Конкурс із приватизації Одеського припортового заводу (ОПЗ) був довгоочікуваним. Його готували майже рік. На нього покладали великі сподівання. Він мав стати першим у серії великих об’єктів, роздержавлених після Революції гідності, засвідчити відданість нової влади принципам ринковості, прозорості, ефективності, продемонструвати інвесторам з усього світу, що перетворення в нашій країні незворотні та відбуваються впевненими темпами.
На жаль, не вийшло. Коли сплив термін подачі заявок на участь у торгах, виявилося, що немає жодної. Можливо, для декого це стало сюрпризом, для багатьох розчаруванням. Але коли проаналізувати всі події та факти, які супроводжували приватизаційний процес, то легко дійти висновку, що це не випадковість. Навпаки, закономірність, і навіть дуже симптоматична, яка добре показує стан справ у країні та готовність уряду виводити державу й економіку з кризи.
Камені спотикання
Якщо одним реченням підсумувати, чому конкурс не відбувся, то все просто: ОПЗ не був готовий до приватизації. Цей факт має низку аспектів.
По-перше, на заводі не з’явився адекватний менеджмент. Арешт голови наглядової ради ОПЗ Сергія Переломи та першого заступника голови правління Миколи Щурікова, яких підозрюють у розкраданні майна на сотні мільйонів гривень, засвідчує, що на цьому підприємстві, яке належить державі, як і в багатьох подібних випадках, найімовірніше, розплодилося багато паразитів. Оскільки це типова для нашої країни проблема, її вирішення мало стати неодмінною складовою підготовки ОПЗ до приватизації. Очільник Фонду державного майна України (ФДМУ) Ігор Білоус заявив, що арешт посадових осіб заводу не може бути чинником, який зірве конкурс.
Читайте також: Фонд держмайна анонсував повторний конкурс із продажу ОПЗ
Але якщо є розкрадання, то воно занижує об’єктивні фінансові показники підприємства, робить його реальну вартість меншою, а сам завод не таким привабливим для інвесторів. Тобто держава передусім має бути зацікавлена в заміні менеджменту на такий, який вивів би цей актив на рівень його потенціалу. Чому цього не було зроблено? І чому арешти розпочалися лише зараз, якщо об’єкт готували до приватизації протягом року, тобто, за логікою речей, уже давно мали виявити всі порушення, прискіпливо аналізуючи його діяльність з метою оптимізації? Питання риторичні.
По-друге, невирішеною лишається проблема з боргом підприємства. Вона потребує детальнішого опису. У середині 2013 року структури Фірташа поставили на ОПЗ природний газ. Виникла заборгованість розміром $193 млн. Ця сума досі перебуває на балансі підприємства в пасивах. Разом із $53 млн штрафних санкцій, які виставили заводу через відсутність своєчасної оплати, утворилося фінансових претензій на майже $250 млн, із якими структури Фірташа пішли в Стокгольмський арбітраж.
Але є й інший бік медалі, про який ніхто не говорить. Чому тоді, у 2013-му, ОПЗ не взяв простий банківський кредит, щоб купити газ, а працював напряму та ще й зі структурами Фірташа? Фінансове становище підприємства завжди було міцним (див. «Спроба поглинути»), тож із отриманням кредиту не виникло б жодних проблем. Чому завод того самого року зафіксував рекордні збитки? При цьому навіть валовий фінансовий результат був у величезному мінусі, що трапляється вкрай рідко й свідчить або про винятково несприятливу кон’юнктуру, або про неймовірну безгосподарність. Чому буквально за два роки власний капітал потужного підприємства із солідним переліком стратегічних переваг (аміакопровід, розміщення біля порту, потужності з перевалки мінеральних добрив), які забезпечували йому перманентну фінансову стійкість, впав практично до нуля? Відповідь на всі ці запитання дуже проста й лежить на поверхні: об’єкт свідомо намагалися довести до банкрутства й віддати Фірташу за борги, штучно насаджені заводу структурами олігарха. Ця «геніальна» ідея виникла за Януковича й цілком може увійти до його послужного списку. Механізми її реалізації має вивчати кримінальне слідство: можливо, саме куплений у Фірташа газ (близько половини річного споживання ОПЗ) спричинився до величезних збитків, бо він був дорожчим, ніж на ринку, а можливо, визначальною стала безгосподарність посадових осіб, спрямована на доведення підприємства до банкрутства (заради справедливості треба сказати, що ціни на карбамід та аміак у 2013-му вже помітно впали, а на блакитне паливо, яке є основною сировиною в їх виробництві, ще трималися відносно високі, тобто кон’юнктура була несприятливою, але ж не настільки). У будь-якому разі кримінальні провадження з цього приводу мали тривати вже давно. Понад те, про прецедент ФДМУ повинен був кричати в усі гучномовці, ілюструючи на живому прикладі, чому потрібна приватизація й чому держава не може бути ефективним власником. Усього цього ми не побачили.
У результаті формально підприємство винне Фірташеві гроші й на сьогодні не має звідки їх узяти, щоб погасити заборгованість. І ФДМУ справді мусив щось із цим зробити, перш ніж виставляти ОПЗ на приватизацію. Було кілька варіантів вирішення проблеми: продати ці зобов’язання іншим структурам, щоб потім держава могла поступово розібратися з ними; узяти кредит, наприклад в Ощадбанку (така позика з’явилася на балансі ОПЗ у 2014 році, але торік зникла звідти). Жоден із варіантів не втілили в життя, проблема лишилася. А отже, грубо кажучи, реальна вартість заводу тепер приблизно на $250 млн менша, ніж могла б бути, бо новий власник муситиме погасити борги. І добре, якщо зазначені судові позови не виллються у збільшення суми заборгованості, блокування рахунків ОПЗ чи появу інших перешкод у його роботі. А це знову ж таки зайві ризики. Можливо, згодом, назбиравши певну доказову базу, ФДМУ зможе довести неринкову, злочинну природу заборгованості й зменшити остаточну суму виплат, скажімо, удвічі. Але то не проблеми потенційного інвестора, і він не повинен ними займатися.
Читайте також: Голова Фонду держмайна пообіцяв прямий ефір з аукціону по продажу ОПЗ
По-третє, значно довше тягнеться ще один інформаційний шлейф, пов’язаний із ОПЗ. Ідеться про невдалу спробу продати його в 2009 році, коли підконтрольне Коломойському ТОВ «Нортіма» виграло приватизаційний конкурс й готове було заплатити за підприємство 5 млрд грн (понад $600 млн за курсом долара на той момент). Але результати конкурсу скасували, бо, подейкують, переміг не той, хто був у планах тодішньої прем’єрки Тимошенко. Мабуть, якісну оцінку тієї ситуації мають давати юристи, але, на перший погляд, правда тоді була не на боці держави, адже вона ухвалила безпрецедентне, вельми сумнівне рішення. Тож Коломойський має всі підстави розраховувати на перемогу в суді. Впевнений у своїй правоті, олігарх тепер чинить інформаційний тиск на потенційних інвесторів, повідомляючи про твердий намір оскаржувати результати тодішнього конкурсу. Зрозуміло, що інвестори не палатимуть бажанням придбати актив, який у них можуть забрати тільки через те, що хтось колись його вже купив.
Але й тут є інший бік медалі. Чому Коломойський досі не форсував судового процесу з приводу скасування приватизації ОПЗ у 2009 році? Відповідь, здається, дуже проста. За Януковича в нього не було шансів виграти. Узагалі-то не тільки за Януковича: в Україні судові процеси зазвичай використовують не для того, щоб їх вигравати та встановлювати справедливість, а щоб погрожувати ними й за допомогою них блокувати чиюсь діяльність чи отримувати інші «дивіденди». А після Революції гідності не в останню чергу завдяки Яценюкові на ОПЗ з’явився менеджмент, добре знайомий Коломойському. І, цілком можливо, той і без приватизації викачував з підприємства частину грошового потоку, тому не мав особливих мотивів боротися за офіційне право власності. Знову ж таки в будь-якому разі йдеться про ще одного олігарха як ризик, який отримав би потенційний інвестор разом із купленим заводом. ФДМУ і з цим мав щось вдіяти, перш ніж виставляти завод на приватизацію. Але й тут нічого зроблено не було.
Захмарна ціна
Отже, ОПЗ не був готовий до приватизації. Тобто не був вичищений від різноманітних реальних і потенційних перешкод, які могли б завадити його стабільній діяльності в руках нового власника. Це вагомий недолік. Але пальму першості серед провалів ФДМУ, безперечно, слід віддати стартовій ціні. 18 травня 2016 року на засіданні уряду затвердили, що державний пакет 99,6% акцій ОПЗ продаватимуть, стартуючи з ціни 13 175 млн грн, або $523 млн. Це був апогей.
Але розповідь потрібно починати з моменту, що був набагато раніше. У 2009-му, коли ОПЗ виставили на продаж, його стартова ціна становила близько $500 млн. Роком раніше підприємство отримало рекордні прибутки — 797 млн грн (див. «Спроба поглинути»), що за тодішнім курсом дорівнювало $151 млн. Це стало можливим завдяки надвисоким глобальним цінам на добрива (вартість карбаміду в 2008-му, перед кризою, сягала $770 за тонну, зараз вона становить $191, тобто вчетверо менше), щоправда, у поєднанні з високими цінами на блакитне паливо (вартість російського природного газу на німецькому кордоні сягала перед кризою $574 за тис. м3, а нині дорівнює $145, а це майже вчетверо менше). Як виявилося, цей рекорд став недосяжним на багато років.
Якби завод продавали перед кризою, то, зважаючи на такий рівень прибутків, спокійно могли б уторгувати за нього $1 млрд, а то й $1,5–1,8 млрд. Але в 2009 році, коли криза була в розпалі, а ціни на мінеральні добрива та блакитне паливо вже суттєво знизилися, зрозуміло, вартість заводу зменшилася. І стартова ціна, яку тоді визначив ФДМУ, була більш-менш адекватною. Ті понад $600 млн, які Коломойський був готовий заплатити, виявилися трохи меншими від можливого на той час максимуму, на який сподівався уряд, але з огляду на тодішню ситуацію у світі та відсутність численних покупців ціна була прийнятною (не так хороша ціна, як момент вибрано не надто вдалий).
Читайте також: Фонд держмайна назвав ціну за Одеський припортовий завод
Зараз ціна на газ і мінеральні добрива в півтора-два рази нижча, ніж на дні 2009-го, і вчетверо нижча, ніж на піку 2008-го. Зрозуміло, що, коли поділити прибуток, отриманий ОПЗ у 2008-му, на 4, на сьогодні це була б межа мрій, але торік підприємство не отримало й стільки (мабуть, не в останню чергу через розкрадання). Як у таких умовах можна виставляти стартову ціну на рівні 2009-го, до того ж ураховуючи те, що сім років тому завод не мав боргів, а зараз на його балансі їх чимало? Це нонсенс. Усі проблеми, пов’язані з підприємством, про які сказано вище, збільшують ризики отримання прибутків новим інвестором. Наслідок — збільшення ставки дисконтування, що призводить до суттєвішої знижки, яку держава мусить запропонувати, щоб зацікавити потенційного нового власника. Інакше кажучи, є проблеми — потрібна знижка, не було б проблем — можна було б обійтися без неї. Стартова ціна $523 не лише не містить дисконту, а й не враховує поточного співвідношення між цінами на добрива та блакитне паливо. Куди дивилися оцінювачі?
Торік восени ФДМУ заявив, що потрібно більше часу для підготовки ОПЗ до приватизації, бо слід змінити метод оцінки. Цілий рік вони оцінювали й вийшли на абсолютно неадекватну цифру. На що ж вони тоді сподівалися? За словами експертів, швейцарський інвестиційний банк UBS, який консультував ФДМУ, рекомендував стартову ціну на рівні $300 млн — цілком відповідна нинішнім умовам цифра, що за наявності реальної конкуренції серед покупців у процесі торгів могла б цілком помітно зрости. Але чи то Фонд, чи то уряд чомусь вирішив дослухатися позиції якихось «незалежних оцінювачів».
Важливо й те, що сам голова ФДМУ Ігор Білоус має чималий досвід роботи в інвестиційному бізнесі, тому повинен добре орієнтуватися в цій темі. Через два дні після оголошення стартової ціни у своїй колонці він доводив, що вона адекватна. Мовляв, підприємство купують не на два місяці, а на 10–15 років… Кому, як не Білоусу, знати, що основа ціни — це майбутній грошовий потік (прибутки). Саме від нього залежить, інвестиція окупиться швидко чи не окупиться взагалі. А він протягом найближчих років буде відносно невеликим, бо падіння глобальних цін на сировину призводить до кризи в країнах, які розвиваються; дедалі більше їхніх громадян стають біднішими, платоспроможний попит на їжу падає, ціни на продовольство також, а відтак і мінеральних добрив уже не потрібно стільки, скільки раніше, щоб прогодувати тих, кому є чим платити. Взаємозв’язки прості й водночас тісні. Історичний досвід показує, що після подібних сировинних криз ціни на агропродукцію, а з ними й на добрива відновлюються в останню чергу. Це тиснутиме на грошовий потік заводу найближчі кілька років. То коли окупиться така інвестиція, якщо за неї заплатити принаймні $523 млн?
Висновки для держави
Тиждень писав, що об’єкти, які залишаються в державній власності (№ 28/2016), мають безліч невирішених проблем і труднощів в управлінні. Ніхто не поспішає все це вичищати, а про якусь системну роботу нічого й казати. ОПЗ не виняток. Навіть наведених у цій статті проблем вистачає. До них можна додати відсутність гарантій безперебійного газопостачання (про що ніби ненароком у своєму коментарі згадав керуючий директор Group DF Фірташа Борис Краснянський, казав про це й Білоус). Нещодавно Укртрансгаз заявив, що має намір відключити завод від газопостачання, потім проблему нібито залагодили. Але це знову ж таки типовий для України приклад, коли олігархи через підконтрольних їм чиновників використовують об’єкти інфраструктури для того, щоб перекривати кисень тим чи іншим підприємствам, які їм не подобаються. Власники «АрселорМіттал Кривий Ріг» (колишня Криворіжсталь), які працюють в Україні вже 10 років, можуть навести дуже багато життєвих прикладів: то в Укрзалізниці вагонів немає, щоб возити їхню продукцію, то якісь проблеми із залізничним полотном, то труднощі в портах. Скільки втрат зазнав іноземний інвестор через таку недобросовісну конкуренцію українських олігархів і хто гарантує, що з новими власниками ОПЗ подібного не станеться? Особливо зважаючи на те, що газова галузь, від якої критично залежить підприємство, в Україні заполітизована.
Така легковажність українських чиновників уже не раз негативно позначалася на країні загалом. Але проблема не ізольована. На протилежному її полюсі є друга величезна хиба — буквоїдство та надмірна й неймовірна формалізованість.
Можна припустити, що стартова ціна на рівні $523 млн — це політичне рішення, зумовлене активною співпрацею із Заходом та сподіваннями на те, що сам факт цієї взаємодії допоможе в пошуках інвесторів. Стривайте, а хто кому винен? Україна ось уже майже рік не може відновити співпрацю з МВФ, хоча вимоги останнього дуже конкретні, а деталізація плану дій неймовірно висока. Якщо уряд не здатен виконати згадані вимоги й провести необхідні реформи, то на роботу в яких умовах мають розраховувати потенційні інвестори, на який інвестиційний клімат? На яке подолання комплексних проблем ОПЗ, що є менш важливими за масштабом, аніж виконання кредитної програми МВФ, можна сподіватися? Звичайно, іноземні інвестори реалістичніше дивляться на ситуацію. І не тому, що в них є з чим порівняти чи вони мають альтернативні напрями для капіталовкладень, а тому, що ситуація насправді, м’яко кажучи, проблемніша (і не тільки в Україні, а й на глобальному ринку сировини), ніж її бачать оцінювачі заводу. Серед наших чиновників до провалу приватизаційного конкурсу ОПЗ подібного адекватного сприйняття ситуації не спостерігалося, принаймні в публічному інформпросторі.