Журналістика – це не тільки професія, а й стиль життя і світогляд, унікальна можливість пізнати світ і запізнати Людей, відчути свою причетність до творення історії і розвитку країни. А ще – це несподівані зустрічі з колегами, які з часом стають товаришами, напарниками, просто частиною життя. Для мене таким напарником, складовою мого журналістського життя став мій польський колега українського походження Ромко Крик. Роман кілька років працював кореспондентом Радіо Свобода у Варшаві, по тому представляв польські ЗМІ в Україні. І раптом – після кількох місяців мовчання, зникнення з київського медіа обрію – Ромко запросив мене на презентацію полсьько-української Благодійної фундації «Живі Долі». В ході презентації з’ясувалось, що Роман Крик не лише заснував цей фонд, а й відзняв документальний фільм «Остання поїздка додому», про долю тих тисяч польських українців, які стали жертвами операції «Вісла» 1947 року.
– Романе, що саме спричинило, чи то підштовхнуло до створення Фонду і до зйомок документальної стрічки?
– Фундацію «Живі Долі» я зареєстрував у Польщі у січні цього року,
її основною метою є збір свідчень щодо акції «Вісла». Тобто, це спогади людей, яких 1947 року нова комуністична влада змусила покинути рідні домівки, місця, де вони та їхні предки жили споконвіку. Наголошую: ідеться про польських українців. Які історично жили у цих місцях, на Сході Польщі, де стояли українські села, будувались українські церкви, було чути українську мову, а вечорами над гаями лунали українські пісні… Власне, це те, що вирізняє українську громаду Польщі від, скажімо, громад українців у Німеччині, США, Бразилії чи Канаді – це той історичний факт, що польські українці здавна жили на територіях, звідки їх депортовано у 1947 р. А під час операції «Вісла» їх звідтіля вивезли дуже далеко, на колишні німецькі землі: на півночі Польщі (під Калінінградською областю), на балтійське узбережжя або на західну Польщу (Вроцлав, Щецин).
– Отже, ідеться про дослідницькі поїздки членів Фундації і збір свідчень живих ще свідків переселення 1947 року?
– Так, Фундація в основному займається збором свідчень, тому що зрозуміло: з кожним роком зменшується кількість тих, хто пережив депортацію, хто живе на іншому місці, але пам’ятає місцини свого дитинства… Ця наша робота з часом припиниться природним чином, бо не буде уже тих свідків.
Засновуючи Фундацію, я волів дати можливість цим людям сказати про себе, заявити про себе, залишити слід у історії. З одного боку, я розумію, що чимало досліджень операції «Вісла» роблять науковці: вони також збирають свідчення, вивчають архівні матеріали, пишуть статті і наукові праці. Але до сьогодні, якщо дивитися з Польщі, складається враження, що жертви операції «Вісла» – це мовчазний натовп. Це люди, які не можуть заявити про себе, що їх голосу не чути. Ще живі старі страхи, ще немає, як кажуть дехто з опитаних мною, «справжньої України», яка би подбала про цю історичну пам’ять окремих людей, родин, цілого народу.
– У чому полягає основна робота, твоя та співробітників Фундації?
– Ми анкетуємо людей, які постраждали у 1947 році, в анкетах є стандартні запитання, однакові для всіх. А до анкет ми долучаємо все, що можна, тобто відео-інтерв’ю, фотографії, якщо вони у людей збереглися; записуємо спогади. Що приємно вражає, це неймовірна довіра до мене і мого брата Андрія Крика, котрий в основному анкетуванням і займається. Ми вже маємо близько ста предметів, матеріальних речей, що були з цими людьми у поїздах під час переселення. Люди нам пропонують: а нумо, давайте музей створимо! Я – за, це теж наше завдання: зібрати все, що стосується переселення 1947 року. в одному приміщенні, створити сучасний музей. Я собі уявляю, як у майбутньому людина прийде до нашого музею, продивиться експонати (старі родинні фотографії, потемнілі від часу ікони, вишиті рушники, посуд) і на великому екрані подивиться і послухає свідків «Вісли».
– Чи згадаєте найцікавіші свідчення, або ж якісь Ваші особливі враження від спілкування з цими людьми?
– Вражає, що ці люди – які, у більшості, ніколи не були в Україні, – сказати б, співвідносять себе з Україною! Усі ці люди були великими патріотами України, і чекали відродження Української Державності. Вони українськими патріотами залишилися до сьогодні. Цієї віри і любові до України можна було би повчитися на материковій Україні дуже багатьом – бо це безмежна любов до України! Вона велика, глибока, як океан!
Я був в одного з героїв мого фільму. Він мені показав … тризуб, який він просто відпечатав з якоїсь пачки цигарок – з акцизної марки! Бо знаєте, у нас колись того не було, тризуб був заборонений, цього не можна було вдома зберігати. Не кажучи про те, що і купити цього теж не можна було! І йому цікаво було, що стільки тризубів тепер, які раніше були заборонені, друкуються в Україні! Що мене вразило, як люди приїздять на ті місця, звідки їх вивозили, а там залишилась лише криниця… а все інше – хащі, усе лісом поросло. Людина почала згадувати дитинство і пішла у ті хащі: «Тут була клуня, а звідси нас вивозили! А тут я востаннє напився з цієї криниці!». Невеликий приклад: у селищі Кобилиця Волоська перед війною жили майже 1800 людей, а зараз там лише сімсот з чимось осіб. Село не відродилося до сьогодні.
– У Вашому фільмі, і на фотографіях багато кадрів із напівзруйнованими храмами…
– Ми показуємо руїни церков – це теж, мені здається, маловідомий факт: їдеш через ліс, і руїни церкви. Тому що села немає, село спалили, а церква … якісь руїни ще залишились. І стоять собі отак ці руїни, як німі свідки цього життя, при цьому. Храми руйнуються і у колишніх українських селах. І у колишніх німецьких селах, куди привезли 1947 року українців. Ми знімали і ті і ті церкви, і робили фотографії на цвинтарях: на Мазовецьких озерах є старі кладовища з німецькими могилами, а поруч – уже могили українські. І українець, як іде на цвинтар провідати могилу тата чи діда, зазирне на «німецьку територію» і підправить чужу могилку… До речі, коли у Польщі 1989 року закінчився комунізм, і було знято обмеження для українців «на життя» (культурне, церковне і так далі), перше, що вони почали робити, – це збирати кошти і будувати церкви. Не чекають, доки їм хтось гроші дасть – Польща, місцева влада, Україна, – самі збирають. Це небагаті люди, але регулярно збирають кошти, і ці українські церкви, як гриби після дощу, по всій Польщі виростають. Повсюди, де живе хоч якась маленька, але українська громада!
– Чи розуміють сучасні польські політики, пересічні поляки, що на території Польщі живе чимала українська громада? Чи відчуває ця громада підтримку з боку влади? Чи є у поляків розуміння потреб українців?
– Навряд чи є це розуміння. У Польщі зараз є нормально у тому сенсі, що є законодавство, рівне для всіх; і воно синхронізоване із законодавством Євросоюзу. Українці у Польщі не мають перепон для розвитку. Інша справа, чи держава допомагає? Звісно, ні. Українці у Польщі досі чекають на рішення Парламенту (Сейму), який засудив би організаторів операції «Вісла», бо цього засудження донині не було. І фільм я робив також тому, щоб поборотися з одним із міфів, який панує у Польщі: він говорить, що українцям немає чого нарікати, тому що вони отримали на півночі й заході Польщі кращі доми, бо ж це, мовляв, були доми після відселених німців. Цей фільм спростовує цю думку! Тому що українців привезли у села, звідки по війні виїхали німці, або ж були вивезені (переможені, вигнані переможцями!) – і перед тим, як туди потрапили українці, там добряче «попрацювали» мародери і вояки.
Мій дядько Степан Крик згадує, що люди часто попервах спали просто неба, бо у хатах не було шибок, двері були виламані, і потрібні були час та вміння українських майстрів, щоби привести у лад розорені господарства… Ще один польський міф щодо українців – ледацюг, мій фільм також спростовує: на новому місці українські переселенці фактично починали життя з нуля. З отих ремонтів старих будинків, з роботи у городі і коло землі (а то важка праця!). Багато людей старшого покоління, хто нині живий, згадує перші роки на новому місці як «каторжні», так багато доводилось працювати, і так тяжко було усвідомити, що цей переїзд – назавжди, і назад, додому, дороги не буде… А якщо буде – то не скоро.
Для багатьох переселенців першого покоління поїздка на місця, де минуло дитинство, звідки вивозили їх та їхні родини, – то справді остання можливість побачити руїни минулого ще за життя. Така вона сумна «Останні поїздка додому»…
Детальніше про Фундацію, фотографії та відео тут: www.los.org.pl