На жаль, владна еліта (як вище керівництво, так і його опоненти) досить часто займала надто обережну, кон’юнктурну, спекулятивну, а часом політично безвідповідальну чи навіть злочинну позицію в питаннях дотримання її основоположних принципів.
Свого часу парламентська опозиція не спромоглася протидіяти ухваленню закону про ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, який спотворював її зміст і дух, а згодом був використаний як інструмент боротьби проти української мови.
Після перемоги Помаранчевої революції та обрання наприкінці 2004 року президентом Віктора Ющенка з’явилася унікальна можливість нормалізувати мовну ситуацію в країні відповідно до вимог Конституції та потреб зміцнення державності. Однак мовна політика не стала пріоритетом у гуманітарній сфері для нової влади навіть тоді, коли протягом 2005-го в руках Ющенка були зосереджені широкі повноваження. Він не продемонстрував розуміння важливості нормативного визначення її засад, головних цілей, функцій, завдань та механізмів реалізації. Достатньо згадати, що Указ № 161/2010 «Про концепцію державної мовної політики», який мав слугувати дороговказом для органів влади й управління в мовному питанні, він підписав тільки 15 лютого, а розмістив на своєму сайті 22 лютого 2010 року, за два дні до складення президентських повноважень. Причому затверджений документ – лише урізана версія концепції державної мовної політики, що була розроблена ще 2005-го, підтримана експертним середовищем і схвалена 11 липня 2006-го Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.
Читайте також: Генеза і мета спецоперації проти української мови
Брак нормативно визначеної державної стратегії у згаданому питанні в поєднанні з егоїстичним суперництвом між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко вкрай негативно позначився на мовній політиці держави. Декларуючи турботу про долю України, розсварені вожді Помаранчевої революції на ділі демонстрували відсутність стратегічного державницького мислення і політичної відповідальності. Вони виявилися неспроможними об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою створення належної законодавчої бази для проведення системної мовної політики та усунення загроз, породжених ухваленням антиконституційного закону, яким було ратифіковано Хартію. Протягом 2006–2008 років у Верховній Раді зареєстрували кілька документів, що стосувалися порядку використання української мови. Однак через брак конструктивної взаємодії між командами прем’єр-міністра та президента їх навіть не було включено до порядку денного роботи парламенту.
Такою була й доля законопроекту «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних або мов меншин», який ще наприкінці 2006-го розробило МЗС України на основі нового, належним чином виконаного й засвідченого 29 серпня 2006 року офіційного перекладу Хартії з урахуванням мовної ситуації в Україні, вимог Конституції щодо визначення статусу мов та порядку їх використання, а також рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999-го про офіційне тлумачення ст. 10 Основного Закону щодо застосування державної мови. Схвалений на початку наступного року міжвідомчою робочою групою новий ратифікаційний законопроект президент Віктор Ющенко подав до Верховної Ради лише 15 вересня 2008-го. Але до його прийняття не дійшло.
Натомість на порушення інструкцій вітчизняного МЗС тодішній постійний представник України при Раді Європи Анатолій Шевчук 19 вересня 2005-го офіційно нотифікував Секретаріат РЄ про ратифікацію Хартії Україною. Тож формально-юридичний процес її затверження було завершено, і вона набрала чинності щодо нашої країни з 1 січня 2006 року. На практиці це вилилось у парад постанов і рішень про надання російській мові статусу регіональної, які ухвалювали окремі районні, міські й обласні ради східних та південних областей, посилаючись на згаданий документ, але насправді всупереч його положенням і вимогам ст. 10 і 92 Конституції.
Читайте також: Механізм і засоби здійснення спецоперації проти української мови
У юридичному висновку від 10 травня 2006-го всі ті акти були кваліфіковані Міністерством юстиції як протиправні, а більшість із них опротестовані органами прокуратури й скасовані судами. Однак залишався чинним ратифікаційний акт, який був підставою для таких постанов та рішень, а отже, зберігалась і можливість його використання на порушення Основного Закону в майбутньому.
Ущербність державної мовної політики часів президентства Віктора Ющенка та прем’єрства Юлії Тимошенко виявилась і в тому, що в них забракло державної відповідальності та політичної волі на те, щоб вживати узгоджених та системних практичних заходів, спрямованих на реальну підтримку української мови, підвищення її престижу, припинення подальшої русифікації інформаційного простору, обмеження московської експансії в розважальній царині тощо. Водночас вони не спромоглися мобілізувати громадськість на протидію політиці Партії регіонів, до програми якої була включена вимога владного політичного істеблішменту РФ про надання російській мові в Україні статусу другої державної. Натомість вожді Помаранчевої революції, насамперед Ющенко, намагалися вести з Януковичем власні політичні ігри, наслідками яких стали повернення останнього у велику політику після поразки на виборах 2004 року, посилення позицій Партії регіонів і врешті-решт обрання президентом України у 2010-му. Зокрема, до розробки ініційованого Ющенком влітку 2006-го Універсалу національної єдності в числі лідерів інших парламентських фракцій було запрошено Віктора Януковича. Підписали цей документ 3 серпня, а вже наступного дня Ющенко подав його кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яку той обіймав із 4 серпня 2006-го по 18 грудня 2007-го. Показово, що з первинного варіанта Універсалу за наполяганням представників ПР було вилучено формулу про статус української мови як єдиної державної. Отже, у ключовому питанні мовної політики Ющенко погодився на поступку, яка підтверджувала незмінність програмної антидержавницької настанови Партії регіонів щодо надання російській статусу другої державної.
Своєю чергою Блок Юлії Тимошенко зробив спробу сформувати з фракцією ПР парламентську коаліцію (названу журналістами ПРіБЮТ) для ухвалення нової редакції Конституції України, проект якої передбачав обрання президента Верховною Радою з обмеженням його повноважень та формуванням двопартійної політичної системи з домінуванням Партії регіонів та БЮТ. Ця оборудка не відбулась, але на її тлі розгортався політичний флірт очолюваної Тимошенко політсили з регіоналами та комуністами і в мовному питанні. 19 вересня 2008-го три згадані фракції підтримали в першому читанні законопроект «Про державну службу» (№ 1400), автором якого значився Віктор Янукович і який містив вимогу обов’язкового володіння претендентами на посади в держслужбі крім української також російською. В практичному плані це була спроба законодавчо прирівняти її статус до статусу державної української мови.
Читайте також: Перебіг і виконавці спецоперації проти української мови
Вершиною політичної безвідповідальності стала позиція Віктора Ющенка під час другого туру виборчої кампанії 2010 року, коли він закликав українців голосувати і проти Тимошенко, і проти Януковича. Психологічний комплекс ненависті до політичного конкурента взяв гору над державницьким підходом. Заклик президента, у якого і далі вірила певна частина виборців, підтримали деякі українські інтелектуали, що претендують на роль моральних авторитетів. Проте, ставши в позу цнотливих снобів, вони продемонстрували найвищий ступінь аморальності. Їхня позиція схилила чимало громадян до рішення не голосувати за Тимошенко. Таким чином вони сприяли обранню главою держави Віктора Януковича, який уособлював і представляв партію, відому своєю антидержавницькою позицією в мовному питанні. Це було добре відомо і Ющенкові, й іншим ідейним натхненникам «противсіхів».
ПР, яка від початку була створена як прокучмівська політична сила й двічі висувала Януковича кандидатом у президенти, завжди відверто та незмінно фіксувала у своїй програмі вимогу Москви надати російській мові статусу другої державної. Вона була поміж ключових гасел президентських програм нинішнього гаранта і на виборах 2004-го, які він програв, і під час кампанії 2010-го, з якої вийшов переможцем. Отже, не було жодного сумніву, що регіонали, маючи свого президента на чолі держави, реалізуватимуть у мовній царині антиукраїнську політику, до якої безпосередньо причетна інша країна.
Перший крок у цьому напрямку було зроблено в день інавгурації Віктора Януковича, коли він відкликав із Верховної Ради законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних або мов меншин». 30 квітня 2010 року тодішній віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань Володимир Семиноженко на робочій нараді, присвяченій її реалізації, дав вказівку підготувати новий офіційний переклад документа. При цьому проігнорувавши інформацію представника Міністерства закордонних справ України про вже готовий, зроблений у МЗС із залученням кваліфікованих фахівців, погоджений із Мін’юстом та належним чином засвідчений ще в серпні 2006-го.
На виконання вказівки Семиноженка призначене Януковичем нове керівництво МЗС санкціонувало перегляд раніше здійсненого перекладу й таким чином стало співучасником законодавчих махінацій, спрямованих на спотворення об’єкта і мети Хартії та виправдання її антиконституційного застосування. У результаті було повернуто стару його версію, зокрема хибний переклад базового терміна (замість «регіональна або міноритарна мова» відновили неправильний «регіональна мова або мова меншини»), що усунуло головну підставу для перегляду закону про ратифікацію Хартії від 15 травня 2003 року й дозволило і далі спекулювати нею для офіціалізації статусу російської всупереч вимогам Конституції.
У програмних засадах діяльності парламентської коаліції, сформованої в антиконституційний спосіб у складі фракцій ПР, КПУ та Народної партії, в частині, що стосувалася мовного питання, вказувалося: «Реалізація державної мовної політики на основі норм міжнародного права, Європейської хартії регіональних або мов національних меншин». Таким чином було нормативно оформлено її відмову будувати мовну політику держави відповідно до вимог Конституції, зокрема її ст. 10. У практичному плані це означало підміну основоположних конституційних засад мовного регулювання спотвореними положеннями Хартії та їх використання як інструменту докорінної ревізії державної мовної політики в обхід і на порушення Основного Закону.
При цьому керівники фракцій БЮТ і НУ – НС не спромоглися організувати ефективну й результативну протидію системному наступу антидержавницьких сил на українську мову ні у ВР, ні поза нею. Вони радше імітували, ніж чинили спротив агресивним і протиправним діям режиму Януковича. Особливо наочно це виявилося під час просування у Раді антиконституційного законопроекту Ківалова – Колесніченка нелегітимним способом, яке викликало громадські протести майже в усіх регіонах України. Однак через дії лідерів парламентської опозиції акції на захист державної мови не переросли в потужний всеукраїнський рух спротиву. Вже 6 липня 2012 року, тобто лише через три дні після голосування у Верховній Раді так званого мовного закону, Арсеній Яценюк, виступаючи на мітингу біля Українського дому, проголосив, що мовна протестна акція стає частиною кампанії «Україна проти Януковича». Цей заклик, із яким солідаризувалися лідери інших опозиційних партій (Анатолій Гриценко, В’ячеслав Кириленко, Микола Томенко, а також очільник ВО «Свобода» Олег Тягнибок), мав деморалізуючий і демобілізуючий ефект. Конкретний, зрозумілий і підтримуваний суспільством цільовий протест, який набирав сили й мав шанс перерости у всеукраїнський мовний Майдан, було припинено, а на організацію ширшої громадянської кампанії спротиву «Україна проти Януковича» забракло політичної волі та бажання. Зрадженими відчули себе і молоді голодувальники, і ширші верстви українського суспільства, готові до участі в мовному Майдані. Незважаючи на це, акція саме на захист української мови продовжувалася силами деяких громадських організацій. Водночас тривали спроби переконати лідерів опозиційних політсил у необхідності масштабного громадянського руху на захист української мови та державності. Зокрема, 26 липня 2012-го представники експертного середовища та ГО вкотре звернулися до Юрія Гримчака, Анатолія Гриценка, В’ячеслава Кириленка, Віталія Кличка, Сергія Соболєва, Бориса Тарасюка, Олександра Турчинова, Олега Тягнибока, Арсенія Яценюка з пропозицією налагодити співпрацю зі структурами громадянського суспільства для організації належної відсічі мовно-культурній агресії проти України і для цього скликати представницький всеукраїнський форум на захист державної мови. Її було проігноровано. Лідерам опозиції забракло політичної волі чи банально бажання задіяти партійні структури для проведення масових протестних акцій напередодні та після підписання фіктивного мовного закону Володимиром Литвином, а потім Віктором Януковичем. Усе це відбувалося тоді, коли єдиним ефективним засобом зупинити узаконення антиконституційного і юридично нелегітимного документа головою Верховної Ради й президентом міг бути лише потужний суспільний тиск на владу.
До політично безвідповідальної поведінки керівників опозиційних політсил у вирішальний момент громадського спротиву додалася ганебна бездіяльність одного з основних ораторів БЮТ, голови Комітету ВР з питань культури і духовності Володимира Яворівського на стадії підготовки тексту мовного законопроекту для подання на підпис спікерові. Відповідно до ст. 130 Закону «Про Регламент Верховної Ради України» Яворівський як керівник профільного комітету мав не пізніше як у 10-денний строк забезпечити оформлення тексту мовного документа. Норми зазначеної статті вимагають, щоб оформлений як закон текст, прийнятий ВР, був завізований головою комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їхні обов’язки. Тексту мовного документа, ухваленого Верховною Радою у спосіб, передбачений Конституцією та Законом «Про Регламент Верховної Ради України», фізично не існувало. З огляду на це Яворівський був зобов’язаний відмовитися візувати документ, який являв собою не що інше, як законопроект Ківалова – Колесніченка в його первинному вигляді, й формальним листом повідомити голову парламенту про неможливість подати йому на підпис текст закону, ухваленого у другому читанні відповідно до вимог Конституції та Закону «Про Регламент Верховної Ради України». Натомість він цього не зробив й у вельми критичний момент пішов у відпустку, підписавши 19 липня 2012-го нікому не адресовану «Довідку про підготовку до розгляду в другому читанні законопроекту «Про засади державної мовної політики» (реєстр. № 9073 від 26.08.2011 р.)», яка завершувалася такою констатацією: «… 3 липня 2012 року вечірнє засідання Верховної Ради України почалося з грубих порушень Регламенту щодо розгляду законопроекту № 9073». За відсутності Яворівського заступниця голови комітету Інна Богословська, ігноруючи той очевидний факт, що законопроект Ківалова – Колесніченка на порушення законодавства не пройшов процедури другого читання, 25 липня 2012-го надіслала спікерові листа із зазначенням неузгодженостей і редакційних неточностей, наявних у законопроекті, який було прийнято в першому читанні. Вочевидь, Литвин використав юридично некоректний і явно замовний лист Богословської не лише для того, щоб створити ілюзію легітимності свого підпису, – він дав змогу підписати юридично сумнівний акт із посиланням на п. 9 ст. 131 Закону «Про Регламент Верховної Ради України» і таким чином відкрив шлях для його наступного схвалення президентом. Отже, Яворівський фактично підіграв владі, створивши видимість правомірності юридично сумнівного акта під назвою Закон «Про засади державної мовної політики». Не встигли висохнути чорнила на згаданому документі, як Вадим Колесніченко заявив, що підпис голови ВР свідчить про правомірний характер прийнятого законодавчого акта. За всіма ознаками дії Яворівського слід кваліфікувати як співучасть у вирішальній фазі спецоперації проти української мови.
Поведінка парламентської та позапарламентської опозиції до, під час і після ухвалення антиконституційного мовного закону дає підстави для висновку, що опозиційні лідери обмежилися лише словесною критикою нинішнього керівництва та суто декларативним засудженням його антидержавної мовної політики. Їхні акції насправді тільки імітували політику спротиву сваволі влади й слугували засобом передвиборчих технологій і самопіару. З огляду на тотальне й зухвале нехтування Конституцією і законами під час просування мовного законопроекту Ківалова – Колесніченка парламентські опозиційні політсили мали право та обов’язок блокувати роботу ВР, зокрема призначену на 30 липня 2012 року позачергову сесію, та організувати масштабну загальноукраїнську акцію непокори. Натомість її представники не чинили спротиву проведенню цієї сесії або імітували його, хоча було зрозуміло, що її скликання може стати черговим етапом здійснення антиукраїнськими силами спецоперації і торуватиме шлях до скріплення сфальсифікованого мовного закону підписами Литвина та Януковича.
Показово, що опоненти влади не відгукнулися на запрошення взяти участь у постійно діючому Всеукраїнському форумі «На захист української мови і державності», який було започатковано 25 вересня 2012 року за ініціативи громадських організацій, творчих спілок, академічних наукових установ України. До його роботи на наступних етапах долучилися лише представники ВО «Свобода» та деяких інших політичних партій. Натомість лідери об’єднаної опозиції та УДАРу й далі ігнорують діяльність цього Форуму. Їхня пасивність та небажання працювати зі структурами громадянського суспільства, з одного боку, демобілізують і деморалізують українську більшість, а з іншого – заохочують антиукраїнські сили до подальших провокаційних та злочинних дій, спрямованих на руйнацію України та основ її державності.