Кінопокази, презентації книжок, театральні вистави, інші активності, пов’язані з чеською культурою, причому не тільки в столиці, а й у багатьох інших українських містах — ініціатором і співорганізатором усього цього є Чеський центр у Києві, що входить до мережі Чеських центрів по світу (23 установи на трьох континентах), яка підпорядковується Міністерству закордонних справ Чеської Республіки. Про те, як просувати малу культуру у світі (питання, актуальне й для українців), чи мають мета й типи діяльності різнитися від країни до країни, у яких діє певна культурна інституція, як почуваються література, театр, кіно сьогодні в Чехії та чи варто в самопрезентації зосереджуватися на історії, а чи краще акцентувати на теперішньому, Тиждень поспілкувався з генеральним директором Чеських центрів у світі Онджеєм Черни.
Чехія — країна невеликого народу, а отже, так званої малої культури (інакше можна сказати «камерної»). Не надто багато людей по світу знають чеську мову. Неможливо подавати цю культуру в той самий спосіб, що й так звану велику, яка має тривалу традицію самопрезентації, чимало прихильників по всьому світу, багато носіїв своєї мови… Як малій культурі заявляти про себе у світі?
— Здебільшого в невеликих країнах, що виникли в процесі емансипації, національного відродження, які протікали переважно до або в ХІХ столітті, важливу роль відігравала культура, і вона була нерозривно пов’язана з мовою. Остання зазвичай є засадничою в ідентифікації такого народу й узагалі у формуванні його ідентичності та визначенні місця в глобальному світі. Як наслідок — така культура зі своєю мовою в кризових ситуаціях, як-от воєнний конфлікт або тоталітарний режим тощо, мала би сприйматися як точка відліку, до якої невтомно вертаємося як до пункту, що тримає нас як спільноту. Це функція таких культури й мови, що реалізуються всередині країни. Що ж стосується презентації себе назовні, то завдання цієї культури — дати світові знати про власні малу країну, малу мову та мовний простір. Саме це є посилом Чеських центрів у світі.
Треба сказати, що вони функціонують у вельми скромних умовах і постали переважно на сильних особистостях керівників, які працюють із малими командами. І важливо зуміти презентувати країну в партнерських зв’язках із культурами тих країн, де ми присутні. Не має бути так, що тільки одна сторона імпортована в іншу. Це добре видно на прикладі нашої діяльності в Україні. Ми стараємося збудувати зв’язки між чеською та українською культурами, Чехією та Україною. Це побудова на довгу перспективу, побудова емоційного зв’язку, що ґрунтується на симпатії.
Які сторони Чехії ви хочете показати своєю діяльністю? І чи різниться це в окремих країнах? Наприклад, в Україні ви розкриваєте Чеську Республіку з акцентом на одному, у Росії на іншому, у США на чомусь третьому.
— Ми маємо загальну стратегію. Вона базується на бажанні показати Чехію як демократичну, відкриту країну з потужним культурним бекграундом — як історичним, так і в сучасній культурі. Призма, крізь яку хочемо подати чеську культуру, — це креативність. Такою є загальна засаднича річ для всіх Чеських центрів. Але також, звичайно, важливо співіснувати з країною, у якій ми представлені. А тут уже є відмінності. Чеські теми, які ми презентуємо в конкретному просторі, мають нести в собі історичну пам’ять зв’язків наших теренів, а пригадування спільної історії має нести візію, як ці зв’язки можуть розвиватися далі. Треба шукати, що наше може бути цікаве конкретній країні. Наприклад, чеський дизайн було б цікаво презентувати тут, тут і тут, а модерністську архітектуру — там, бо є певна прив’язка. Завжди треба шукати такі зв’язки й не вступати з тим чеським феноменом до глухого простору, слід постійно чіплятися за певні якорі в ньому.
Які країни пріоритетні для представлення чеської культури?
— Вибір країн для створення Чеських центрів постав на початку 1950-х років, держава орієнтувалася на те, де містилися потужні чеські осередки. Але це правда, що вибір держав, де є Чеські центри, більш-менш відображає пріоритети нашої зовнішньої політики. Звичайно, передусім важливий контакт із сусідами: Німеччиною, Австрією, Польщею, Словаччиною (співучасником нашого культурного простору), Потім ідуть великі європейські країни: уже названа Німеччина, також Франція, Велика Британія та Іспанія. Само собою, для нас важлива діяльність у російському просторі. Безперечно, український простір що далі, то цікавіший. Загалом для чеської зовнішньої політики Україна є значущим феноменом. Що стосується присутності Чеських центрів у неєвропейських країнах, то йдеться про США, Нью-Йорк. Ми також є в Тель-Авіві, бо маємо дуже велику традицію чесько-ізраїльських зв’язків, Чехословаччина була однією з перших, хто визнав державу Ізраїль. Є також мала, але досить непогана наша присутність у Японії та Кореї.
Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»
Які, на ваш погляд, сильні сторони сьогоднішньої чеської культури?
— Непросте питання. Може, буде краще, якщо я зроблю коротку характеристику кожного з напрямів. Сучасне чеське кіно — тут я веду мову про ігрове — нині в певній кризовій ситуації, його є багато, але немає тієї сили вираження, якої від нього чекали б, яка була в минулому. На доброму рівні, співвідносному з європейським, є натомість документальне кіно. Література перебуває у фазі пошуку: старі автори потроху відходять, а нова генерація шукає свіжих форм і тем. Якщо казати про презентацію чеської літератури за кордоном, то слід похвалити наше Міністерство культури, яке створило там потужну підтримку перекладів чеської літератури. Видавці чеської літератури за кордоном можуть подаватися на дотації від Чеської Республіки.
Театр також перебуває в пошуку глибоких тем, а передусім форм презентації себе. Що далі, то виразнішим є чеський танець, який із 1990-х, коли він був фактично на нулі, до сьогодні перетворився на дуже поважний мистецький жанр із вагомим реноме у світі. Дизайн — це одна з тих гілок, що розвивається інтенсивно, потужно, швидко та впевнено вступає до європейського та світового контекстів. Дедалі більше чеський дизайн упізнаваний за кордоном. Чого йому не бракує, то це міцної традиції, яка постала ще за Першої Республіки, між двома війнами. Він пережив комуністичні часи, у 1960-х роках засвідчив свою креативність, спроможність, досяг цілком виразно інших європейських країн. Отже, на тій традиції і виростає сучасний дизайн. На жаль, на відміну від інших видів культури, він має найменшу підтримку чеської держави. Такий стан речей можна пояснити тим, що дизайн — це ніби як міждисциплінарний, міждепартаментний тип діяльності: між Міністерством культури та Міністерством промисловості.
Читайте також: Кадастр скарбів
Коли Україна готується до міжнародних культурних заходів, як-от міжнародні книжкові ярмарки, і продумує, які теми там представити, то опиняється перед дилемою. З одного боку, хочеться представити певні моменти з української історії, адже іноземці її не знають і з цього незнання постає нерозуміння сьогоднішньої ситуації. Крім того, відкриття скелетів у шафах — це нині світова тенденція. З другого боку, чи маємо акцентувати на історії, якщо хочемо привабити іноземців у сучасну країну, наголосити на тому, якими ми є сьогодні? Як знайти баланс?
— Гадаю, що перший момент у презентації сучасного простору — показати свою візію майбутнього, рухатися саме в сучасному дискурсі: мистецькому, філософському тощо. Це стосується і України, і Чехії. Але знаємо, що сучасність завжди витікає з історії. Останньої не має бракувати, про неї потрібно постійно нагадувати й вона має вистрілювати в сучасність. Одна річ — це дискурс внутрішній, а інша — як ми чи Україна презентуємо себе у європейському. Я думаю, що там особливо важливо відкрито називати тіні, чи навіть більше — жахливі сторінки історії. Бо вони все ще в нас і підсвідомо, непрямо впливають на те, як ми почуваємося, як думаємо, які відносини вибудовуємо навколо себе сьогодні.
————-
Онджей Черни народився 1962-го, вивчав бібліотечну справу та наукові дані на філософському факультеті Карлового університету. Він театральний критик і перекладач драм із німецької мови. У 1990–1995 роках редагував часопис «Світ і театр», у 1996–2007-му керував Інститутом мистецтв — Театральним домом. Відомий як драматург Празького театрального фестивалю німецької мови та як редактор часопису «Світ і театр». У 2007–2012 роках керував Національним театром у Празі, із 2014-го до 2018-го — Чеським центром у Мюнхені. Посаду генерального директора Чеських центрів Онджей Черни обійняв із березня цього року. До 2011-го був членом Чеської комісії в справах ЮНЕСКО. Він також член-кореспондент Саксонської академії мистецтв.