Народжений в Україні, більшість життя провів у Західному Берліні, помер у Польщі. Йому був 91 рік. При всьому досвіді, який ця людина пронесла на своїх плечах, так довго не живуть. Але він жив – на злість багатьом недругам і на радість тим, хто насолоджувався гостротою його їдкого слова, безкомпромісністю суджень. Йдеться про Богдана Осадчука. Його ім’я майже невідоме в Україні, хоч його слово зробило чимало для того, щоби появу нової держави на Сході Європи 1991 року було не багнетами прийнято, а навпаки з полегшенням.
Стати громадянином України йому пропонував перший президент Леонід Кравчук, проте старий публіцист і історик відмовився: «Так я буду вашим підданим, Леоніде Макаровичу, й не зможу вас піддавати критиці…» Вперше я почув Осадчука на відкритті першого навчального року в Європейському колегіумі польських і українських університетів у Любліні (осінь 2001-го), де Осадчук затято критикував присутнього там другого президента – Кучму. Я не вірив своїм вухам, – що це за дід, звідки в нього стільки відваги?
Згодом дізнався, що Осадчук був знайомий з багатьма впливовішими, ніж Леонід Данилович, людьми, і присутній там Александр Квасневський міг це підтвердити. Саме він нагородить Осадчука найвищою відзнакою Польщі – орденом Білого орла. До останніх днів Осадчук покликався на судження свого друга і вчителя, Єжи Ґедройця, старшого від нього майже на 20 років. Авторитетом для нього був він. Натомість Редактор (так з великої літери називали Ґедройця в оточенні) паризької «Культури», культового часопису для всієї східноєвропейської діаспори на Заході, часто звертався до Осадчука, оскільки саме той міг подати думку, що могла бути сприйнятою поза вузькими колами склянки української діаспори. Не тому, що Осадчук був «зручний» полякам і «незручний» українцям. Тому що він передбачав реальні речі: що радикальний націоналізм залишиться у далеких 1930–1940-х, і наприкінці століття маргіналізується. Що Україну, коли вона таки постане, будуватимуть не дисиденти і не націоналісти, а посткомуністи на кшталт Кравчука і посткомсолольці на кшталт Тігіпка.
Сам Осадчук, галичанин з Коломиї, зростав у Центральній Польщі в оточенні роззброєних там вояків армії УНР, наддніпрянців. Тому не міг сприймати радикальних проявів, які демонструвала пізніше ОУН. Застав міжусобицю мельниківців і бандерівців, і це запам’ятав на все життя як війну між братами. Не втручався у дрібні чвари української еміграції, намагався бути понад ними. Полюбив Західний Берлін як єдиний у своєму роді «острів свободи», після об’єднання Німеччини та обох частин столиці нарікав, що тепер там жити зовсім нецікаво, осердя політичного життя кудись зникло. Натомість покохав Київ і любив сюди приїздити (востаннє три роки тому читав лекції для студентів Могилянки, де був почесним професором – honoriscausa). Попри поважний вік, дописував і в українські видання («ПіК», якого вже немає, та до «Дзеркала тижня»). Його голос тут губився, і він це усвідомлював. Проте «вдома на чужині» в Німеччині з’являвся частіше: в Die Neue Zeitung, Der Tadesspiegel, швейцарській Die Neue Zurіcher Zeitung, NeueAllgemeine Zeitung.
Поховають його в Польщі. Не дивно, адже там він більше свій, ніж тут, і не лише через перше з міжвоєнних років громадянство, якого дуже довго не зрікався. Для поляків він той, хто простягнув Ґедройцеві руку вдячності, був представником «тих народів на Сході», дружити з якими апріорі збиралася за Ґедройцевими заповітами вільна Польща. Бібліотека Осадчука, можливо, потрапить до збірки НаУКМА, ще одного останнього «острова свободи»…