Орест Карелін – автор перших українських прапорів: слідами героїв з фотографій Олеся Воляника

Серед фотографій Олеся Воляника, які ми почали публікувати на шпальтах «Українського тижня», є фоторепортаж про пронесення національного прапора 1 жовтня 1990 року від Республіканського стадіону до Верховної Ради. Того дня прапор був урочисто внесений до зали засідань Верховної Ради України й більше, від того часу, не покидав її. Прапор несли колишньою Красноармійською вулицею (нині – Великою Васильківською), а потім – Хрещатиком.

Але минув іще понад рік, доки 28 січня 1992 року Верховна Рада не затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України.

У наші часи архівні фотографії та кінокадри з подій 24 липня 1990 року (розміщення прапору на щоглі Київміськради), 1 жовтня (внесення до Верховної Ради), а також 28 січня практично не можна розрізнити між собою. Нині, завдяки фотофіксації Олеся Воляника, події, які стались у Києві 1 жовтня 1990 року, можна чітко окреслити.

На цих фотографіях фігурує група людей, яка несе прапор, на чолі з чоловіком у чорному плащі з хрестом у руці – Орестом Кареліним, творцем того стягу.  Принагідно зазначу, що саме Орест Карелін та його дружина пошили й той прапор, який був вивішений на щоглі Київміськради 24 липня 1990 року. Підняття національного прапора того дня було реакцією громадськості Києва та депутатів Київради на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Пан Орест, який у той час мешкав у Львові, пошив великий та міцний прапор, і ранком 24 липня привіз його до Києва.

1 жовтня Орест Карелін також приїхав до Києва у супроводі великої делегації львів’ян у стилізованих формах одягу, що нагадували вояків Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Це були також творіння рук Ореста Кареліна та його дружини пані Наталі (бо більшість роботи за кравецькою машинкою виконувала саме вона).

Навколо прапора йшли члени громадської організації Українського козацтва – у театралізованих речах на цю тематику, та юрба небайдужих громадян.

Біля Бессарабської площі колону мав перестріти кордон міліції, що вишикувався біля пам’ятника Леніну. Але керівники Комуністичної партії України, побачивши силу-силенну народу, не стали заважати проходженню прапорової групи до Верховної Ради. Тим паче, незадовго до того, 24 липня, вони вже пропустили юрбу, що йшла з прапором до Київміськради.

У мене зберіглась довідка про діяльність Ореста Кареліна, складена 15 серпня 1995 року, з якої випливає, що прапор, вивішений на щоглі Київміськради та той, що був внесений до Верховної Ради – це один і той самий прапор. Крім того, у ній розповідається й про інші досягнення митця:

«Громадянин Львова Орест Карелін виготовив національний Прапор, який вперше (24.07.1990) був піднятий на Хрещатику в Києві, а 1 жовтня 1990 року внесений урочисто у Верховну Раду України та затверджений нею, як Державний. 18 липня 1992 року Орест Карелін у співавторстві з майором гвардії Олександром Лобащуком вручив Бойовий прапор Львівському з’єднанню Національної гвардії України у присутності Львівської державної адміністрації, обласної ради, народних депутатів та духовенства, яке освятило Прапор, після чого вояки під цим Бойовим прапором прийняли військову присягу на очах майже 5000 громадян України з різних областей. 21 серпня 1992 року Президія Верховної Ради України цей прапор затвердила як перший зразок українського бойового прапора військових частин і навічно передала Львівському полку Національної гвардії, під яким нині він несе службу.

Ним виготовлено бойові прапори також для наступних частин і з’єднань: для ПрикВО, в/ч 39282, 16450, 30767, А-0279, А-2170, А-1167, 22672, 13709, 224 Учбовому центру Аеромобільних військ, Львівському військовому ліцею імені Героїв Крут, відділенню військової підготовки державного університету «Львівська політехніка»; для редакції газет: «Армія України», «Флот  України», для військових кораблів ВМС України: «Гетьман Сагайдачний», «Славутич», для в/ч 3002 (МВС України) та інших; а також для інших патріотичних громадських організацій…».

Наведена вище інформація, так би мовити – офіційна. Тепер хотів би розповісти про пана Ореста те, що сам пам’ятаю. Адже ми були знайомі ще в 1990-і. Потім на довгий час наше знайомство перервалось, і відновилось уже в 2014-му.

Орест Карелін народився 15 березня 1947 року. В юнацькі роки він був моряком цивільного флоту, і лише 1980-го року закінчив педагогічний інститут. Але за покликанням пан Орест був митцем та надзвичайно епатажною людиною, але – аж ніяк не божевільною. Орест Карелін захоплювався шиттям одягу, і фактично став першим українським модельєром-дизайнером, який розробив власний стиль в одязі, головних уборах, а також – прапорах, які він найбільше любив (але за швацькою машинкою, як він казав, переважно сиділа його дружина). На творчість пана Ореста мала сильний вплив уніформа, військова історія, а також – геральдика та символіка. Саме в цьому слід шукати його захоплення стилем мілітарі, а потім – «королівською» історією. Зрештою, королівство» Ореста Кареліна було його частиною творчого образу – невід’ємною для кожного порядного модельєра.

Багато років пан Орест вишукано вдягався, і дуже оригінально вбирав трьох своїх дітей. Вони часто були героями преси 1990-х років. Причому не лише української, а й російської.

Пристрасть до моря призвела до того, що на початку 1990-х саме пан Орест пошив багато прапорів для кораблів та сухопутних підрозділів Військово-морських сил України. Але найбільше він уславився, коли приїхав до Севастополя, аби особисто передати власноруч пошитий прапор для корвету «Сагайдачний». Разом із ним був і маленький син – вдягнутий у вигадану Кареліним стилізовану військово-морську форму з тризубами та орлом. Оцей орел просто шокував місцеву проросійську та комуністичну пресу. Спочатку там, а потім – у Росії почали з’являтись публікації, що буцімто ветеран дивізії СС «Галичина» привіз до Севастополя свого онука, вдягнутого ледь не у форму «гітлер югент». Фурор був повним. Усі ненависники України аж заходилися від злості.

З часом пан Орест переключився з одягу на прапори, які він виготовляв з власної ініціативи для військових частин, громадських організацій. Причому, часто просив відшкодувати хіба що собівартість прапора – тканину, оздоблення та нитки.

Крім уже перелічених вище прапорів пана Ореста, які використовувались військовими, можна назвати такі: міністра оборони України, сил та видів ЗСУ, морської піхоти, Військової академії у місті Одеса, Прикарпатської військової округи, Спілки офіцерів України тощо. Частина цих прапорів різними шляхами потрапила до Національного військово-історичного музею України, і нині зберігається в його колекції. Значну частину передав саме Орест Карелін.

Цікава історія першого прапору морської піхоти. Він зберігався у Севастополі у колишнього командувача морської піхоти й короткочасного начальника Генштабу за часів трагічних подій на Майдані адмірала Юрія Ільїна. Після того, як Ільїн залишився на території, анексованій Росією, Орест Карелін написав до нього з вимогою повернути прапор. Адмірал вислав його поштою, а пан Орест потім приніс цей прапор до музею, і нині він представлений в експозиції.

Ще Орест Карелін уславився тим, що у середині 1990-х активно підтримував Республіку Ічкерія, а також пошив прапор для збройних сил Джохара Дудаєва – на честь здобуття столиці – міста Грозний. Пізніше, коли Республіка Ічкерія зазнала поразки, пан Орест спільно з польським консулом, який надавав допомогу чеченським біженцям, та останніми дипломатами Республіки Ічкерія розробив спеціальний орден. Він мав надаватись усім чеченцям, які залишились вірними Республіці Ічкерія. Правда, орден цей був виготовлений в одному екземплярі. У 2015 році пан Орест передав його нашому музею, і нині він зберігається поруч з речами бригадного генерала Республіки Ічкерія Іси Мунаєва та Аміни Окуєвої.

Як уже зазначалось, Орест Карелін був епатажною людиною, і більше того – великим диваком. Спочатку він називав себе графом Русином-Кареліним-Романішиним та єпископом Карпатського ордену «Храм Серця», а потім – навіть королем України Орестом І. На цій підставі пан Орест то вдягався і ходив у стилізованому священницькому одязі, то – якихось фантастичних «королівських» мундирах, нагороджував інших вигаданими орденами та «надавав» графські титули. У другій половині 1990-х – на початку 2000-х років його можна було побачити серед сумнівних новоявлених «дворян», «отаманів українського козацтва», та іншої пафосної публіки. Але, невдовзі все радикально змінилось: за станом здоров’я пана Ореста його родина мала залишити Львів та переїхати кудись на південь. Один із ватажків так званого українського козацтва – якийсь «отаман Нової Каховки» запропонував пану Оресту переїхати на Херсонщину. Отож, родина Кареліна проміняла Львів на Нову Каховку.

Знов ми зустрілись з паном Орестом восени 2014-го. Він прийшов до Національного військово-історичного музею України, аби подивитись на експозицію. Звісно, зовні він дуже змінився: від зухвалого «графа» та «короля» залишилась лише тінь. Тепер він більше нагадував якогось сивочолого короля-скитальця зі старовинних казок. Із посмішкою він пояснював, що, мовляв, все ж є королем, якого «на тому світі» при народженні призначили владарювати Україною. Але місцеві його не прийняли, отож він чекає на завершення «своєї каденції», аби в наступному житті посісти трон у країні (чи на планеті), де королів шанують…

З того часу і до кінця 2019 року він не рідше, ніж раз на пів року, заходив до нас зі своєю великою військовою заплічкою, в якій завжди приносив якісь прапори, документи або предмети, для експозиції музею. Він завжди казав мені при цьому: у вас ці матеріали точно обов’язково збережуться.

Два великих прапори, які нам в одну з перших зустрічей передав пан Орест, особисто я, залізши на високу драбину, прибив у вестибюлі музею. Це – військово-морський прапор, виготовлений ще у квітні 1990-го року, які пізніше повивав на корветі «Гетьман Сагайдачний», а також – державний прапор, один із тих, які 3 квітня 1991 року з’явився над львівською ратушою. Нині це – не лише окраса, а ще й реліквії Національного-військово-історичного музею України. В один із останніх відвідувань музею, а це сталось незадовго до епідемії Covid-19, Орест Карелін приніс флешку з відсканованими старими матеріалами та фотографіями 2013-2015 років, на них – події, люди, прапори. Попросив зберегти для історії…

У 2014-му пану Оресту було вже 67 років. Він дуже хотів якось бути корисним українським військам та добровольчим формуванням. Тому, позиціонуючи себе капеланом-священником, він неодноразово їздив у зону проведення бойових дій – зокрема у Піски та Авдіївку. Образ старого посивілого українського капелана, з бородою, в окулярах, у зношеній військовій формі з різноманітними нашивками, а також – хрестом на синьо-жовтій стрічці, йому надзвичайно личив. Упродовж 2014-2015 років Орест Карелін зробив прапори для багатьох нових українських збройних формувань. Деякі з них нині перебувають у нашому музею, інші збереглись на його фотографіях.

Востаннє ми з ним бачились у 2019-му році. У мене одразу тоді склалось враження, що пан Орест прийшов попрощатись.

Орест Карелін пережив епідемію Covid-19 і перебував у Новій Каховці, коли 24 лютого 2022 року її зненацька захопили російські окупанти. Як стало відомо з повідомлень у соцмережах, родина пана Ореста, хоч і з великими складнощами, але вибралась на територію, контрольовану українськими військами. А ось він відмовився… Ходив на всі проукраїнські мітинги, поводив себе дуже патріотично, і демонстративно носив хрест на синьо-жовтій стрічці, який я добре пам’ятаю з 2014 року. У листопаді 2022 року окупанти вивели пана Ореста у кайданках з його рідної домівки. З того часу про нього немає жодної звістки…

В інтернеті поширена інформація, буцімто колекція прапорів пана Ореста, яка складалась з близько 4 тисяч одиниць, уся загинула. Це не зовсім відповідає дійсності.

Усього впродовж свого творчого життя Орест та Надія Кареліни виготовили близько 4 тисяч прапорів (може й менше – бо ця цифра – винятково зі слів самого митця). Переважна більшість і досі зберігається у військових частинах, громадських організаціях, різноманітних установах і редакціях, а також – у приватних руках. Кілька десятків прапорів перебуває у нашому музею, у більшості – в експозиції.

Тому, пам’ять про першого прапороносця по відновленні незалежності України безперечно збережеться як у нашій, так і в інших музейних експозиціях.