Нещодавно президент України Володимир Зеленський завершив турне країнами Близького Сходу, під час якого відвідав Саудівську Аравію, ОАЕ, Катар, Йорданію та Сирію. Результати, досягнуті під час візитів, президент назвав «історичними». Однак як бачать ці домовленості у цих країнах? Чи є вони для них так само «історичними»? Чи готові країни регіону відмовитися від співпраці з Москвою заради посилення відносин із Києвом? Про все це Тиждень поговорив у інтервʼю із британсько-канадським професором безпекових і військових студій в Інституті післядипломних студій Дохи (Катар), Поліцейській Академії Катару та Університеті Ексетера (Велика Британія), автором книги «Як воює ІДІЛ: військова тактика в Іраку, Сирії, Лівії та Єгипті» доктором Омаром Ашуром.
— Президент Володимир Зеленський нещодавно відвідав країни Перської затоки. Після цього візиту він оголосив, що Україна уклала «історичні» угоди з країнами регіону, зокрема 10-річну угоду про співпрацю в галузі оборони з Катаром та угоду про оборону із Саудівською Аравією. Як ці угоди сприймаються в регіоні? Чи вважають їх там також «історичними»?
— Ці угоди безперечно історичні. Я дуже радий, що вони відбулися. Ми вже тривалий час говоримо про важливість внеску України в доктрини, оперативне планування та тактику оборони. Я намагався акцентувати на цьому як у Європі, так і у Великій Британії, де це вже добре розуміють, але робив це також і тут — в регіоні Перської затоки.
На початку повномасштабної війни я написав статтю про важливість арсеналу країн Глобального Півдня для України. Тоді Україна ще потребувала боєприпасів та систем радянського виробництва, а в країнах Глобального Півдня були великі арсенали. Зараз же ситуація певним чином змінилася: Україна більше не є споживачем безпеки, а натомість стала справжнім виробником бойового досвіду. Вона пропонує Перській затоці не лише символізм чи моральний вимір, який підкреслюється щодо держави, яка захищає себе проти більшого агресора, а головним чином перевірений у бою досвід у двох сферах — у повітрі та на морі. Принаймні це має безпосереднє значення для планування у цьому регіоні. Йдеться про здатність блокувати суперника на морі без наявності великого флоту, а також про багаторівневу протиповітряну оборону без доведення оборонця до банкрутства, що й робить Україна. Отже, Україна, по суті, експортує в Перську затоку не лише безпілотники, а й доктрину. І не лише обладнання, а й глибокі оперативні знання.
На мою думку, ці угоди історичні як для України, так і для країн Перської затоки. Але тут це сприймається як щось іще цінніше в певному сенсі. Угоди є нагальними, корисними та вирішують дуже важливі питання.
З України також приїжджають групи консультантів. Є навчальні програми. Пізніше, ймовірно, ми побачимо спільні випробування із перехоплення дронів, передачу доктрини, оскільки тут вона дійсно потребує суттєвого оновлення. Також побачимо й адаптацію до радіоелектронної боротьби. Тут, у Катарі, ми ще цього не бачили, але, наприклад, в Іраку лояльні до Ірану повстанці використовували (як мені здається) FPV та дротові чи оптоволоконні FPV, щоб уникнути засобів радіоелектронної боротьби. Таким чином, їм вдалося завдати кілька ударів, зокрема, ймовірно, по транспортному вертольоту Black Hawk. На жаль, ми не знаємо точно, був це оптоволоконний чи звичайний FPV. Також, я сподіваюся, ми побачимо угоди про спільну підготовку пілотів. Україна пропонує цілий пакет послуг, і він тут дуже потрібен. Це вже не просто показові дії: Україна надає тактику, навчання та передачу технологій. І це для країн регіону дуже важливо.
Позиція щодо України була різною у всіх шести країнах Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) і, звичайно, на Близькому Сході. Тепер, окрім оборонної та безпекової дипломатії, яка провадилася із країнами Близького Сходу та загалом Глобального Півдня задля підтримки України, існує дуже вагома практична та функціональна причина її підтримувати, а не лише моральний аспект.
— А позиція згаданих шести країн Перської затоки є більш-менш єдиною чи між ними все ще існують розбіжності?
— Є аспекти, в яких вони всі єдині, а є й такі, де спостерігаються значні розбіжності. А от щодо майбутнього — ми ще побачимо, як розвиватимуться події, адже багато чого залежить від того, як складеться ситуація на полі бою.
Щодо розбіжностей: раніше, зокрема, Катар бачив себе в ролі, схожій на Україну. У 2017 році він ледь не зазнав вторгнення з боку більшого сусіда — Саудівської Аравії. Разом з ОАЕ, Бахрейном та Єгиптом Саудівська Аравія висувала схожі вимоги до тих, які Росія висуває до України. І тоді завдяки союзництву зі США (тобто тут альянс спрацював) Катару вдалося зупинити вторгнення, перш ніж воно відбулося. На жаль, таке союзництво не спрацювало для України ані у 2014-му, ані у 2022 році. У 2022 році воно спрацювало, але запізно, і не зупинило війну, хоча могло б це зробити.
Тож репутація США тут у певному сенсі була кращою. У 1991 році США визволили Кувейт — і це без оборонної угоди, на відміну від України, яка мала підписаний у 1994 році Будапештський меморандум про гарантії безпеки. Задля визволення Кувейту у 1990–1991 роках США мобілізували 900 тис. солдатів і розпочали 37-денну повітряну кампанію, а потім 100-годинний наземний бій.
На мою думку, проблема в тому, що деякі країни, наприклад ОАЕ, до цієї війни розглядали путінську Росію як зразок для себе — країну із сильним лідером, якому байдуже на міжнародне право та який залізним кулаком тримає свій режим у Москві, і на нього ніщо не тисне: ані свободи, ані права людини, ані лобіювання з боку демократій.
Водночас він може втручатися скрізь, підтримуючи найманців у Грузії, Україні, Сирії та в інших місцях, і в певному сенсі йому це сходить з рук. Отже, ОАЕ намагалися робити щось подібне.
Є також історія про африканське «криваве золото» під час російської війни проти України. Маю на увазі угоду між найманцями із групи «Вагнера», африканськими найманцями та деякими африканськими урядами, зокрема ЦАР та Малі, щодо видобутку золота та постачання його до Росії через ОАЕ, аби таким чином підтримувати війну.
Тож це був чіткий сигнал підтримки. Коли Путін відвідував ОАЕ, його приймали як героя. Небо забарвили у кольори російського прапора. Було цілком зрозуміло, що він тут не як обвинувачений, не як потенційний військовий злочинець згідно з рішенням МКС, а як герой війни. Тож це була інша позиція.
Катар та ОАЕ — це два крайні випадки. Посередині Кувейт, який також має досвід вторгнення іноземної держави та який бачив Україну у подібній до своєї ситуації, адже були схожі підстави — подібність мови, культури, схожа з іракцями релігія. Потім Ірак, знаєте, каже їм: «Та ви завжди були частиною нас», — і так далі. Вам знайомі ці твердження, чи не так? Але Кувейт мало що міг вдіяти. Це маленька країна.
Під час уже цієї війни стало зрозуміло, що може зробити більший агресор за допомогою великої кількості дешевих систем, які заздалегідь запрограмовані й точно знають, куди летіти. Їх можна змішувати з приманками. До них можна додавати більші системи, як, наприклад, балістичні ракети. Можна навіть додати пілотовані літаки. Тут у Катарі було збито два Су-24, які порушили повітряний простір.
Отже, побачивши це, вони усвідомили необхідність України, зокрема її досвіду протиповітряної оборони, головно через співвідношення витрат. Ми знаємо, наскільки дорогими є системи PAC-3, перехоплювачі Patriot, а також перехоплювачі Talon для систем THAAD.
У випадку із системами PAC-3 усе залежить від моделі (ракети MSE коштують близько $4 млн). Збиваючи ними будь-яку версію дрона Shahed, вартість якого коливається від $20 тис. до $50 тис., ви отримуєте неправильне співвідношення витрат. І тут на сцену виходить Україна, яка вже певний час потерпає від тих самих проблем і чиї військові добре навчені здійснювати багаторівневу протиповітряну оборону.
І тут у всіх країнах спрацьовує серйозний стратегічний прагматизм. Гадаю, що це справедливо для всіх шести країн РСАДПЗ, але зараз переважно йдеться про 10-річну угоду з Катаром та угоду із Саудівською Аравією, яку вони назвали «рамками для майбутніх контрактів, технологічного співробітництва та інвестицій». І це регіональне сприйняття, ймовірно, дуже своєчасне, корисне і, як на мене, має велике значення.
— І на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і після початку ескалації в Газі позиція країн Близького Сходу щодо України була досить різною. Деякі країни залишалися нейтральними. Деякі ж, як, наприклад, Саудівська Аравія та Єгипет, купували російське зерно, яке насправді було частково українським, оскільки Росія крала його з тимчасово окупованих територій. Чи змінилася ця позиція після початку американсько-ізраїльської війни проти Ірану?
— Частина проблеми полягає в тому, що звинувачення Заходу в подвійних стандартах так само підходять і для багатьох країн так званого Глобального Півдня. Щодо України, відверто кажучи, у цих країн були подвійні стандарти.
Та задля справедливості слід додати, що ці подвійні стандарти сповідували не всі. Деякі зайняли дуже принципову позицію, але багато хто цього не зробив — наприклад, Бразилія за президентства Лули чи Південна Африка під керівництвом Африканського національного конгресу тощо. І частина проблеми, на їхню думку, полягає в їхньому баченні Радянського Союзу. Вони вважають, що мають так діяти, бо Радянський Союз їх завжди підтримував, а Радянський Союз у їхньому баченні — це Росія. На це доводиться пояснювати, що Радянський Союз насправді не був Росією. І як сьогодні Україна відправляє інструкторів з протиповітряної оборони та представників оборонної промисловості для підтримки оборони цих країн Перської затоки, так вона робила це і за часів Радянського Союзу. У 60-х і 70-х роках вона відправляла інструкторів з протиповітряної оборони, інструкторів з артилерії, пілотів, команди радіолокації, а іноді навіть цілі підрозділи спеціальних операцій до багатьох із цих країн Близького Сходу, зокрема Єгипту, Іраку, Алжиру.
Гадаю, в Єгипті, у небі над Синаєм, відбулося єдине пряме зіткнення між Радянським Союзом та Ізраїлем. Ізраїльтяни виграли повітряну битву, тоді загинули троє радянських пілотів, двоє з них, якщо я не помиляюся, були українцями. Отже, в певному сенсі історія не повторюється, але, так би мовити, римується.
Це з одного боку. З іншого ж, Єгипет, про який ви згадали, був тісно пов’язаний із Росією. Режими дуже схожі та в певному сенсі бачать себе як віддзеркалення одне одного. Єгипту потрібні були гроші, і він виготовив 122-мм артилерійські снаряди для систем «ГРАД» та збирався продати їх Росії. Але під тиском США за адміністрації Байдена ситуація змінилася, і, ймовірно, угода була скасована або, можливо, снаряди навіть отримала Україна (йдеться про угоду 2023 року, — Ред.).
За повідомленнями, Єгипет імпортував приблизно 7,6 млн тонн зерна цього сезону. Українська розвідка зазначала, що Росія експортувала понад 2 млн тонн зерна з окупованих українських територій у 2025 році. Тож це робить Єгипет і Саудівську Аравію основними пунктами призначення для українського збіжжя. Зазначалося, що частина викраденого українського зерна потрапила на ці ринки за допомогою схем приховування, перевантаження з судна на судно та подібних тактик.
Але, як я вже казав, ситуація складна — хай ідеться про позиції країн перед війною чи під час поточної війни в Перській затоці. До речі, вже втратив лік війнам у регіоні. За одним підрахунком це третя війна в Перській затоці, а за іншим — уже шоста.
Незалежно від підрахунків, війна в Перській затоці 2026 року не знищила політику балансування країн регіону, а лише змінила її пріоритети. Для деяких режимів Росія залишається зразком, а ще партнером у сфері енергетики та сировини, і це включає також вкрадене в України зерно. Але водночас Україна стає дуже важливим партнером у сфері безпеки, значення та досвід якого зростають. На мою думку, це вплине на оборонні доктрини всіх країн РСАДПЗ і, можливо, також Йорданії, Сирії та, можливо, Іраку.
— Тут виникає питання довіри між партнерами. З огляду на попередній досвід та попередню співпрацю країн регіону, проблема довіри особливо гостро постає для України, коли йдеться про співпрацю у сфері безпеки. Тож як Україна та країни Перської затоки можуть вибудувати цю взаємну довіру?
— Гадаю, це частково наша робота в рамках так званого «другого треку» оборонної дипломатії. Втім, я також я вважаю, що вона буде побудована не лише завдяки поєднанню офіційної дипломатії та дипломатії «другого треку» — активістів, дослідників та експертів. Цьому також сприятимуть риторика про партнерство, стратегічна комунікація та стратегічні наміри. Все це потрібно як слід донести. Отже, риторика також має значення.
Але що, на мою думку, справді зміцнить довіру, то це показники перехоплення ворожих обʼєктів, здійснені завдяки українським ресурсам і системам, та контракти, які витримають реалії бойових дій і втримаються на довго.
Оперативна надійність разом з усім цим допоможе побудувати довіру не через гасла, а через досягнуті результати. Йдеться про системи, що працюють, навчання, яке знижує просочування ворожих обʼєктів, дисципліну кінцевого використання, спільне виробництво, що витримує навантаження, міждержавні рамки, бюрократію та ситуативний комерційний опортунізм, що іноді з’являється.
Президент Зеленський згадував, що продаж зброї має відбуватися на урядовому рівні, а не через приватні канали, і це, звичайно, сприяє довірі. А те, чого в кінцевому підсумку хочуть країни Перської затоки, — це надійність систем, а також іноді дискретність і державна підтримка для забезпечення стабільності.
Отже, на мою думку, в України не буде з цим проблем. Але ворог завжди має право голосу. Росія та Іран можуть вжити контрзаходів і зробити контрхід, і тоді нам доведеться реагувати та пристосовуватися до цього.
— Все частіше можна почути думку, що ізраїльсько-американська війна проти Ірану та російсько-українська війна зараз стають дедалі більш взаємопов’язаними. «Те, що відбувається на одному театрі військових дій, має відчутний вплив на інший», — ідеться у нещодавній статті в The Guardian. Як ви оцінюєте таку перспективу щодо обох воєн?
— Це абсолютно правильно. Радянці розглядали всю дугу, від Балтики аж до Середземного моря, як один театр військових дій. Він має кілька фронтів, і ці фронти повинні підтримувати один одного. І це є частиною стратегічного мислення.
Під час війни на Донбасі час від часу виникала ескалація (зокрема, після «Мінська-2» у 2015 році) із понад 30–40 перестрілками на рівні рот та обмінами вогнем між артилерійськими батареями, а потім кількість інцидентів знижувалася до нуля. І якщо проаналізувати, коли вона дійсно падала до нуля, можна побачити, що це відбувалося тоді, коли Владімір Путін висував свою мирну ініціативу в Сирії, яку хотів продати Заходу.
Тож він використовував ескалацію та деескалацію на Донбасі задля своїх потреб та просування своїх стратегічних і політичних цілей на іншому фронті — в Сирії. Це показує цю взаємопов’язаність. І так триває вже давно. Те саме відбувається й сьогодні. Тож це не є чимось новим, не є метафоричним. Це два фронти. І зараз, можливо, це не театр дій від Балтики до Середземного моря, а від Балтики до Аравійського моря, аж до півдня Оману.
Чому? Тому що ці два театри пов’язані однією технологією. Ви бачите версії Shahed 136 і «Герань-2», що діють в Україні, але також і в Перській затоці. А тепер протидія цій технології виробляється в Україні й експортується до Перської затоки.
Ці театри воєнних дій також взаємопов’язані енергетикою, тому що ціни на СПГ і нафту стрімко зростають, і це, звичайно, принесе більше ресурсів Росії. Тамтешній уряд протягом певного часу не міг виплачувати премію в розмірі $20 тис. при підписанні контракту новобранцями. А деякі губернатори скаржилися, що не можуть виплатити борги сім’ям загиблих російських солдатів. Завдяки діям України показники російських втрат перевищили ті, які вона не в змозі компенсувати та поповнити новими рекрутами. Чому? Тому що у Росії немає на це коштів. Україна збільшила рівень російських втрат до понад 30 тис. осіб на місяць за всіма п’ятьма категоріями — загиблі, поранені, полонені, зниклі безвісти та постраждалі.
Росія не змогла набрати стільки людей головно тому, що не має грошей, щоб оплатити кампанії з рекрутингу. І тепер вона змушена запроваджувати квоти або в університетах, щоб заохотити студентів долучатися до війська, або в інших секторах суспільства, або просто оголосити загальну мобілізацію, що політично не дуже їм вигідно.
Але тоді в гру вступає нафта й енергетична політика з Перської затоки. Саме через цю кризу ціна на нафту стрімко зросла, і, звісно, це дасть їм можливість платити більшій кількості солдатів, а потім відправляти їх на смерть в Україну тощо. Ось так усе пов’язано. Це вже не паралельні війни в різних регіонах, а війни, які дедалі тісніше взаємопов’язані. І це не кажучи вже про те, наскільки близькими є Іран і Росія.
Уся архітектура удару, що її використовують Росія та Іран, який передбачає запуск сотень дронів — де деякі є приманками, а деякі оснащені боєголовками, — та здатність реалізувати цей удар була іранською ідеєю. Хоча теза, що кількість також має свою якість, є радянською — ідеєю Сталіна. Водночас пізніше вона була добре реалізована за допомогою Shahed 136, а потім вироблена й експортована іранцями до Росії. Звідси випливає певна взаємопов’язаність на оперативному рівні між цими двома театрами.
— Коли ми розмовляли два роки тому, і це були лише перші місяці війни між Ізраїлем та ХАМАСом, ви зазначили, що Україні потрібна дуже послідовна чи навіть витончена стратегічна комунікаційна політика на Близькому Сході. Як ви оцінюєте комунікаційну стратегію України в регіоні за останні два роки? Чи були якісь досягнення або важливі події?
— Я сказав би, що ситуація покращується. Зокрема в аспекті риторики, бо офіційні заяви враховують складнощі та чутливі моменти, які відчуваються тут, у регіоні. Ми говорили про шість країн, які зазнають атак з боку інших країн Перської затоки, і вони все ще мають дуже різні позиції щодо війни в Україні. Ось наскільки все тут складно. Це з одного боку. А з іншого — повідомлення стали більш зрілими, перейшовши від простого заклику до солідарності, що було ключовим меседжем на користь України тут. Цей меседж полягав у тому, що підтримка України є моральною, етичною та законною позицією. Це зрозуміло, але прагматизм бере гору. Тож повідомлення, стратегічні комунікації України перейшли від простого заклику до солідарності, заснованого на етичних, моральних та правових аспектах, до пропозиції стратегічної користі, яка безпосередньо впливає на безпеку та оборону цього регіону.
Читайте також: Омар Ашур: Росія воює в Україні методами ІДІЛ
Тому, на мою думку, це значне стратегічне вдосконалення повідомлень та їх використання. Отже, гадаю, партнерство України та її цінність для Перської затоки не є абстрактними. Україна боролася з шахедами, витримала удари, захистила свою інфраструктуру в умовах насичених обстрілів та за дуже схожої архітектури ударів, яка реалізується тут, у Перській затоці.
Україна імпровізувала у своїй боротьбі. Ми небагато говорили про морський вимір цієї боротьби, але Україна зімпровізувала морську блокаду в Чорному морі без флоту. І це було надзвичайно захопливо. Отже, відверто кажучи, Україна вже пережила ті проблеми оборони та безпеки, з якими зараз стикається Перська затока. Тому вона може переконливо заявити, що здатна допомогти в цьому аспекті країнам регіону. І, звичайно, Перська затока має змінити свою політику та поведінку в бік більшої підтримки України та меншого фетишу щодо Росії.
