють: «міліція реагує лише на ті випадки, які прописані в Адміністративному та Кримінальному кодексах».

«Треба розрізняти факти перевищення повноважень працівниками міліції та факти, коли закон порушують громадяни, – говорить Дмитро Андрєєв, директор Департаменту зв’язків із громадськістю МВС України. – Що стосується провокацій, то ось нещодавно працівник одного зі ЗМІ Києва о другій годині ночі влаштував стрілянину в розважальному закладі: 15 разів стріляв із гумового пістолета, також і по працівниках міліції, яких викликали на бійку». Але визнає: «Є правопорушення як із боку громадян, так і, на жаль, із боку працівників міліції».
«Буває по-різному, проте це не змінює суті справи: в райвідділі міліції людина має бути в безпеці, – зазначає голова правління Української Гельсінської спілки Аркадій Бущенко. – Будь ласка, доводьте провину, якщо є якісь докази, та не ціною її життя чи здоров’я. Трапляються й зовсім довільні затримання, або людину викликають як свідка, а потім вона в міліції помирає».

«Міліція – це професійний правоохоронний орган із підтримки громадської безпеки та боротьби зі злочинністю, – категорично зазначає Дмитро Гройсман. – На цю роботу мають відбирати, тренувати й допускати людей, яких дуже важко, неможливо спровокувати. Коли людина порушує закон, то це не провокація. Якщо тебе легко спровокувати – йди на іншу роботу, наприклад, на м’ясокомбінат, де є можливість витрачати свою зайву агресію та енергію».

Водночас у проблеми є й інший бік. Крім недосконалого законодавства, вимог міліцейської верхівки демонструвати високу статистику розкриття злочинів, перед рядовими працівниками МВС стоять серйозні соціальні проблеми. За середньої зарплати по країні в 2,1 тис. грн, більшість міліціонерів отримує 1,5 тис. грн на місяць. Якщо брати до уваги розрахунки ООН, українські правоохоронці живуть далеко за межею бідності, але суспільство вимагає від них неабиякої відповідальності й професійності. Керівництву країни легше висловити здивування, коли в ЗМІ спалахує черговий скандал, пов’язаний із «перевертнями в погонах» чи міліцейсь­кими тортурами, ніж докорінно реформувати МВС і за­­безпе­чити тим, хто йде служити, гідне існування, а платникам податків – безпеку.

Єдиним фронтом. Студенти всіх великих міст країни провели мітинги з вимогою покарати винних у смерті Ігоря Індила