Ужгород Банди Шолтеса дедалі більше нагадує Йокнапатофу Вільяма Фолкнера. Хотіла б сказати я, а затим почати розумну розмову про «високу полицю» і «галерею характерів», але… Насправді Ужгород Банди Шолтеса дедалі більше схожий на іншу уявну гетеротопію — на Спрінґфілд Гомера Сімпсона. І Господь хай буде мені за свідка: асоціація зі Спрінґфілдом, а відтак і цілковите переконання, що Банди імітує «Сімпсонів», у мене виникла ще задовго до того, як я дочитала до післяслова і побачила відкриту авторську на те вказівку. Отож розмова наша буде нині про ядучо-смішне, з яким легко ідентифікуватися, але ніколи в цьому собі не зізнатися. Ну бо «я не заохочуватиму інших літати», як казав Барт Сімпсон.
В «Ужгородських історіях» майже шістдесят оповідань. І в кожному з них, у деяких — по кілька разів, виринають репліки штибу «як казав». Часом це реальні цитати відомих людей, та найчастіше — вигадані й безглузді гейби-афоризми. Першою своїми мудростями поділиться з читацтвом Періс Гілтон, наприклад: «Доля людини — це її прищі» (як на мене, зворотне було б правильнішим, але Періс Банди видніше). Ці глибокі настанови хотілося б назвати акцентами, але що саме вони наголошують — не ясно, тому я й не зву їх так. І це справді смішно. Посеред чергової байки в рендомний момент виринає абсолютно незбагненне з сюжету і змісту камео, промовляє пафосну нісенітницю і вмить зникає. А нащо? Бо так казав Черчилль! Тобто, вибачте, Арістотель, я поплутала.
І скажу більше: сюжети «Ужгородських оповідань» будуються за тими самими принципами необов’язкових камео. Це історії, які тривають, але не розвиваються: суто серіальний тип оповідування. Сюжети принципово не мають розв’язок, зате тут є сила-силенна хибних кульмінацій і повільний антигумор штибу Енді Кауфмана (ми ж знаємо, що ним зокрема надихався Метт Ґрейнінґ) в оточенні гротескних і тим дуже-дуже симпатичних персонажів.
Скажімо, оповідання «Пральня». Молодик працює в пральні «на райончику», заклад відкрила його давня знайома і дала бурлаці тимчасовий підробіток. Поруч — наливайка й університетські гуртожитки. Герой читає щось, пиячить і накурюється з друзями, які його в пральні відвідують. Обговорює негарних студенток, оскільки красиві у пральню чомусь не ходять. Під час одної з пиятик раптом починає фотографуватися з трусиками дівчат, які мав би випрати й висушити натомість. Це мусить мати наслідки, фото мають розійтися, а власниці — впізнати білизну і збоченця з нею. Так і сам він каже: такий, мовляв, потужний сюжетний хід мусить отримати розв’язку. Але ні: пральня розорилася, її закрили, тепер там буде бар — і це все. До речі, це і не дивно, адже розташовувався цей гігієнічний заклад у будинку, де більшість часу не працював водогін, тож це дослівно була пральня без води. І поки ми дивилися на труси на фото і чекали розв’язки, могли б і пропустити головний, даруйте, метафоричний сюжет про зламаний водогін і про те, як ритуальне пиття витісняє ритуали чистоти.
А от оповідання «Пляшечка фанти». Велика компанія прямує до квартири героя продовжувати вечірку. Дорогою він заходить у магазин, купує пляшку дешевої горілки й печивко для сина друзів, котрий чомусь пішов із ним. У цей час компанія проходить повз магазин і рушає до нього додому. Він цього не помічає, припускає, що ті підійдуть пізніше, і сідає біля вітрини пити горілку й обговорювати з малим, що краще — «кола» чи «фанта». Хоча ні на те, ні на інше грошей ані в нього, ані тим паче в хлопчика нема. Тривають плідні години (!) розпивання горілки в компанії чужої дитини за порівняльним фантознавством. По малого нарешті приїздять на ровері батьки. А малий, виявляється, взагалі тієї «фанти» не хотів, бо любить печивка.
Витворяти такий безлад із мотивацією героїв, фабулою і структурами новели (ну бо це новели, а не оповідання) — це чудеса еквілібристики, певно що. Надто складна робота, щоби не мати мети. І вона, звісно, є (окрім неприкрито розважальної).
Це не аж так очевидно, але ризикну припустити, що в сукупності «Ужгородські оповідання» — твір про адаптивність. Не про пристосування, а ширше — про умови виживання виду. Бо про це казав Дарвін — і це він таки точно сказав.
Одне з оповідань зветься «Дарвін щось знав», і це флешпроза: воно коротке, стрімке і побудоване на замовчуваннях, таких творів у збірнику обмаль. Ужгородське кафе — дешева наливайка, інтер’єр, асортимент і відвідувачі якої застрягли в 1990-х. Розповідач заходить туди ввечері, перед самим закриттям, може, вдруге в житті. Разом із ним до кафе прямують двоє роботяг-будівельників, ледь на ногах уже тримаються. Вони замовляють «швидкої» горілки, він — «повільне» маленьке пиво. Сувора продавчиня наливати пиво відмовляється: мовляв, швиденько всі по сто і по хатах, їй зачинятися треба. Оповідач приймає свою долю, хоча горілки не хотів, позаяк «чуваки, які ледь стоять, сильніші за тих, хто зберігає рівновагу <…> так сильні перемагають слабих». Кумедно, але в головному ця флешбайка коментує кожне з оповідань збірника: люди — а часом і речі — в кожній розповіді конкурують між собою.
Відправною точкою кожної історії Шолтеса є якийсь обмежений ресурс (гроші, час, неприщаві студентки, вода у водогоні, трава, зручні бари, час на фестивалі, спальні місця тощо тощо). І Ужгород — це, зрозумійте мене правильно, безумовно рідне місто автора, де діють реальні люди (Шолтес завжди пише твори про своїх друзів і приятелів). Але понад те Ужгород Шолтеса — умовний простір, який унаочнює критичну обмеженість ресурсів. Він тісний, надто щільний: чи не кожну людину в цьому місті розповідач знає особисто (а якщо не знає, то підходить і знайомиться!). В ситуації такої лютої конкуренції за ресурси не дивина, що кожна історія читається як моральний урок про адаптивність: знайди, чуваче, в собі щось цінне, завдяки чому виживаєш, і передай це вдячному читачеві, щоб теж учився пристосовуватися й уцілів. Бо так казала Мати Тереза! Чи Мата Харі, не пам’ятаю точно.
А от чим саме є оте цінне-в-тобі, що сприяє виживанню таких-як-ти, — це найцікавіше в книжці (так, найцікавіше за тим самим принципом, за яким сатира на традиційну американську родину кінець кінцем стала зразком американської родини в «Сімпсонах»).
Тут помічним стане одне оповідання. Воно надто вибивається з загальної інтонації збірника, аж так, що його чужості тут-і-зараз неможливо не помітити. Воно зветься «Зараз щось не хочеться». (Я міняю інтонацію відгуку, бо й сама інтонація книжки Банди в цей момент міняється, він починає розповідь із дисклеймера: ця історія настільки інтимна, що він не переповідав її досі нікому.) Ця історія — про дитинство, а відтак ностальгійності й елегійності не уникнути. А у Шолтесової прози є така фішка: якщо чогось не можна уникнути, треба перебільшити його значущість нескінченно. У дворі ужгородської п’ятиповерхівки живуть Ґабор, Сілард і Банди. Їм років по дванадцять, і вони дружать так, як дружать «свої пацани» — підлітки, котрі грають у ті самі ігри й не ображають один одного надто часто. Хоча Сіларду чомусь прилітає частіше за інших, він мовчки зносить. Одного дня в підвалі, де вони тусуються, Сілард пропонує навчити друзів дрочити. Кожен повертається обличчям до своєї стіни — і починається процес. До кінця доходить лише Сілард, інші двоє зніяковіло втікають із підвалу. Мабуть, з підвалом щось не тойво. Через деякий час Ґабор пропонує Банди зробити це в полі, вони довго шукають правильну місцину, потім довго йдуть серед тих колосків під широким небом, лягають на теплу землю горілиць. І їх накриває красою моменту. Вони не мастурбують — просто лежать і на чуттєвому рівні, на рівні фізичного задоволення, власне, переживають мить любові (не еросу — агапе). Раптом Ґабор підхоплюється, сміється і біжить полем. Банди — за ним, і в цьому нестримному бігу наступає на гніздо куріпки й чавить яйця. Ґабора він так і не наздогнав, а про пшеничну пригоду ніколи ні з ким більше не говорив.
Бачите, що саме треба навчитися у собі визначати, щоби виживати? Ні, це не вміння мовчати десятиліттями про визначні моменти свого внутрішнього життя. Усвідомленість — ось що є визначною цінністю у світі Шолтеса. Світ має бути сприйнятий чуттєво, для тіла, а не для розуму він сотворений, лише тіло і годне його прийняти, бо розум надто обмежений. Якщо існують моменти екзистенційного жаху, то є натомість і їхня протилежність — моменти екзистенційної насолоди: повнота відчуття необхідності щастя, яке проживаєш суто на фізичному рівні. І насолода ця в тому, що за мить твого щастя хтось мусить заплатити величезною втратою… Чорт. Банди Шолтес написав фаустівський сюжет: «Спинися, мить!». А так же і не скажеш.
А ви знали, між іншим, що в Ужгороді нема комендантської години? Краї молока і меду, що ще сказати. Ідеальна локація для активації питань питання про сенс буття. (Сподіваюся, юні власниці трусиків, яким зараз під сорок, мабуть, цієї книжки таки не прочитають, — сподіваюся щиро, бо добре ставлюся до базікала-автора.)
Книжки, на які схожі «Ужгородські історії»
Тут треба буде назвати цілий пул по-хорошому безумних розповідачів, які свідомо ламають структуру новели та флешпрози (позбираю з різних країн): оповідання Річарда Бротіґана і його «Ловля форелі в Америці», «Наївний. Супер» Ерленда Лу, «І раптом стукіт у двері» Етґара Керета, «Бог не допоможе» Марка Погачара, «Люди воліють тонути в морі» Ліора Даяна, «Супервубінда» Альдо Нове і, звісно, «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов» Реймонда Карвера.
