На шпальтах цього числа Тижня провідні українські інтелектуали говорять про речі, які від початку мали б бути очевидними для будь-кого, хто вболіває за себе та країну. Янукович і Тимошенко не одне й те саме. Янукович – це ймовірний кінець проекту «Україна».
Згадаймо, який сценарій зупинила Помаранчева революція.
Президент Кучма внаслідок політичної провокації, в епіцентрі якої було вбивство журналіста, стає ізгоєм у світі й потрапляє в залежність до Кремля. Хазяїн Кремля Владімір Путін, за спиною якого серія бліцкригів на внутрішньому й зовнішньому фронтах, наважується на спецоперацію «Янукович – наступник Кучми». Вона мала принести найбільший для Путіна і рятівний для Росії трофей – Україну. Саме бліцкриг, швидка й остаточна перемога, а не довге розкладання яєць у корзини численних «кочубеїв», які весь час вислизають із рук. Адже час необов’язково грав на Росію.
Структура «донів» ідеально підходила для ролі передового загону, такого собі троянського коня, чогось на кшталт «українського радянського уряду» в Харкові 1918 року чи «уряду» Куусінена в Терійокі.
Створена в крайній точці території України, заснована на бригадно-ординській ментальності, ця структура стала фактично тоталітарною квазідержавою з монополією влади на своїй території. Культурна ідентичність цієї структури – радянсько-російська з глухим несприйняттям будь-яких ознак ідентичності української. Невиробленість і слабкість українських державних механізмів та природна спроможність квазідержавної системи «донів» до експансії (а не їхня сила чи чисельність) пояснюють здатність донецьких підкорити всю територію країни.
Успіх Януковича у 2004 році давав Путіну змогу ізолювати країну від решти цивілізованого світу (навіть в африканських країнах-ізгоях президенти з іміджем Януковича – рідкість), здійснити цілковиту русифікацію, зокрема через систему освіти й державних органів, вичавити думаючі прошарки населення. Через десять років будь-який референдум підтвердив би переважаючу малоросійську ідентичність в Україні, ну а далі – «широка страна моя родная».
Помаранчева революція поламала цей сценарій. Не в останню чергу тому, що Росія передавила, викликавши спротив у значної частини українського населення.
На жаль, сценарій виявився лише відтермінованим.
Зараз не варто говорити про те, як було втрачено шанс зняти феодальну монополію януковичів на владу над людьми підконтрольних їм територій. Факт залишається фактом: у підконтрольних регіоналам областях більшою чи меншою мірою люди не можуть здійснити волевиявлення на виборах, бо вони не мають вибору. Справді, як можна заперечити хазяїнові, від якого в буквальному сенсі залежать твоє життя і твій шмат хліба?
Росія, зазнавши невдачі в 2004-му, зробила висновки й цього разу провела тонку й блискучу кампанію, таку потужну й таку непомітну для ока пересічного українця.
Прості розрахунки свідчили про те, що Януковича можна привести до влади набагато делікатніше, за допомогою глибокого розколу і зневіри думаючої (проєвропейської та проукраїнської) частини електорату. Адже Янукович завжди матиме фору в 20–25% за рахунок фактично позбавлених вибору волевиявників у своїх феодальних вотчинах.
Цього разу головний технологічний меседж – в Україні є антиросійський політик Віктор Ющенко, й Росія не дочекається, доки він піде в небуття. Інші кандидати (акцент передусім на Тимошенко) є дружніми до Росії. Мєдвєдєв із Путіним класично поділили ролі: перший «мочить» «антиросійського» Ющенка, другий демонструє конструктивні стосунки з Тимошенко.
Сам Віктор Ющенко, на жаль, із задоволенням підігрував цій лінії, фанатично нав’язуючи суспільству протиставлення себе і Тимошенко по лінії патріот – зрадниця. Понад те, ця гра на знищення триває і в ці останні вирішальні дні – показове направлення Кремлем посла до Києва саме напередодні другого туру (мовляв, для Росії тепер немає різниці, хто переможе) і визнання Ющенком Степана Бандери Героєм України є яскравим підтвердженням цього.
У ці дні активна частина суспільства поступово приходить до тями.
Туман починає розсіюватися, але занадто повільно, й усе ще не для всіх.
Чи не запізно?