Добре знав Степана Бандеру та його родину, був найближчим соратником Ярослава та Слави Стецьків. Омелян Коваль — один із членів-засновників політичної партії «Конгрес українських націоналістів» на Установчих зборах ОУН 18–23 листопада 1992 року в Києві. На початку 1990-х після проголошення Україною незалежності об’їздив усі регіони з виступами перед молоддю, заснував Педагогічне товариство імені Григорія Ващенка. Перша група вітчизняних дипломатів, яка прибула до Брюсселя в 1992 році, дістала притулок у приміщенні Українського допомогового комітету, який очолював Омелян Коваль. Його син Зенон у межах дипломатичного жесту франкомовних урядів у Бельгії був відряджений до Міністерства закордонних справ України і став спеціальним радником Посольства України у Брюсселі, де служив від жовтня 1992-го до жовтня 1994-го.
2013 року Омелян Коваль разом із дружиною й донькою повернувся до України на постійне мешкання. У 2010-му він отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, у 2012-му — Почесний знак Святого Юрія, у 2014-му — орден І ступеня Регіонального благодійного фонду імені Короля Данила.
Тиждень зустрівся з 95-річним Омеляном Ковалем, щоб порозмовляти про справи 1941 року, роль української діаспори, бажаний статус для ветеранів ОУН — УПА та про те, якою старше покоління борців за незалежність України бачить нашу сучасну молодь.
Пане Омеляне, чи могли б ви описати атмосферу на Західній Україні в час, коли прийшли «перші совіти»?
— Вона була мінорна, хоча, звісно, частина населення, яка вірила в комунізм, вітала «визволителів». Зазвичай це були молоді й середнього віку українці, а також євреї, які вірили, що комунізм вирішить національне питання. Але дуже скоро ці люди розчарувалися, зокрема й через те, що поповнили радянські в’язниці. Звичайно, після того як прийшли совіти, всі швидко переконалися, що це не та влада, яка може владнати національне питання, тож природно, що побільшало критично налаштованих.
У 1941 році одночасно із проголошенням у Львові Ярославом Стецьком Акта відновлення Української держави ви оприлюднили такий самий документ у Долині Івано-Франківської області. Яка була мета ваша й ваших соратників? Чи вірили, що та ухвала щось вирішить?
— Передусім нам було важливо заявити, що ми є і не відмовимось від нашої цілі — вільної Української держави.
Тобто ви усвідомлювали, що це була радше декларація, ніж проголошення реальної незалежності?
— Так, очевидно, що ми це усвідомлювали. Ми розуміли: німці не дозволять Україні бути незалежною, мрія поки що нездійсненна, але знали й те, що наші акти матимуть вплив у майбутньому. Ми це зробили, нам це коштувало свободи, здоров’я, а багатьом і життя, але інакше було неможливо.
Чи вірили, що Україна стане незалежною ще за вашого життя?
— Ми в цьому не сумнівалися, завжди про це мріяли й робили для цього все, що могли. Ми з дружиною за всі роки, проведені в Бельгії, так і не набули бельгійського громадянства, попри те що статус біженця позбавляв багатьох прав порівняно зі статусом громадянина. Ми чекали на можливість отримати український паспорт. Щойно Україна стала незалежною, у 1991 році подали документи на набуття громадянства нашої Батьківщини й чемно чекали його шість років.
Читайте також: Шляхи різні, незалежність одна
Коли Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, чи сприйняли ви це як кінець поневірянь?
— Ми не могли жити ілюзіями. Було зрозуміло, що за Україну треба боротися. Навіть коли вона вже була проголошена незалежною державою, ми знали, що це ще не кінець поневолення, бо Москва робила й досі робить усе можливе, щоб її повернути. Протягом року після проголошення самостійності, наприкінці 1992-го, провід ОУН на чолі зі Славою Стецько ухвалив рішення створити політичну партію «Конгрес українських націоналістів», яка перейняла б естафету від ОУН, стала її рупором і відтепер легально боролася б за побудову незалежної, економічно сильної, національно орієнтованої держави Україна.
Якою бачите роль діаспори у здобутті Україною незалежності? Чи вважаєте, що її місія була визначальна? Як вона підтримувала зв’язки з українцями в УРСР?
— Діаспора ніколи не лишалась осторонь української проблеми. Зв’язки підтримували, але робили це дуже обережно, щоб не наразити людей на небезпеку. Ми розповсюджували самвидав, друкували журнали для молоді «Крилаті» й «Авангард», де публікували, зокрема, матеріали Української Гельсінської групи.
Читайте також: Вистраждана свобода
У документальному фільмі французької режисерки Бенедікт Бане «Голодомор: забутий геноцид» є епізод, де українка, яка виросла у Франції, розповідає: однокласники у школі не знали про існування України й не вірили, що там відбувалися такі трагедії, як Голодомор.
Коли ви жили в Бельгії, чи знали в Західній Європі про Україну?
— Наше оточення знало, що є Совєтський Союз, бачило втікачів, які не могли й не хотіли туди повертатися. Людей не доводилося переконувати в тому, що радянська влада — це зло. Мої діти навчались у брюссельській школі, й учительки цікавились Україною, хоча, окрім нас, не мали від кого про неї довідатись. В університеті донька на іспиті розповідала про Григорія Сковороду. Тамтешній ректор — філософ ван Камп доти не мав уявлення про цю постать і сказав, що для нього то відкриття. Інша донька захищала магістерську про Голодомор. Я сказав би: роль діаспори важлива тому, що вона формувала світову, передусім західну, громадську думку про необхідність повалення злочинного комуністичного режиму і про потребу постання незалежної України. Саме з наших видань відомі у світі радіостанції на кшталт «Радіо Свобода» брали витяги для своїх повідомлень. Думаю, що найперша роль діаспори полягає саме у промоції України — тоді підневільної — на міжнародному рівні.
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
Чи мають ветерани ОУН — УПА бути урівняні в правах із ветеранами Червоної армії?
— Це дві категорії, які між собою ворогували. Держава має прийняти ветеранів ОУН — УПА як громадян, котрі пройшли певну школу й поставили Україну на правдивий шлях, але не можна зараховувати їх до тієї самої категорії, що й червоноармійців. Для оунівців має бути окремий статус, якщо не на економічному, то принаймні на символічному, морально-ідеологічному рівні: ці люди заслуговують на високу пошану, адже вони діяли в умовах підпілля, наражаючи своє життя на вдвічі більший ризик (боролися проти двох тоталітарних імперій одразу), з думкою про справді національну незалежну державу.
Якою бачите сучасну молодь? Чи інші вона має цінності, ніж її однолітки 1930–1940-х років?
— Є певний поступ, нинішнє нове покоління більше цікавиться політикою, зокрема завдяки тому, що тепер це можна робити відкрито, не в підпіллі. Молодь, яка виросла не в радянській системі, уже ввійшла у триб політичного процесу. Треба розуміти, що «мирне» здобуття державності України було б неможливе без покладених життів, подвигів і справді народної армії — УПА. Нереально уявити, щоб ця «мирна» незалежність, яка постала у 1991-му, була досягнута без самовідданої праці провідників та інших членів ОУН. Усе ж таки нічого не минулося даремно: старші зробили свою справу — підготували молодших.