Французький філософ Жан-Поль Сартр сказав, що «людина завжди оповідає історії, живе оточена своїми історіями й історіями інших, бачить крізь них усе, що із ним трапляється, і намагається жити власним життям так, ніби оповідає якусь історію».
Я давно вважаю, що мистецтво — це саме те безпечне місце, в якому ми можемо оповідати свої історії або слухати, дивитися, проживати оповіді інших.
Існує багато ключів, що дозволяють нам відчинити брами до історій, які оповідають інші. Дехто вважає, що глибока й обширна обізнаність — це найкращий ключ до прочитання історії інших, а водночас і вміння оповідати власні. Є ті, хто переконані, що знання лиш утворює перепони, що блокують нас і нашу здатність оповідати. Я вірю, що в обох випадках необхідний талант. Це точно працює, коли історії ми оповідаємо самі, але є й інший вид таланту, що дозволяє нам прочитувати історії інших. Прочитувати глибше і проникливіше. У різних культурах цю роль виконували різні люди, які були пригожі для цього завдяки своєму дару, знанням чи соціальним договором. Це міг бути маг, священник, психоаналітик. Цю роль виконують також митці, перебираючи на себе історично санкціоновані соціальні функції. Художники, письменники, кінематографісти, музиканти, люди театру — це різновид кваліфікованих оповідачів, хотілося б вірити, що добре підготовлених, компетентних.
Щоправда, останнім часом дедалі рідше мені трапляються оповіді, які мене задовільняють, можливо це наслідок піддаванню сумніву поняття таланту як машини, якою подорожують оповіді, чи відмови від ролі мистецтва як медіуму й заміною її пропагандистською чи маркетинговою функцією.
Як зазначила американська поетка і есеїстка Еліс Ґріббін:
“Мистецтво потерпає, оскільки опинилося в заручниках перекручення демократичного духу. Політичне мистецтво отримує визначну увагу, але мистецтво неоригінальне, педантичне, неамбіційне, історично необізнане, поверхневе, спроектоване якимось черговим «комітетом» все ж має ще більшу увагу й поширення. Справді великі твори мистецтва можуть бути складними чи важкими або ж ні, але це завжди безжалісно одиничне та своєрідне вираження, аристократичне за своєю природою”.
Читайте також: Те, чого ми не знаємо
Те, що сталося, зумовлює дедалі інтенсивніше редукування і зміну ролі мистецтва, хоча на перший погляд ми є свідками неймовірної проліферації мистецьких інституцій, музеїв, галерей, вишів, художніх центрів, фестивалів, бієнале, масових видань літератури, мистецьких нагород.
Я мрію про романи, з якими міг би вирушити в довгу мандрівку, сповнену багатовимірних і багатовекторних несподіванок. Я не втрачаю надії, хоча часу в мене залишається дедалі менше, і тому в мені наростає нетерплячка. Усе частіше мене охоплюють сумніви щодо оповідної сили мистецтва, тому все частіше мені хочеться покинути її магічний простір.
Тож мені залишається, ідучи за переконанням Жана-Поля Сартра, звернути пильнішу увагу на оповіді «звичайних смертних», некваліфікованих «оповідачів», для яких медіумом, або ж способом оповідання, залишається їхнє повсякденне життя.
Імовірно більшість із нас оповідає історію про своє життя, а потім починає жити в цій історії. Ти не дізнаєшся, хто ти, якщо не знаєш, як розповісти про себе зв’язну історію. Можеш знати, що робити далі, тільки тоді, коли знаєш, частиною якої історії ти є. Увечері перед сном я розповідаю собі історії, які ніколи не відбулися, хоча могли би. Героями цих історій виступають зазвичай мої рідні, батьки, брати й сестри, кузени, бабусі й дідусі, часом навіть прабабусі й прадідусі. Я конструюю їхні історії у багатовимірні оповіді, як історичні конструктори леґо. Засинаю, коли оповідь вже ретельно продумана. Прокидаючись уранці, я собі міркую, в якій я точці, в якому моменті, де я був іще вчора увечері і що я бачу перед собою. Можливо я можу побачити тільки те все, що вже залишив позаду, і на підставі цього невпинно екстраполювати це на своє майбутнє. Так народжуються мрії, які за сприятливих обставин ми можемо перетворювати на реальність.
Читайте також: Фільм як дзеркало світу
До цих роздумів я дійшов досить несподівано після нещодавного перегляду фільму «Зелений кордон/Zielona Granica» режисерки Аґнєшки Голланд. А навіть не після перегляду, а після написання колонки “Фільм як дзеркало світу”, і навіть іще пізніше, після того, як я прочитав деякі відгуки моїх польських знайомих на Фейсбуці, які — що тут довго говорити — сповідують переважно «інтелігентський лібералізм». Читаючи, що вони мають сказати urbi et orbi про фільм, а головним чином про історію, яку він оповідає, я утвердився в переконанні, що мистецтво давно відійшло від своєї ролі проникливого оповідача наших особистих і колективних історій, а стало інструментом політичної пропаганди. Навіть якщо ці оповіді мають у собі знамена таланту оповідачів і їхньої професійної майстерності. Шкода, що ми марнуємо талант і добре ремесло, щоб розповідати історії, які не можуть бути вповні оцінені, адже не несуть посилу, який ми можемо легко прийняти як спільнота, а лише посил, який цю спільноти розділяє. Що ж, як говорив, зрештою, дуже заполітизований французький філософ Жан-Поль Сартр: «людина завжди оповідає історії, живе оточена своїми історіями й історіями інших, бачить крізь них усе, що із ним трапляється, і намагається жити власним життям так, ніби оповідає якусь історію».