ОРДіЛО: парад істерики і пропаганди

Суспільство
15 Квітня 2021, 14:02

Упродовж останніх тижнів російські ЗМІ активно нагнітають істерію через уявну загрозу українського наступу на Донбасі. Попри те що органи пропаганди «ЛНР» та «ДНР» міцно пов’язані зі своїми російськими кураторами, атмосфера в ОРДіЛО все ж відрізняється від російської. Звісно, для підтримки бойового духу там теж закликають захищати «здобутки республіки» і демонструють фейкові докази «войовничих намірів України». Але донецьким пропагандистам доводиться враховувати, що їхня аудиторія, на відміну від російської, — це не «диванні захисники», котрі спостерігатимуть за подіями по телевізору, а безпосередні учасники цих подій, котрі в першу чергу потерпатимуть від ескалації конфлікту. Тому для розпалювання ненависті та введення публіки у тривалий афектний стан слід докладати ще більших зусиль — зокрема влаштовувати провокації з реальними людськими жертвами. Так, 12 квітня 2021 року окупанти дистанційно замінували частину прифронтового селища Зайцеве на підконтрольній території України. Заборонені Оттавською конвенцією протипіхотні міни ПОМ-2 не перебувають на озброєнні України, але їх використовує армія РФ. Проте окупанти не полінувались розмалювати снаряди україномовними гаслами та нацистською символікою, аби створити видимість, що Зайцеве обстріляли саме «українські фашисти».

Утім, більшість мешканців окупованих територій вже навчилася не зважати на істеричний шум телебачення, а натомість вивуджувати з реальності конкретні тривожні ознаки, що сигналізують про наближення небезпеки. У соціальних мережах мешканці різних населених пунктів пишуть про певні тенденції, що, на їхній погляд, можуть вказувати на загострення конфлікту. Наприклад, публікують світлини оновлених вказівників, що позначають найближче бомбосховище, чи обговорюють несподівані тренувальні запуски системи централізованого сповіщення населення по всій території окупованої Донеччини. Також населення активно шукає можливості «відкосити» від мобілізації до «республіканських» збройних сил, на ймовірність якої  чоловікам натякають повістки, що з’являються у поштових скриньках вже декілька місяців поспіль. Це стосується й призову, який уперше за сім років оголосили у «ДНР», забравши на строкову службу 200 молодих людей. Тоді Денис Пушилін пояснив, що відсутність призову у попередні роки — то була «дуже велика розкіш, як для держави, що воює». Щоправда, всупереч заявам Пушиліна про масу охочих захищати «республіку», за перші 13 днів призову по всій «ДНР» знайшлося лише 24 добровольці.

 

Читайте також: Мир як диво

Назагал населення ОРДіЛО реагує на пропаганду по-різному. Одні, довіряючи місцевим ЗМІ, справді вважають, що українські війська от-от підуть у наступ, а інші, спостерігаючи за демонстративним стягненням російських військ, очікують повномасштабного вторгнення з їхнього боку: чи то для «захисту Донбасу», чи то для загарбання нових територій. Обстріли, що останнім часом стали потужнішими, підтверджують ці побоювання: щоб не стати жертвою війни чи примусово не потрапити до «республіканського» війська, багато хто вирішує виїхати з ОРДіЛО, збирає «тривожні валізи», планує варіанти відхідних шляхів. Щоб отримати відомості з того боку лінії розмежування, Тиждень на умовах анонімності розпитав про ситуацію мешканців окупованих територій.

 

Наталя, 30 років, Донецьк:

Мене не дуже хвилює, що нам кажуть, бо я одразу думаю — навіщо це? Історія з убитим хлопчиком тут, звісно, лягає у благодатний ґрунт: тема дітей, вбитих українськими військовими, традиційно заливається океанами сліз та обов’язково підноситься на п’єдестал. І це ніколи не буває просто так. Та й насправді вже неважливо, що хлопчик, ймовірно, загинув від якогось озброєння, яке знайшов у діда в гаражі. Разом із постійним рефреном про порушення перемир’я ЗСУ це означатиме одне — плануються провокації для загострення військових дій. У цю саму теку можна додати чи не щотижневі звіти силових структур «республіки» про знешкодження «шпигунів» та «бойовиків-правосеків», які останнім часом нібито атакують наші «мирні території». КПВВ, через які пропускають тільки за погодженням із місцевим «МГБ», теж зачинені аж ніяк не через коронавірусну хворобу, бо її у нас тут точно не менше, ніж по всій Україні. Бачу, як уже по­бігли в Росію молоді хлопці-сусіди, які не хочуть іти служити. Але не факт, що скоро і там дорогу не закриють, щоб залишити якомога більше «штиків» чи «м’яса» для захисту «ДНР».

Лякалок у нас тут зараз достатньо на будь-який смак та випадок. Здається, вони й самі не знають, як усе закрутиться, тому відпрацьовують різні варіанти. Росія планує втрутитися через закриття телеканалів Віктора Медведчука чи зближення України з НАТО? Але паніку нагнітають через можливий наступ ЗСУ! Одне одному переповідають про оголошення щодо масової мобілізації чи евакуації, і при тому в усіх містах та селищах проходять весняні суботники, а армія щеплюється від COVID-19, щоб можна було провести парад на 9 травня. А насправді в нас уже й зараз парад — істерики, пропаганди  й маніпуляцій. 

 

Борис, 47 років, селище поблизу Єнакієвого: 

У мене зараз відверта паніка: мій старший син підпадає під вік призову. Кажуть, що відтермінувати можуть тільки тим студентам, які вчаться у російських закладах. Мій вчиться у Донецьку. Якщо прийде повістка, думатимемо, як його переховувати. Хоча, якщо чесно, підозрюю, що може бути зовсім по-іншому: заберуть, наприклад, просто з навчання. Принципово не хочу, щоб він брав до рук зброю: навіть якщо його не пошлють в окопи, як обіцяють, він може стати нев’їзним на підконтрольну територію України як учасник збройних формувань. А у нас там родичі, навіщо нам таке обмеження? Хоча й туди ми його не віддали на навчання, бо боялися, що заберуть в українську армію: що він, у бік рідного дому мав би стріляти? Про варіант із можливими повномасштабними військовими діями навіть думати не хочу, хоча це зараз із кожної праски чую. Бо розумію — у наш час можливий будь-який сценарій. І бомбитимуть нас — хоч Україна, хоч Росія. Коли ти маєш дітей, вже неважливо, з якого боку прилетить снаряд, що їх уб’є. Я був би задоволений, якби нам усі дали спокій: українці не йшли «звільняти», росіяни — «допомагати». Вже все є, як є: державні органи, банки, підприємства “республіки”. Ми вже одне одному не пробачимо могили знайомих та рідних. У мене якийсь час не було роботи, то більшість друзів пішли служити, а я не пішов — почав займатися фермерством. Чи готовий я сам взяти зброю у разі війни біля мого будинку? Хіба що побачу реальну загрозу життю моєї родини — рватиму на шматки будь-кого, неважливо, з якого боку. 

 

Читайте також: Засади деокупації

 

Олександр, 27 років, Горлівка:

Сам не бачив, але на роботі говорили, що комусь на телефони приходили смс про можливість евакуації місцевих мешканців чи підготовку підвалів під сховища через імовірні обстріли. Думаю, все можливо: кілька тижнів ми чуємо про загострення бойових дій із обох боків, особливо на околицях, наближених до лінії фронту. Після зими хотів з’їздити на дачу, але військові туди не пустили — кажуть, що небезпечно, хоча влітку там не було взагалі жодних позицій. Якщо взяти до уваги американську підтримку після приходу нового президента (Джо Байдена. — Ред.), то Україна може вдатися до більш рішучих дій. У те, що у наступ підуть із нашого боку, я не вірю — може, хтось би і хотів, але навряд чи вистачить сил. По місту їздить туди-сюди воєнна техніка, але щоб це було щось нове чи потужне — ні, такого не бачив. Хоча було б логічним об’єднання всієї території Донбасу задля розвитку економіки та захисту людей. Бо ми зараз штучно поділені — від того всі біди. Але, звісно, не бачу нічого позитивного в тому, що великі геополітичні інтереси Америки та Росії вирішуватимуться за допомогою снарядів чи винищувачів над моєю головою. Ми ж не сліпі, інформація по телебаченню дається доволі чітко та відверто. І зараз я відчуваю, що це неминуче: судячи з того руху, який відбувається біля лінії фронту з боку України та риторики її політиків, мирним шляхом нічого розв’язувати вони не збираються. У мене російський паспорт — якщо почнеться гостра фаза, поїду кудись туди. Якщо встигну, звісно.

 

Читайте також: Імітація деокупації

 

Ірина, 56 років, Донецьк: 

Якщо говорити про те, що до мене долинає з телевізора, то так, нагнітають. Спочатку щодня крутили пряму мову Леоніда Кравчука, який заявив, що готовий стріляти у ворогів із будь-якої зброї. Потім через загострення на лінії зіткнення казали, що Україна зриває перемир’я. Тепер показують Зеленського, який приїхав до військових: як він їх підбадьорює, погрожує широкомасштабним наступом та домовляється про те, щоб розмістити бази НАТО в Україні.

Всі знають, що зараз загострення. А це за будь-якого розкладу нам нічого хорошого не віщує. Всім буде погано. Звісно, багато хто вірить телеканалам, особливо ті, хто з самого початку симпатизував Росії. Особисто для мене нічого суттєво не змінилося — можливо, тому що в родині немає чоловіків потрібного віку, а нас уже давно нікуди не випускають — хіба що у бік Росії чи Криму. Про нові бомбосховища нічого не чула, може, тому, що живу в самому центрі Донецька, де масштабних обстрілів не було й на початку війни. Хоча по телевізору кажуть: у нас немає сил на спротив, але Росія нам допоможе. Все як завжди — як на мене, нічого нового у риториці не з’явилося: телебачення робить усе, щоб люди не розслаблялися та пам’ятали, хто в нас ворог. Заклики записуватись до війська для захисту «республіки» постійно крутять у транспорті вже сім років, а про призов на «строкову службу» я нічого не знаю. Але щодо молоді, то постійно кажуть, що треба посилити патріотичне виховання — мабуть, саме так і посилюють. Але у нас і так військове училище працює активно, там багато хлопців вчиться. Бачу курсантів, особливо навесні, коли можна розгледіти форму. Але я думаю, що великої війни зараз не буде. Чула, що протягом квітня загинуло вісім українських військових: не знаю, чи всі одразу, чи за увесь період, чи це щось «прилетіло», чи снайпери працюють — у нас такої інформації не дають. Зараз воює нова розумна техніка, у кого потужніша — той і переміг. Сумно, що Україна боїться відповідати, щоб не зробити гірше та не провокувати. Бо тут ті, хто дивляться «ящик», все одно вважають її винною у загостренні.