На півдні Одеської області перетнулись ідейні, бізнесові та національні інтереси, які створюють особливий політичний колорит. Українська Бессарабія має багату історію та унікальну систему культурної взаємодії різних народів. Це доволі різнорідна та специфічна територія, жителі якої мають власні ідейні вподобання й інтереси, а знайти точки дотику із сусідами їм зовсім не просто.
Віддаленість від обласного центру на сотні кілометрів, різнорідний етнічний склад, зв’язки багатьох діаспор (зокрема румунської та болгарської) з країнами Євросоюзу — все це зробило Бессарабію своєрідним «клубом за інтересами». Це стало особливо помітно під час запровадження реформи децентралізації, яка не одержала підтримки на місцях. На побоювання усього нового серед населення наклалась серйозна «зовнішня робота» щодо дискредитації нововведень, невигідних тим, хто укорінився при владі й не хотів її втрачати. Одним із «сірих кардиналів» півдня Одещини є Антон Кіссе. Він має серйозний авторитет, зокрема, серед болгарської діаспори (вихідцем із якої є). Навіть під час тріумфального сходження партії «Слуга народу» йому одному з небагатьох вдалось пройти до Верховної Ради мажоритарником на своєму 142-му окрузі, не балотуючись від пропрезидентської партії. Кіссе — давній «регіонал», потім був членом «Нашого краю», а тепер входить до групи «За майбутнє».
Кіссе позиціонує себе як захисник невеликих етнічних меншин на території України. В 2015 році нардеп публічно висловлював нерозуміння того, як має відбуватись реформа місцевого самоврядування в Україні. Він навіть писав депутатське звернення до тодішнього прем’єра Арсенія Яценюка, вимагаючи пояснити, як децентралізація вплине на південь Одещини. Кіссе активно порушував «національне питання», залучаючи до обговорень етнічні спільноти, які хоч і живуть компактно та мирно, своїми інтересами поступатись не збираються. Сам Кіссе на словах не протистояв децентралізації, навпаки — в офіційних виступах підкреслював її необхідність.
Читайте також: Не Трухановим єдиним: хто переміг на виборах рад та міських голів Одещини
Проте її реалізацію уявляв у своєрідний спосіб. Зокрема, у депутатському запиті апелював до досвіду існування Ізмаїльської області. Вона існувала до 1954 року, поки її не приєднали до Одеської.
До місцевих виборів сім районів Одеської області за п’ять років не утворили жодної громади. Чотири з них (Болградський, Ізмаїльський, Саратський, Ренійський) розташовані саме на півдні регіону. Серед мешканців багатьох населених пунктів побутувала думка, що після утворення громад закриються лікарні, школи та інші соціальні установи в їхніх селах та містечках. Ці побоювання посилював і національний інтерес. Для регіону характерне компактне проживання меншин в окремих населених пунктах. «Болгарські», «молдовські» та «гагаузькі» села часто розташовані зовсім поруч. При кожному селі є школа, де діти, зокрема, вивчають мову та звичаї свого народу. Тож побутувало чимало маніпуляцій: мовляв, після об’єднання залишиться тільки одна опорна школа на весь район, а діти втратять можливість вивчати рідні мови.
У тих населених пунктах Бессарабії, які таки почали об’єднуватись, відчувався значний спротив цим процесам на всіх рівнях. Переважно це були бюрократичні перепони з боку райдержадміністрацій, які не хотіли втрачати свій вплив. Траплялися й намагання заблокувати роботу об’єднаних територіальних громад через суди.
Після укрупнення районів на Одещині їх кількість скоротилась із 26 до 7. У Бессарабії їх лишилося три: Ізмаїльський, Болградський та частково Білгород-Дністровський. Адміністрації інших районів втратили свої повноваження та ресурси. Деякі з них намагаються втриматись на плаву шляхом створення кишенькових територіальних громад. Починаючи з 2015 року просувалась думка, що населені пункти півдня області цілком самодостатні й не потребують кооперації з іншими. Трохи згодом почали ширитися ідеї, що об’єднання має відбуватись у форматі «один район — одна громада». На таке ніхто не пішов з огляду на великі площі районів. Однак знаходилися й інші важелі впливу.
Читайте також: Місце під сонцем. Чому на одеському курорті досі немає місцевої влади
Зокрема, темою місцевого самоврядування зацікавились у Софії. У Болгарії стежили за реформами в Україні та висловили занепокоєння, чи вдасться болгарам Одещини зберегти національні особливості після зміни адміністративного устрою. Звучали навіть ідеї надати Болградському району особливий статус. Зокрема, у 2018 році віцепрезидентка Болгарії Іліяна Йотова, перебуваючи з робочим візитом на Одещині, попросила гарантій вивчення болгарської мови та культури в етнічній спільноті. У 2020-му болгарський парламент узагалі висловив незгоду з проведенням реформи адміністративно-територіального устрою в Україні, закликаючи захистити інтереси болгарської діаспори. Це відбувалося буквально на завершальному етапі створення нових громад і районів.
Напруга негативно впливає як на хід реформ, так і на довіру до органів місцевого самоврядування. Під час обрання депутатів та місцевих голів виборці Бессарабії орієнтуються не на політичні партії, а на окремих особистостей. Новоутворену Болградську територіальну громаду очолив Сергій Димитрієв, який вперше став мером міста в 2015 році. Тоді він обрався від «Опозиційного блоку», а тепер представляє «Опозиційну платформу — За життя» (ОПЗЖ). Сам Димитрієв неодноразово фігурував у скандалах щодо розкрадання бюджету та хуліганських дій, але симпатій виборців до нього це не похитнуло: вони є сталими протягом п’яти років. Якщо від «Опозиційного блоку» свого часу було обрано 10 депутатів, то цьогоріч від ОПЗЖ — 12. «Партія пенсіонерів», своєю чергою, була представлена трьома депутатами, а з 2020 року — двома. Кількість депутатів із партії «Наш край» зменшилась майже вдвічі — з семи до чотирьох. Проте п’ять мандатів отримали представники нової партії «За майбутнє». «Наш край» змінив на «За майбутнє» саме представник місцевості у парламенті Антон Кіссе.
Прагнення обирати тих самих людей спостерігається і в Ізмаїлі. Щоправда, ті самі політичні еліти зайшли тут до місцевих рад під брендом «Слуга народу». 65% виборців віддали голоси за депутатів цієї партії. Найімовірніше, це пов’язано з особистостями депутатів та представників органів місцевого самоврядування, які балотувались від цієї партії. Чинний мер Ізмаїла Андрій Абрамченко йшов на місцеві вибори 2020 року від «слуг» і за підсумками роботи останніх років на посаді очільника міста отримав понад 80% голосів. Ще раніше Абрамченко встиг побувати у Партії регіонів, після цього — в Блоці Петра Порошенка, а зараз долучився до партії чинного президента.
Читайте також: Країна виборів
Після місцевих виборів 2020 року оновлені райони працюватимуть за нових умов. Ще не до кінця зрозумілі їхні повноваження, а новостворені територіальні громади тільки готуються до роботи. Одна з небезпек полягає у тому, що районні ради, які не мають повноважень, почнуть займатися політичними питаннями. Такі прецеденти вже спостерігаються в інших регіонах. Наприклад, Сумська районна рада нещодавно ухвалила рішення стосовно мітингів ФОПів у столиці, до яких не має жодного стосунку.
Частина еліт зберегла важелі впливу, змінивши партію, обійнявши посади голів тієї чи іншої територіальної громади або отримавши депутатські крісла в районній раді. Яким чином вони відстоюватимуть свої політичні інтереси, ми побачимо зовсім скоро. Принаймні досвід останніх п’яти років демонструє, що на темі національних інтересів обов’язково намагатимуться зіграти.