Онуки Тамерлана

Я підготувалася ґрунтовно: перечитала улюблену книжку дитинства ­«Ходжа Насреддін». Вона потім і справді допомогла сприймати узбецькі пригоди з гумором. Можу зауважити, що з часів невгамовного мандрівника особливих змін у країні не сталося. Хіба що купці змінили верблюдів на ­автівки Uz-Daewoo, а сторожа – свої чалми на сучасніші кашкети. Сутність залишилася та сама: простодушність населення і вседозволеність можновладців. Та й радянський лад, здається, тут зберігається чи не у первісному стані. Сервіс? Що це, наявність серветок у ресторані? Їх катма. Чи все-таки чогось варта усмішка офіціанта? Розслабтеся. Усміхніться самі. Тут люди дуже багато всміхаються іноземцям – напевно, в цьому є сенс.

 

 

 

Ташкент зустрів портретами батька всіх узбеків і за сумісництвом президента країни Іслама Карімова, а також жадібними таксистами. У мої плани культурного збагачення столиця не вписувалася, тож уже вранці я вирушила через гірський перевал до Коканда.

 

Питання, де ночувати, у цій країні хвилює хіба тільки іноземних прибульців: виходячи з автобуса або таксі, я голосно вітала перших-ліпших перехожих: «Ассалам аллейкум! Я з України! Де б мені тут у вас переночувати?» Щось таке, напевно, бриніло у моєму запитанні – чи в душах узбеків? – бо в кожному новому місті й місцині люди неодмінно усміхалися у відповідь: «Пішли до мене, доню».

 

Так, у перший мій вечір у Коканді мене запросили в будинок фундаментальних мусульман на жіночу вечірку, яку традиційно влаштовують під час Рамадану. Щонайменше два десятки золотозубих красунь, побачивши мене, дружно зацокотали: «Йой-йой, яка худа, зовсім виголодалася». За кілька годин уже здавалося, що я – частина цієї великої родини, а за кілька днів разом з іншими жінками мене повели на весілля. Ні, не віддавати заміж – стати гостем на узбецькому весіллі може кожен: тільки-но почуєте звуки барабанів, біжіть хутчіше, це видовище!

 

Вдягненого, як принц, нареченого всією махалею (тобто громадою) ведуть із музикою й танцями до нареченої. Здебільшого це і є найперша зустріч молодят: хто кого покохає, тут заздалегідь вирішують батьки. Що ж, це їхні справи, а наша – скуштувати весільного плову, без якого, як і без баранячого шашлику, не обходиться жодне святкування. Треба визнати, з-за столу тут вийти нелегко: узбецька кухня – це суцільне свято. Навіть у мусульманський піст. Іслам тут усе-таки своєрідний, із радянсько-утилітарним ухилом.

 

Це невелике містечко ніяк не хоче мене відпускати. Ну хіба можна пройти повз пекарню в маленькому дворику, не випивши краплину з пекарем, вимазаним у борошно? Або уникнути процедури вигнання із себе злих духів біля мавзолею Шохон?

 

А недільного ранку на ринковому майдані раптом виростають намети. Це в місто заїхав бродячий цирк. З двох благеньких автобусів вивалюються клоуни, канатохідці, силачі, ­виповзають удави, щоб влаштувати виставу. «Нам би ще слона недорогого придбати, – мріє хтось із циркачів, – у вас там в Україні продають слонів секонд-хенд?»

 

 

 

 

Дорога з одного узбецького міста в інше – окрема казка мандрів. Пересуватися країною найкраще на таксі з попутниками, щоб було дешевше, – так роблять місцеві, й у кожному місті є певне місце посадки. А попутники радо нагодують заморського гостя теплими коржами і навперебій радитимуть таксистові, де зупинитися для кращої фотографії.

 

Узбецькі дороги трохи одноманітні й пустельні, а розваги обмежуються зупинками у пришляхових чайханах. Одним із таких видовищ, безумовно, є ішаки, що везуть поклажу. Поміж цих тварин іноді трапляються такі бунтівники! Двічі чи тричі я бачила ішака, що скаче галопом, а за ним з лементом поспішає невдатний хазяїн.

 

А вздовж доріг тягнуться нескінченні бавовняні поля, біле золото Узбекистану. Проїхати повз, не побачивши навіч, як збирають бавовну? Звісно, я перервала шлях і з трепетом взяла в руки заповітну коробочку з білою ватою всередині. Раз на рік, а саме у вересні, поля стають сніжно-білими від дозрілих коробочок, і все працездатне населення країни кидається на боротьбу за врожай. Робітники, студенти, дуже багато школярів… Як і в радянські часи, узбекам «спускають план» зі збирання бавовни. Хто не виконав – «секир-башка», позбавлення посад і зарплати, хто перевиконав – «овва – медаль тобі на халат!» Але хоч би яке було тисячоліття на календарі, пейзажі неозорих бавовняних полів викликають просто-таки естетичне захоплення.

 

 

 

 

Проти ночі доїхали до Самарканда, столиці великого Тамерлана (Аміра Теміра) – одного з найбільших світових завойовників. Спаливши й витоптавши півсвіту, він повернувся сюди, щоб збудувати місто, у якому не дивувалися б могутності цієї людини хіба сліпі.

 

Чого варта лише площа Регістан з вигадливою архітектурою мечетей і медресе – релігійних шкіл. Під куполами останніх зараз вгніздилися майстерні самаркандських керамістів. Це, мабуть, найкраще місце для купівлі сувенірів у місті. Трохи далі – мавзолей самого Теміра, котрий багато хто з місцевих обходить якнайдалі. На це є причини: мавзолей розкривали один раз, 21 червня 1941 року, не звернувши уваги на застереження місцевих аксакалів і вирізані на нефритовому надгробку закляття. А наступного дня, тобто 22 червня, спалахнула грандіозна війна… У розпал битви під Сталінградом могилу знову запечатали. Такі ось факти за межею містики.

 

Неділя – великий базарний день, Стародавній Сіабський ринок у Самарканді нескінченний, як завоювання Тамерлана, і так само нескінченно можна куштувати його солодкі й пряні наїдки і трунки. «Купи урюк, шановна! Найкращий урюк: напівцукор, напівмед!.. Купи, не кривдь! Як здоров’я, красуне? Купи ізюм, і золоту айву, і червоний барбарис… Іди сюди швидше, ось найкращі у світі нуга, пахлава і шафран, нехай подарує Аллах своє благословення тобі й усім твоїм родичам та знайомим!», тобто і вам, читачам Тижня, також.

 

 

 

Потрапивши до шляхетної Бухари, якій нещодавно виповнилося 2500 років, я вирішила, що мене перенесли в часі назад на тисячоліття. Найбільше вражає, що всі місцеві визначні пам’ятки й історичні декорації не музеєфіковані, а наповнені життям, як і багато століть тому. Стукають молотки у кварталах карбувальників, так само вручну тчуть свої шовкові полотна ткачі, й у всіх знайдеться час на усмішку і чашку чаю з допитливим гостем. У мандрівках вузькими вуличками міста серед глиняних будиночків я незмінно губилася, не маючи ні найменшого уявлення, куди йти далі. Виручало все те саме вітання «Ассалам алейкум!», яке по-чаклунському відчиняє двері й серця узбеків. Відчинило воно навіть важкі двері мінарету Калян, ключник якого вирішив супроводити мене аж на самісіньку верхотуру. Непроста ця справа: подолати тисячі кручених сходів, але вид на місто з висоти пташиного польоту вартий тих зусиль.

 

А вечір завжди незмінний: біля улюбленого озера Ходжі Насреддіна Лябі-Хауз. Тут осередок вечірнього життя середньовічної й справжньої Бухари. У ресторанчиках навколо ставка тисячі років готують приблизно ті самі страви: плов, манти, шурпу з шаром жиру на поверхні у палець завтовшки й чудернацькі шашлики з баранчика й курки. На низеньких столиках-дастарханах можна влаштуватися напівлежачи і, попиваючи зелений чай, спостерігати, як зірки відбиваються у воді, як аксакали в оксамитових халатах ведуть свої неспішні розмови за партією в шахи чи нарди. У такі миті здається, що це і є єдина реальність, а київська суєта – лише безглуздий сон. 

 

Короткий переліт на рідному старенькому «Ані», який так рипить, що аж я бачу, як губи багатьох пасажирів шерхають від молитов Аллахові. І ось я на іншому кінці Узбекистану. Столиця Каракалпацької автономії Нукус!

 

Навколо геть інші обличчя, інший характер, традиції. Каракалпаки схожі на казахів, колись вони носили чорні шапки, ковпаки, звідси й назва народу. Шапок і зараз чимало: головний бізнес регіону – найніжніше вичинений каракуль.

 

Але я тут шукаю на карті Аральське море. Дорога від Нукуса до Муйнака – 200 кілометрів пустелі. Вона засипана тонким шаром піску, схожого на чисте борошно. Це сіль, яку вітер розносить із дна висохлого Аральського моря по всій Каракалпакії.

 

На в’їзді до напіввимерлого Муйнака бачу дорожній знак із рибиною. У минулому рибальський порт на березі Аральського моря – тепер це місто, загублене в пісках. Море від­повзло звідси на півсотню кілометрів, а річка Амудар’я, якою колись ходили теплоходи, перетворюється вже біля Нукуса на ланцюжок калюж. На місці муйнакского причалу – пам’ятна стела з написом «Aral Sea», далі – лише пісок з іржавими рештками кораблів. Їх майже всі розібрано на брухт.

 

Вітер доносить пахощі моря, і від цього стає ще більш тоскно. Жінка з дітьми збирає хмиз. «Не фотографуйте, будь ласка, нам соромно за наше життя». За містом дорога обривається. Далі – нічогісінько. Так ось як, виявляється, виглядає край землі…[1447]