Останні кілька років були невдалими для Європейського Союзу як супранаціональної організації. Наслідки світової економічної кризи та проблеми в окремих країнах, як-от у Греції, Іспанії та Португалії, призвели до того, що євроскептицизм зараз стає модним: дедалі більше популістських партій завдяки своїй критиці Брюсселя здобувають відчутну електоральну підтримку. Після останніх виборів до Європарламенту вони вже мають близько 100 місць із 750. Основна частка євроскептиків — греки, британці, італійці та французи, тобто мешканці країн, у яких населення найбільше незадоволене політикою ЄС — фінансовою чи міграційною.
Одразу варто зазначити, що євроскептицизм — це лише опозиція до основних політичних сил у ЄС, яка ще не стала повноцінною альтернативою. Єврооптимісти досі мають більшість у Європарламенті та національних парламентах країн-членів, проте не всі вони керуються тими самими мотивами.
Природа єврооптимізму
Недавні дебати стосовно вирішення грецьких проблем поділили навіть найбільші фракції Європарламенту: Європейську народну партію та Прогресивний альянс соціалістів і демократів, які завжди підтримували подальшу європейську інтеграцію. Наприклад, французи та німці мали принципово різні позиції: перші хотіли дати Греції ще один шанс, другі обережно висловлювалися проти. Та й голови урядів проілюстрували цей поділ: Анґела Меркель була готова припинити переговори з Ципрасом і погодилася продовжувати їх лише після втручання Туска та Олланда.
Це свідчить про те, що не всі політичні сили, які підтримують Європейський Союз, є насправді оптимістами. Останні дії деяких із них дають підстави для припущення, що вони просто вимушені продовжувати політику, яку ініціювали ще до них, — цю позицію правильніше буде назвати нейтральною. Та сама Меркель, можливо, і рада була б послабити фінансову інтеграцію, щоб не надавати величезних сум допомоги грекам, а також зробити спільну міграційну політику якомога жорсткішою, проте вона не може перекреслити лінію політики Християнсько-демократичного союзу, який уже понад 20 років виступає за розвиток європейської інтеграції. Цей курс був заданий ще канцлером Гельмутом Колем, і Меркель не може просто так із нього зійти — надто вже багато політичного капіталу було вкладено.
Читайте також: Сила автоматизму
Єврофіли ілюструють дію фізичного закону «на кожну дію є протидія» в політиці — вони найактивніші саме там, де позиції євроскептиків найсильніші: у Великій Британії, Італії та Франції. Наявність євроскептиків є характерним індикатором: лише вона дає змогу виявити справжніх прихильників європейської інтеграції. Одразу впадає у вічі, що Європейський Союз у всіх цих країнах найбільше підтримують лівоцентристські політичні сили.
Лейбористи в Британії агітували за ратифікацію Лісабонського договору, який розширив повноваження інституцій ЄС, а зараз очолюють тих, хто проти проведення референдуму щодо членства країни в Союзі. Вони успішно протистоять Партії незалежності Сполученого Королівства, яка виступає за вихід Великої Британії з ЄС — у цій боротьбі вирішальною є присутність лейбористів у обох палатах Вестмінстеру. У них 232 місця з 650 в Палаті представників, відповідно вони мають змогу блокувати референдуми.
Соціалістична партія Франції підтримувала ЄС ще з 1980-х років, як і Християнсько-демократичний союз, проте вона й досі вірить у європейські ідеали: була головним адвокатом грецьких інтересів у нещодавніх переговорах. Партія протистоїть цілій низці голлістських та націоналістичних сил, основною з яких є «Національний фронт» під керівництвом Марін Ле Пен, що хотіли б припинити подальшу інтеграцію. Соціалістам допомагають перемога на парламентських виборах-2012 та президентство Олланда.
В Італії європейську інтеграцію підтримують Демократична партія (теж лівоцентрична) та Італійська соціалістична партія. Вони протистоять Рухові п’яти зірок та партії «Північна ліга», які є «м’якими» євроскептиками й виступають лише за вихід із єврозони. Демократична партія нині є правлячою і блокує всі спроби проведення такого референдуму, проте вона теж не задоволена ЄС на 100%, зокрема європейською спільною міграційною політикою через велику кількість мігрантів у Середземному морі. Тож в Італії зберігається паритет.
Таким чином, у всіх країнах, де євроскептики діють активно, єврооптимісти мають сильні позиції або ж перебувають при владі. Єдиним винятком є Греція, яка мала складну історію відносин із ЄС. Проєвропейські «Нова демократія» та ПАСОК стрімко втрачають популярність, натомість її набирає СІРІЗА Алексіса Ципраса. Цей процес був лише посилений компромісом щодо розв’язання грецької кризи.
Особливо варто відзначити супранаціональні єврофільські політичні сили та організації, адже вони набагато краще відображають проєвропейські ідеї. Найцікавіші представники таких сил — Європейська партія федералістів, Європейський союз федералістів і Міжнародний європейський рух.
Європейський союз федералістів був створений одразу після Другої світової, у 1946 році. Його засновники вважали, що лише об’єднана федеративна Європа зможе уникнути нової руйнівної війни. Союз має власну організаційну структуру й представлений у 20 країнах — членах ЄС. Основна мета організації — донести до суспільства необхідність інтеграції та шляхи її здійснення. Така просвітня діяльність завжди була важливою, адже розвиток ЄС був би неможливим без підтримки громадян. За нинішнього стану Європейського Союзу, коли люди потроху розчаровуються в ньому, є дедалі більшою.
Читайте також: Спадок поділу
Міжнародний європейський рух був створений у 1948-му для лобіювання проектів, розроблених у Європейському союзі федералістів. Таким чином, він діяв від початку європейської інтеграції. Усі найважливіші проекти, які лобіював Рух, як-от Європейський парламент та прямі вибори до нього, Маастрихтська та Лісабонська угоди, були втілені в життя.
Європейська партія федералістів називає себе першою справді міжнародною партією — справедливо, якщо брати до уваги, що політсила має представництво в 16 країнах-членах. Вона була створена 2011 року в Парижі в результаті злиття Французької федералістичної партії та Партії об’єднаної Європи, яка згуртовувала парламентаріїв із Данії, Фінляндії та Нідерландів. Її мета — сприяти подальшому втіленню концепту федералістичної Європи. Партія брала участь поки що лише у виборах до Європарламенту 2014 року й не змогла подолати прохідний бар’єр, тому наразі є радше лобістською організацією.
Нещодавні проблеми з Грецією не лише поставили під загрозу існування єврозони, а й стали ілюстрацією того, про що вже кілька років говорять євроскептики: глибша інтеграція країн у Європейський Союз може спричинити катастрофічні наслідки. Грецькі події посилили євроскептиків у інших країнах — після уведення режиму жорсткої економії в них буде чим лякати свій електорат, коли агітуватимуть за послаблення економічної інтеграції. Утім, вони могли б виграти ще більше, якби домовленості з урядом Ципраса не вдалося досягти.
Опозиція євроскептиків стимулюватиме єврофілів при владі оптимізувати політику ЄС та діяльність європейських інституцій, а міжнародні інтеграційні організації — проводити кращі інформаційні кампанії.
Їм треба побороти розчарування в ЄС, яке потроху з’являється в громадян країн-членів: вони стають байдужими. Це виявляється передусім у тому, що на кожних нових виборах до Європейського парламенту спостерігається дедалі менша явка. Ті, хто приходить, — небайдужі люди, серед яких значно вища частка євроскептиків. Саме цим і пояснюються успіхи популістських партій, які стають другими-третіми на виборах до Європарламенту, але не можуть навіть потрапити до національних парламентів. Майбутнє Європейського Союзу багато в чому визначатиметься тим, яка з двох груп — єврофіли чи євроскептики — зможе краще об’єднатися й залучити більше нейтрального населення та політичних сил. Тут єврофіли вже мають перевагу: є ціла низка супранаціональних організацій, що підтримують їхню справу.