Процес національного самовизначення змусив європейські народи звернутися до спадщини своїх попередників на історичній арені, зокрема до історії германських племен, слов’ян, вікінгів, навіть гунів. Чи є у Франції свій галльський міф? Що саме він включає?
— Перші французькі історики шукали коріння свого народу і своїх королів у легендах та міфах. Зверталися навіть до Біблії як джерела, аби довести, що перші французькі королі походили від галлів, троянців і низки біблійних персонажів. У XVIII–XIX століттях в історичному наративі популярним став сюжет про Гая Юлія Цезаря, який фактично вигадав свого супротивника — легендарного вождя галлів Верцинґеторікса. На ньому було побудовано багато історичних праць того часу, через які до нас дійшла низка міфів про галлів, зокрема ті, автором яких був сам Цезар. Відповідно до його уявлень кельти-галли жили на захід від Рейну, тобто населяли терени сучасної Франції. Французька Республіка активно використовувала цей міф для того, щоб довести походження сучасних французів від галлів і показати, що Франція — спадкоємиця стародавньої Галлії. 1910 року вийшла друком одна з перших книжок про галлів Каміля Жульєна, яка ґрунтувалася суто на римських і грецьких джерелах про кельтів. Автор писав, що Ельзас (територія на західному березі Рейну) був свого часу галльською територією, тож французькі претензії на цей край є цілком виправданими, оскільки він не був територією проживання германських племен. У цей-таки час відомий французький підприємець та археолог Жозеф Дешлєт видав дослідження, у якому доводив, що галли жили вище від Альп, а вище за ці кельтські племена мешкали германці, тобто Рейн не був племінним кордоном.
Читайте також: Євген Станкович: «Індивідуальність — це тренд сучасної європейської культури»
«Нашими предками були кельти» — перше, про що довідувалися з підручників історії багато поколінь французів. Ця ідея втілилась і в масовій культурі. Державна міфологія Франції активно використовує тему галлів. Коли виникає потреба, говорять про давній народ, який міг протистояти могутності Риму. Поразка галльського альянсу під проводом Верцинґеторікса в битві при Алезії 52 року до н. е. була трагедією, бо фактично означала підкорення цих земель Римом. Цезар тоді приєднав до Римської держави близько 500 тис. км² і кілька мільйонів населення. У подальшій історії Франція всіляко грала на комплексі цієї поразки. Зокрема, вже згаданий галльський вождь Верцинґеторікс став одним з найбільших французьких героїв. 1870 року, коли під час франко-прусської війни було взято Париж, Леон Ґамбетта втік з окупованої французької столиці на повітряній кулі. Аналогії до цих подій також шукали в давній історії: поразку від Пруссії порівнювали з поразкою, яку військо Верцинґеторікса зазнало від армії Риму під командуванням Юлія Цезаря. Самого Ґамбетту порівнювали зі вже згаданим кельтським вождем, а Бісмарка та Мольтке — з ворогом усіх галлів Цезарем. Французька культура як така є за своїм походженням греко-римською, але в часи скрути й біди французи згадують про галлів і наводять їх як аргумент проти німців абощо. Звідси ж походять образи галлів Астерікса та Обелікса з усім відомих мультфільмів і коміксів, які протистоять різним світовим потугам, зокрема США. Під образом Астерікса — хитрого галла, наділеного магічними здібностями завдяки друїдам, — приховано образ Шарля де Ґолля, який очолив французький рух Опору в роки Другої світової війни.
Якщо відійти від міфів, то про який реальний кельтський світ можна говорити, спираючись на дані археології?
— На це запитання слід відповідати, спираючись на інформацію, отриману в результаті археологічних розкопок. На те, щоб про кельтів, зокрема галлів, почали сприймати саме наукову інформацію, а не міфи, знадобилося близько 40 останніх років.
Кельти залізної доби належать до двох археологічних культур: гальштатської (X–V століття до н. е.) і латенської (V–I століття до н. е.). Перша культура стосується змішаного кельто-фракійського населення (на західній території України аж до Подністров’я трапляються пам’ятки цієї культури. — Ред.). Друга — кельто-дако-фракійського населення. Мова про жителів Європи (без теренів Скандинавії) умовно на північ від територій, зайнятих спочатку еллінами, а далі римлянами, які займали терени від атлантичного узбережжя і фактично до західної частини сучасної України.
Коли говоримо про античну грецьку культуру, то спираємося на момент виникнення такого явища, як олімпіади, що беруть свій початок у VIII столітті до н. е. Для історії Риму таким ключовим моментом є заснування однойменного міста 21 квітня 753 року до н. е. Таким чином, щодо двох останніх згаданих культур ми маємо хай напівлегендарні, проте хоч якісь відомості. Про кельтів нічого навіть такого в нас немає. Про них не можна сказати, що вони звідкілясь прийшли. Вони є представниками місцевих цивілізацій Європи, які виникли приблизно за бронзової доби, розвивались і виросли в те, що ми нині називаємо кельтами. Археологія розглядає два основних типи поселень: постійні, осілі (можна сказати, селянські) та кочові. Кельти постійно жили на одних і тих самих територіях, були осілими, не кочували, як, скажімо, гуни. У VIII–V століттях до н. е. відбувалася взаємодія центру й півдня Європи, тобто греко-римської та кельтської гальштатської культур, яка не зводилася лише до інвазії античних елементів у кельтське життя, а була взаємною, двосторонньою. Цей вплив набував багатьох проявів. Від греків до кельтів прийшли писемність, зведення міст та кам’яна архітектура, а також елементи демократії. Такий стан речей тривав до V століття до н. е., коли у кельтів з’явилися свої специфічні, відмінні від грецьких знаряддя і коли вони потрошку почали забувати писемність, яку вважали непотрібною. Очевидно, що торгівці й далі за потреби щось записували, але писемність не застосовували для того, аби записати народні поезії або кельтські аналоги таких поем, як «Іліада» чи «Одіссея». Саме в цей час кельти почали свої набіги на сусідні території.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
До нашого часу дійшло багато шотландського, валлійського, ірландського, навіть бретонського фольклору, належного представникам кельтського світу в його сучасному варіанті. Чи є в них якісь елементи усної творчості, належної стародавнім галлам чи іншим кельтським племенам?
— Свого часу Юлій Цезар писав, що учні друїдів не записували нічого з того, що їм розповідали наставники, а знали ці речі напам’ять. Кельти, зокрема галли, не писали, бо не вважали за необхідне і крапка. Очевидно, так сталось і з їхніми аналогами давньогрецьких епосів. У випадку з «Іліадою» та «Одіссеєю» це були усні оповіді, які лишалися усним фольклором упродовж століть, аж допоки їх записали. У наш час на Балканах можна почути твори подібного жанру про битви між хорватами й сербами під час Югославських воєн. Дуже рідко фольклор подібного штибу відразу ж записували.
Існувала, очевидно, якась атлантична лінія збереження кельтського коріння. Ми не знаємо достовірно, чи нинішні варіанти кельтських мов, зокрема гелік, мають щось спільне з тією мовою, якою говорили галли. Це не одне й те саме. Ота атлантична вісь тягнеться від Шотландії на південь аж до Іспанії, де нині існують рухи за відокремлення штучної етимології. Якщо подивитися на Європу з Франції, то місця розселення кельтів — схід Європи (для України це її центр), і ця культура витісняла атлантичну гілку. Їм вдалося дещо зберегти в Уельсі, Ірландії, Шотландії та на заході Піренейського півострова передусім тому, що так само, як баски, вони самоізолювалися.
Ще одним центром уваги до кельтів є їхня друїдична культура, яка також нерідко стає підґрунтям для творення міфів. Що зі своїх знахідок або знахідок своїх колег ви вважаєте найрепрезентативнішим чи найцікавішим, коли говоримо про релігію кельтів?
— Якщо говорити про справи релігійні, то про них дізнаємося не з творів Юлія Цезаря, оскільки він мав дуже схематичне, здебільшого політичне бачення життя галлів. У своїх описах він передусім спирається на досвід звичних йому римських релігійних практик, із якими порівнює побачене в галлів. Цезар спрощує побачене, не надто вдається в подробиці. Про друїдичну традицію ми краще знаємо з написаного в V–VII століттях н. е. ірландськими монахами, які всіляко засуджували ці релігійні погляди, проте дуже добре їх описали. З цих джерел ми дізнаємося, що там було дуже багато різної інформації, щоправда, лише в усному варіанті.
Читайте також: Успішна культурна політика – бути чи не бути державі
Я не спеціалізуюся вузько з розкопок місць поклонінь або культу давніх кельтів у Франції, проте маю зауважити, що багато таких місць було знайдено й розкопано впродовж останніх 40 років. Це дало нам дуже багато нової інформації. Нині ми точно знаємо, що людські жертвоприношення, які кельти здійснювали на дольменах, — це чистісінький міф. Дольмени — споруди не кельтського часу, а набагато давнішого, тип мегалітів. Кельтські місця культового поклоніння скидалися на римські чи грецькі, система жертвоприношень там була надзвичайно складною. У самому культі також багато спільного з греко-римською культурою. Від 1970 року у Франції було досліджено близько 10 великих культових комплексів галльської культури. Дослідники звертали увагу на жертвоприношення як тварин, так і людей. Порівняти таку практику з практикою греків і римлян доволі важко, тому що їхні місця культу досліджували набагато раніше, коли на питання жертвоприношень не звертали пильної уваги. Тоді йшлося більше про кам’яну архітектуру, а не про остеологічні рештки можливих жертв.
Галати в Малій Азії — це також частина кельтської ойкумени?
— Традиційно в історіографії згадують про грецьку чи римську колонізацію, а у випадку кельтів і галлів говорять про набіги. Хоча згадані явища були абсолютно однаковими. Так само як греки чи римляни, кельти, коли захоплювали місто, вбивали всіх його мешканців або вбивали чоловіків, а жінок забирали в рабство. Усі вони поводилися приблизно однаково, і наслідки їхніх дій були приблизно однаковими. Таким чином можна говорити про кельтську колонізацію Італії, Балкан та Малої Азії.
Галли, кельти, галати — це одне й те саме. Остання назва походить із давньогрецької мови. На теренах сучасної Туреччини, тобто в Малій Азії, вони з’явились як найманці в арміях спадкоємців імперії Александра Македонського, тобто його діадохів (колишніх полководців згаданого царя. — Ред.). Їхня подальша доля була різною: хтось вертався додому, а хтось лишався на поселення на місці служби. Здебільшого вони ставали селянами-землеробами. У певний момент про них починають говорити як про варварів, когось, хто становить загрозу місцевому населенню, хоча насправді стиль життя колишніх найманців-кельтів і їхня поведінка мало відрізнялися від того, як жили їхні сусіди-автохтони.
Пізніше на території Малої Азії найманцями служитимуть готи та вікінги. Але між ними й кельтами в цьому сенсі є суттєва різниця: останніх ахеменідські царі використовували як намісників. Кельти розчинились у населенні Малої Азії, про їхнє перебування там нагадують хіба що кілька археологічних знахідок. Певним чином Александр Македонський, який завоював царство персів Ахеменідів, був їхнім спадкоємцем і в питаннях управління та ведення політики. Але це меншою мірою стосується його наступників-діадохів, за часів яких поширився дискурс про варварів, зокрема про кельтів як варварів. Можливо, кельти були варварами на момент своєї появи на якійсь території, але потім вони дуже швидко асимілювалися з місцевим населенням.
Читайте також: Тетяна Філевська: «Авангард — одна з найкращих альтернатив шароварно-гопачному проектові української культури, який уже всіх дістав»
Ви кажете, що розкопки останніх 40 років розвіюють традиційні уявлення та міфи про кельтів, а французьку історію відділяють від історії галльської. Якими є ті маркери, що показують цю зміну?
— За останні 50 років доведено, що в кельтів існували не лише селища, а й міста. Власне, існування саме міст у галлів викликало в низки істориків та археологів ще півстоліття тому безліч запитань, хоча Бібракта й Алезія, які фігурують у записках Цезаря, — саме міста. Галли не були суто сільськими мешканцями, серед них були й містяни. Галльські ж міста існували не лише за 200 років до н. е., а й у більш ранні періоди, приблизно від VI століття до н. е. Ще один прогрес — активне дослідження релігійних центрів галльського життя, про що я вже розказав. Мій науковий інтерес — археологічне дослідження галльських поселень. Нині вже досліджено 15 тис. кельтських поселень на території Франції. 100 років тому були відомі радше не поселення, а кельтські поховання, зокрема курганного типу. Святилища, майстерні та склади галлів почали розкопувати значно пізніше.
50 років тому якщо йшлося про галлів, то розкопували їхні укріплені пункти, своєрідні міні-фортеці, і мало уваги приділяли сільським поселенням типу ферм. Свою роль у знаходженні тих галльських опідіумів (міст-фортець) відіграли охоронні розкопки перед початком будівництва, під час яких було виявлено цілу низку кельтських поселень. Нині ці невеличкі галльські поселення та більші господарства активно досліджують. Раніше розвиток цивілізації так чи інакше пов’язували з поширенням міст. Цю думку нам подарував представник школи «Анналів» Фернан Бродель, коли говорив про тривалий історичний час. Я ж доводжу, що від часів греків, етрусків, римлян, кельтів і аж до XVIII століття головною формою заможності були великі земельні маєтки. Володар такої латифундії не лише зосереджував населення довкола свого, скажімо, замку, а й звозив туди куплені чи завойовані цінності. Таким чином не лише міста, а й маєтки відігравали свою роль у розвитку Європи, бо йдеться про європейське явище. Європейська цивілізація як така є не цілковито урбаністичною, а й сільською також. Аристократія Старого світу передусім прив’язана до своїх маєтків, тобто сільська. До Першої світової війни, яка все радикально змінила, правителі Європи були не тільки родичами (бо монарші родини тісно переплелися між собою), а й великими землевласниками.