Рівний похмурий простір. Чи то осінь, чи то зима, чи то рання весна. Всюди сіро й порожньо. Вздовж кромки поля розставлені в ряд мішені у вигляді людських фігур. Двоє сердитих чоловіків у камуфляжах стріляють по них із різних точок, «а тепер давай зі спини хрест навхрест». На екрані титр: «2025 рік. Рік тому закінчилася війна». Схоже, двом хлопцям явно нудно: війна рік як закінчилась, а як жити без неї, без бою вони поки що не знають. От і стріляють час від часу по пласких фігурах-схемах за відсутністю живих людей.
Герой «Атлантиди» Валентина Васяновича — простий хлопець, заводчанин. Він і радий був би працювати далі, присмиривши свої воєнні звички, але земля звільненого від агресора Донбасу, де він живе, мертва. На ній не ростуть дерева, над нею не літають птахи, тут більше не живуть люди. Це зона. Тут сяк-так намагаються вижити заводи, але не можуть. Війна не тільки забирає людські життя, а й випалює землю зсередини. Вода отруєна, ґрунти не родять, флора й фауна лишилися в підручниках з історії рідного краю.
Читайте також: Михайло Бриних: «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» – це жодним чином не пропагандистський фільм, але, безсумнівно, патріотичний».
Втративши роботу після закриття заводу, Сергій (так звати головного героя) у результаті своїх поневірянь знайомиться з волонтерами, які відшукують братські могили, упізнають і ховають тіла. Взагалі тіла — це мало не головні герої нарівні із Сергієм. Вони всюди. Ті нечисленні живі люди, які ще лишилися на колись індустріальній території, нічого, крім трупів, не бачать. Та тут більше нічого й немає. Ритмічними безпристрасними фразами патологоанатом диктує опис розкладених трупів, одного за одним, одного за одним: «Труп належить чоловікові/жінці… Вік не встановлений/вік 20–30–40–50… Черепно-мозкова травма, скидається на удар важким предметом… У грудній клітці три кулі… На рукаві нашивка «Збройні Сили України»… Георгіївська стрічка… Сліди катувань…» і т. д. Волонтери не бачать різниці між «своїм» трупом і трупом ворога — смерть зрівняла всіх. І ховають усіх незалежно від того, на чиєму боці хто воював.
Фото: www.imdb.com
Іноді хтось гине, підірвавшись на міні, — війна не любить іти одразу, вона ще довго скалитиметься здалеку, спостерігаючи, як через неї помирають люди вже в мирний час. А Сергій періодично повертатиметься у свою розбомблену квартиру, сидітиме на розірваному дивані, дивитиметься на розбите піаніно й триматиме в долонях, мов поранене пташеня, кілька дитячих кросівок. Вочевидь, маленький власник (чи маленька власниця) цих кросівок уже ніколи не виросте. Герой ще ніяк не зрозуміє, що жити минулим можуть тільки ті самі трупи, яких він шукає й знаходить по всьому регіону. Але що глибше він опускається в землю, що сильніші його блювотні позиви від побаченого в братських могилах, то більше починає сумніватися в тому, що минуле — цар життя. А коли, зустрівши серед волонтерів красиву жінку, відчуває призабутий чоловічий імпульс, життя нехай зі скрипом, але починає повертатися до нього своїм живим боком.
Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку
У фільмі є чудова сцена, просто розкішна. Це не спойлер, тож можна сміливо читати. Зупинившись зі своїм джипом у якійсь точці безкінечної мертвої рівнини після чергового виходу в царство мертвих, герой вирішив помитися. Певна річ, ані душу, ані ванної чи просто хоча б напівзруйнованої людської оселі тут давно немає на багато кілометрів довкола. Сергій бачить ржавий екскаватор, яким вони зазвичай розкопують братські могили, наливає в ківш воду, кладе під нього дрова й розпалює, а сам, роздягнувшись, сідає в ківш, як у ванну. Чудова метафора: це і очищення, що гарантує нове життя, і водночас немов казан у пеклі, у якому вариться герой. І кара, і надія.
Васянович сам знімав «Атлантиду» як оператор. Камера в нього сувора, не надто рухлива, детально фіксує всі трагічні подробиці, яких у стрічці дуже багато. Це взагалі дуже суворий фільм, тут навіть метафори суворі й зрозумілі, а довга сцена сексу знята з однієї точки. Утім, і сам секс тут суворий і невигадливий — не до того, тут хоча б вижити й продовжити рід людський.
Фото: www.imdb.com
Щоправда, режисер (він же оператор) часом захоплюється творенням метафор і конструюванням виразної картинки, затягуючи дію зовсім не на користь стрічки. Таке враження, що йому просто подобається придумувати метафори. Ось, наприклад, машина їде через кладовище, довго-довго, так довго, що здається, ніби вся країна — це кладовище.
Потім камера зосереджується на закінченні дороги, і ми бачимо, що там тупик. Ну зрозуміло, не обов’язково так довго. Зате в інших місцях, там, де вистачило б образів, автори раптом починають розжовувати словами, немов підозрюючи, що на їхній фільм поведуть нерозумних і нетямущих. Наприклад, героєві зовсім не обов’язково розповідати свою історію — вона зрозуміла й без цього. Або, скажімо, сцена сексу як надії на продовження життя тут теж не надто потрібна — достатньо побачити за непрозорим склом поцілунок пари. Це не з міркувань цноти, повірте, це лише проблема надмірності.
Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки
Усі актори в стрічці — не професіонали, і це для режисера принциповий момент. Для нього важливіше перегукування виконавців зі своїми протагоністами. Враховуючи, що психологічно ролі виписані доволі схематично, брак акторської освіти не шкодить фільму. Можливо, навпаки, додає правдоподібності, документальності. Головну роль Васянович віддав Андрієві Римарукові, колишньому розвідникові в АТО. Нині Андрій працює у фонді «Повернись живим» і, як розповідав Васянович, переживає ті сам проблеми з поверненням до мирного життя, що і його герой. У головній жіночій ролі Людмила Білека, яка служила в АТО військовим медиком. Друга головного героя зіграв Василь Антоняк, який воював в «Айдарі».
Фото: www.imdb.com
Васянович був відомий і раніше, спочатку як оператор, потім як режисер. Як оператор він зняв фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», а до його режисерської практики належать такі стрічки, як «Рівень чорного», «Звичайна справа», «Присмерк». Найімовірніше, фестивальна доля «Атлантиди» складеться вдало, в український прокат вона теж вийде, щоправда, наразі невідомо точно коли. Але хай там якими будуть касові збори та фестивальні нагороди, тут головне інше: це рівень. Справжній, високий, конкурентоспроможний. Решта другорядне.
А ви думали, на Венеційському фестивалі просто так кричатимуть «Браво!»?