Операцію об’єднаних сил (ООС) окупанти сприйняли нервово ще до її початку. «Цей закон докорінно ламає логіку мінського процесу й намагається його перекреслити», — заявив «в. о. міністра іноземних справ ЛНР» Владислав Дейнего, щойно Петро Порошенко підписав закон про реінтеграцію Донбасу. Очільник «ДНР» Олександр Захарченко сказав, що документ «розв’язує руки українській воєнщині», й пообіцяв у відповідь створити «Народний трибунал», який дасть оцінку «воєнним злочинам», скоєним силами АТО та керівництвом України. Напередодні ухвалення закону про реінтеграцію окупанти залякували мешканців ОРДіЛО тим, що мінські угоди будуть скасовані й знову розпочнуться масштабні бойові дії. Однак, використавши інформпривід по максимуму, окупанти переключилися на інші питання, тож фактичний початок ООС 30 квітня 2018-го минув у «республіках» майже непомітно. Щоправда, «Народний трибунал» окупанти таки провели. 22 червня, зібравши в Луганську вуличний «схід» бюжетників, «судді» принародно винесли вироки Петрові Порошенку, Олександрові Турчинову, Арсенові Авакову, Степанові Полтораку та ще низці українських високопосадовців. Потім «трибунал» став працювати на регулярній основі. Прикметно, що «офіційно» ця інституція називається «Українським (!) народним трибуналом», хоча керівники «республік» постійно наголошують на окремішності «ЛНР» і «ДНР».
Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан
А загалом ситуація в ОРДіЛО впродовж останніх трьох місяців досить стабільна й описується двома словами: стагнація і розпад. Маріонеткові режими «ЛНР» і «ДНР» почуваються цілком упевнено: переворот у Луганську, який тамтешні «силовики» здійснили спільно з донецькими колегами в листопаді 2017-го, минув для них без наслідків. На своєму місці лишився й Владіслав Сурков, радник Владіміра Путіна та куратор «українського напряму» в Москві. Користуючись затишшям, вожді «ЛНР» і «ДНР» готуються до «виборів», які мають відбутися в «республіках» цієї осені. Вочевидь, переворот у Луганську став для них уроком, тож гайки закручують ретельно, перестраховуючись від будь-яких несподіванок. Так, у Луганську Пасічник і далі розправляється з кадрами Плотницького, діставшись навіть «центрвиборчкому» — установи суто декоративної. Крім того, у межах підвищення дисципліни з початку 2018-го «прокуратура ЛНР» порушила 982 справи проти «посадовців» різних рівнів, яким інкримінують розкрадання «державних» коштів та інші злочини. Також тут заборонили «Луганську гвардію» — сепаратистську організацію, якій із 2014 року так і не вдалося влитися до структур окупаційного режиму і яка відтоді балансувала на межі опозиційності. Найгучнішим успіхом «гвардійців» є скасування показу російського фільму «Матільда» в Луганську — він нібито паплюжив образ «святого» імператора Ніколая ІІ. Сам Пасічник очолює успадкований від попередника ГР «Мир Луганщині», аналог правлячої партії в «ЛНР».
Читайте також: Анн де Танґі: «Заморожені конфлікти — це інструмент впливу Росії»
У «ДНР» Захарченко намагається приборкати амбітного Олександра Тімофєєва, який донедавна вважався його правою рукою й очолював «мінсдох». Цього року в Донецьку арештували двох його протеже: «міністрів» транспорту та енергетики. А самого Тімофєєва відсторонили від керівництва громадською організацією «Оплот Донбасу», яку очолив сам Захарченко. Вочевидь, готуючись до силового протистояння, Тімофєєв заповнює штат свого «міністерства» бійцями силових структур. Нагадаємо, Захарченко також є очільником громадського руху «Донецька республіка», правлячої в «ДНР» партії. Тоді як опозицію уособлює «Вільний Донбас», яким керує подружжя Губарєвих (Павло — колишній «народний губернатор» Донеччини, Катерина — депутат «парламенту ДНР»). «Утім, цей «плюралізм» не заважає Захарченку створювати культ власної особи в найкращих північнокорейських традиціях. Приміром, до річниці «референдуму» на стадіон зігнали бюджетників, які виклали з папірців гігантський портрет «вождя». Щоправда, пропагандистську ідилію трохи зіпсувала втеча з «ДНР» Захара Прілєпіна — російського письменника, який був радником Захарченка і вдавав, що очолює цілий батальйон.
Крім того, останніми місяцями стало очевидно, що об’єднання «республік» не входить у плани ані донецьких, ані луганських. Розмови про це активізувались у квітні 2018-го, коли Пасічник заявив про одностороннє скасування «митних кордонів» із «ДНР». У Захарченка тоді зробили симетричну заяву, але до реалізації справа не дійшла. Понад те, у травні 2018-го останній заявив, що в «ЛНР» і «ДНР» живуть два різні, хоч і «братерські» народи. У Пасічника на цю тезу відреагували своєрідним чином, запровадивши мито на зварене в «ДНР» пиво. А поки Олександр Захарченко та Леонід Пасічник вдають із себе державників і ділять ріденькі податкові потоки, ОРДіЛО й далі перетворюється на депресивну зону. Як виявилося, скористатися повною мірою «націоналізованими» підприємствами окупанти не здатні, зокрема через недостатню кваліфікацію. Брак знань і відповідальності позначаються й на стані інфраструктури та навіть на екології регіону. Поки що падіння є більш-менш керованим, але якщо нинішні тенденції зберігатимуться, гуманітарна криза в ОРДіЛО ризикує вийти на інший, загрозливіший рівень, а завдання відбудови Донбасу значно ускладниться.
Найбільшим економічним «досягненням» окупантів за останні три місяці став запуск «націоналізованих» вітрогенераторів біля Сорокиного та Лутугиного (територія «ЛНР»). За словами окупантів, із 20 вітряних станцій вдалося запустити половину. Але енергетичних потреб «республіки» це не покриє: проект вітропарку, який почали реалізовувати у 2013-му, так і лишився незавершеним і його загальна потужність становить тільки 50 МВт. Що стосується енергетики, то в липні 2018-го Пасічник несподівано заговорив про готовність продавати вугілля Україні за умови, якщо український уряд зробить таку пропозицію. Але в недалекій перспективі розмови про вугілля ОРДіЛО стануть беззмістовними, оскільки в умовах окупації деградація вугільної галузі стрімко пришвидшується. Місцева вугільна галузь так і не оговталася після того, як Україна припинила закуповувати вугілля в ОРДіЛО. За наявною інформацією, низка шахт уже перейшла на скорочений робочий графік, оскільки видобуте вугілля нікуди збувати. За даними Міністерства екології України, 36 шахт на території ОРДіЛО перебувають у процесі затоплення, а з деяких бойовики вже вивезли устаткування. «Шахтне обладнання пустили на метал. Туди ж пішли шахтні кабелі, головні вентиляційні установки, глибинні насоси для відкачки ґрунтових вод, ріжуться копри» — розповідає про ситуацію в «ДНР» колишній польовий командир Ігор Безлер, який давно критикує керівництво «республіки». Підтверджують це й інші джерела. На території «ЛНР» відбуваються аналогічні процеси. Так рішуче з вугільною галуззю не розправлялася навіть Марґарет Тетчер. Унаслідок безконтрольного закриття й затоплення шахт на Донбасі починається просідання ґрунтів. За даними МінТОТ, подекуди воно сягає 92 см.
Читайте також: Як боротись із замороженими конфліктами. Звіт експерта Atlantic Council
Що стосується промисловості, то головним драйвером економіки «республік» залишається олігарх-утікач Сергій Курченко, чия структура ЗАТ «Внешторгсервис» заволоділа низкою «націоналізованих» підприємств. Однак тут на заваді стає не лише розрив економічних зв’язків і технологічних ланцюжків унаслідок окупації, а й елементарний брак кваліфікованих кадрів, здатних організувати складні виробничі процеси. Приміром, у липні спроба запустити «націоналізований» Єнакіївський металургійний комбінат закінчилась аварією та пожежею, після чого підприємство довелося зупинити. Намагання керівників «Внешторгсервиса» повернути до життя Алчевський меткомбінат також не надто успішні. Взимку — навесні 2018-го там виплавляли по 8 тис. т чавуну на місяць — це менше, ніж раніше за дві доби, а в квітні там також сталася аварія. У червні Пасічник пообіцяв запустити завод на повну потужність і заявив, що на алчевському металі працюватиме Харцизький трубний завод, який міститься на території «ДНР» (його також контролюють структури Курченка). Чи вдасться бойовикам налагодити виробництво й знайти ринок збуту, невідомо, але навіть за найсприятливішого розвитку подій алчевсько-харцизького тандему для порятунку економіки «ЛНР» і «ДНР» явно бракуватиме.
Звичайно, керівники «республік» роблять хорошу міну й генерують «позитивні інформприводи», але навіть «республіканська» статистика свідчить про те, що економіка на окупованих територіях перебуває в глибокій комі. За «офіційними» даними, середня зарплата в Луганську за тамтешнім курсом становить близько 3800 грн, у Донецьку — близько 4200 грн. Для порівняння: середня зарплата на підконтрольній Україні Луганщині в травні 2018‑го дорівнювала 7334 грн, на Донеччині — 10 166 грн, у середньому по Україні — 8725 грн (дані Держстатистики). Тоді як вартість споживчого кошика в ОРДіЛО не менша, ніж на підконтрольних територіях, а певні категорії товарів (медикаменти, одяг, побутова техніка тощо) значно дорожчі. Тим часом Росія, попри військову та політичну підтримку «республік», з економічною інтеграцією не поспішає. У липні «еленерівські» ЗМІ широко розтиражували повідомлення про початок співпраці «республіки» з Орловською областю РФ та відповідний указ, підписаний тамтешнім губернатором. Але до економіки це має вельми опосередкований стосунок: із російського боку до складу робочої групи «з інтеграційної взаємодії» увійшли лише чиновники, які курирують фізкультуру, освіту, соціальну політику та охорону здоров’я.
Читайте також: Звільнена ніша: економічні наслідки блокади ОРДіЛО
Керувати інфраструктурою окупантам також вдається гірше, ніж можна було очікувати. Приміром, у липні через прорив магістрального водогону частково або повністю без води лишилися п’ять міст «ЛНР»: Антрацит, Хрустальний (колишній Красний Луч), Петровське, Перевальськ, Алчевськ. Незадовго до того після аварії на газорозподільчій станції припинилося газопостачання для 5618 абонентів у Новоазовському районі, що перебуває під контролем «ДНР». У липні в Єнакієвому через викид газу на каналізаційно-насосній станції загинуло четверо працівників водоканалу. Звичайно, наслідки таких аварій вдається усувати, але стаються вони надто часто. Окрему загрозу для інфраструктури ОРДіЛО створюють бойові дії, які продовжують окупанти, незважаючи на перемир’я та режим тиші. Зокрема, через пошкодження Південно-Донбаського водогону поблизу Ясинуватої є ризик того, що без питної води залишаться 1,3 млн мешканців окупованих та підконтрольних районів Донеччини, а чимала територія перетвориться на болото. Загострює ситуацію й загальне погіршення екології в регіоні, спровоковане безладним затопленням шахт і руйнуванням промислових об’єктів. За даними Міністерства тимчасово окупованих територій, уже сьогодні вода на Донбасі належить до категорій «брудна» або «дуже брудна». Загалом, за оцінками експертів ООН, загальна площа зруйнованих або пошкоджених за час війни екосистем Донбасу сягає 530 тис. га, до яких належать і 18 заповідників.
Усі ці тенденції перетворюють ОРДіЛО на дуже проблемну територію. Вочевидь, такий сценарій прораховується не лише в Києві, а й у Москві. Принаймні, поки моніторингова комісія ОБСЄ скаржиться, що не в змозі відстежувати східний кордон «республік», російські прикордонники зводять там двометровий паркан із колючим дротом, копають протитранспортні рови й прокладають контрольно-слідові смуги. Власне, ці роботи ведуться від 2015 року, але, за даними Держприкордонслужби України, у 2018-му вони значно пришвидшились. У прикордонному управлінні ФСБ РФ заявляють про намір звести 400-кілометровий бар’єр, що приблизно відповідає протяжності ділянки кордону між РФ та «республіками». Крім того, за повідомленням Міноборони України, біля пунктів пропуску «Довжанський», «Вознесенівка» та «Гукове» російські інженерні війська будують справжні фортифікації (окопи, бліндажі). Вочевидь, Москва готується ізолювати «республіки» від прилеглих територій РФ. Причин для цього чимало: контрабанда, трафік зброї, незаконна міграція. У тому, що Кремль уже сьогодні розглядає ОРДіЛО як загрозу для Росії, сумнівів немає. Приміром, під час проведення чемпіонату світу з футболу в’їзд автобусів із території «республік» обмежили. Цілком очевидно, що РФ побоюється масового припливу в перспективі колишніх бойовиків, а тому й далі розбудовуватиме «санітарний кордон». На відміну від Росії Україна відмовлятися від цих територій не збирається, але з кожним роком окупації їх відновлення стає дорожчим.