Я думаю, вся річ у тому, що Девід Лінч займався живописом і захоплювався Кокошкою. Ясно, що нічим добрим це закінчитися не могло. Зрозуміло, що людина, яка любить Оскара Кокошку, починає ставитися до страху як до застуди, випробовуючи різні засоби боротьби з ним. Експресіонізм здатен вганяти в депресію, проте якщо ти зумієш вибратися звідти, ти можеш навчити інших, як відчиняти двері у свою підсвідомість, а головне – як їх потім за собою надійно зачиняти, аби страхи не виривалися назовні, заважаючи спати й жити. Страх – це субстанція, безпосередньо пов’язана з живописом, страхи потрібно малювати, вони мають чіткі контури, які слід фіксувати на папері чи плівці, аби вони не жили в твоїй голові, як цигани на залізничному вокзалі. Образи Лінча фіксуються як окремі картинки, такі собі листівки на згадку, які ти розглядаєш зі страхом та замилуванням, адже цей боязкий інтерес, привабливість жаху і невимовне захоплення небаченим, проте зрозумілим, і роблять кіно найважливішим із мистецтв. Кіно, загалом, – велике шарлатанство, режисери нагадують еквілібристів, які намагаються балансувати між інтелектуальним та комерційним, і тим із них, кому це вдається, відкриваються таємниці підсвідомості та фінансової доцільності. В цьому контексті Лінч, окрім усього іншого, заслуговує на особливу увагу та повагу, оскільки зумів стати «своїм» режисером як для широких народних мас, серця яких наполохано стукотіли під час перегляду «Твін Пікса», так і для заморочених власним апломбом інтелектуальних кіл, котрі
люблять розводитися про сюрреалізм та психоделічність образної системи автора «Людини-Слона». Одне слово, троянди й виноград як запорука творчої потенції.
У його фільмах страх виникає з речей, які ти бачиш постійно, себто він весь час десь поруч, ти щодня проходиш повз нього, не помічаючи. Всі наші біси скуповуються в тих самих супермаркетах, що й ми. Найстрашнішими є речі, котрі ти знаєш, проте чомусь не пізнаєш. Саме це непізнавання пізнаваного здатне вселяти священний жах і глибинний трепет, оскільки примушує сумніватися в речах усталених, які зазвичай не викликають жодного сумніву. Страх збуджує. Можливо, саме тому в його фільмах пристрасть і ніжність є настільки ж привабливо-жахливими, як і всі ці демони й кишенькові дияволи, котрі виходять на яскраве сонячне світло з дверей звичайних американських забігайлівок.
Те, що Лінч має власний фонд, який нібито займається пропагандою трансцендентальної медитації серед школярів та студентів, викликає безліч питань. Усе це може слугувати начерком для якогось наступного сценарію, це міг би бути горор за участю воскових фігур шоу-бізнесу, котрі б у результаті мали розчинитися в глибинах химерної авторської уяви. Бо справді, що, здавалося б, може сьогодні об’єднати Пола МакКартні та Рінго Стара, крім боротьби зі СНІДом та пропаганди трансцендентальної медитації? І хто б іще, крім Девіда Лінча, міг звести їх докупи? І чим вони в цьому фонді займаються насправді? Лише не говоріть, що медитують. Очевидно, вони знайшли якийсь черговий вхід, якісь задні двері, котрі ведуть до наших кухонь та віталень, до кімнат, де зберігаються наші страхи й любові, і звідки можна непомітно й безкарно виносити невідомі раніше слова та звуки, а також яскраві паперові коробки з новими олівцями.