Олімпійці в пащі дракона

Вгатити шалені гроші, а по тому ще більше платити за утримання споруд, яки ми надалі будуть користуватися зовсім не так інтенсивно, як упродовж Олімпіади, – сьогодні таку розкіш жодна країна собі дозволити не може. Втім, коли від самого початку підготовки до спортивного свята звернутися до «правильних» архітекторів, є надія не лише «відбити» витрати, але й отримати неабиякий зиск. А потім зірки спорту та архітектури разом перетворять спортивні будівлі на об’єкти поклоніння.

 

Протягом останнього десятиріччя сучасна архітектура стала часткою поп-культури. Нині значна частина активної мандрівної братії почала навідувати чужі краї не заради замків долини Луари чи руїн Помпеї – вона прагне на власні очі побачити найновіші твори Френка Гері, Рема Коолхааса, Захи Хадід та інших славетних зодчих. Закордонні туристичні компанії навіть розробили спеціальні маршрути по пам’ятках (чи як це назвати?) сучасної архітектури. От саме ці шанувальники виняткових будівель і будуть потроху відшкодовувати китайцям олімпійські витрати. Аби заохотити подорожніх, Піднебесна на початковому етапі підготовки до Олімпіади провела низку конкурсів із проектів спортивних споруд та будівель інфраструктури серед найвидатніших зодчих світу. В результаті Китай отримав щонайменше чотири унікальні об’єкти.

 

 

Реконструювати головну повітряну браму країни довірили британцю серу Норману Фостеру. Він надав новому терміналові аеропорту динамічну форму летючого дракона. Сталеву конструкцію даху прорізають світлові віконця, що з борту літака нагадують драконячу луску. Форма даху термінала перегукується з обрисами пагоди, а сонцезахисна система нагадує жалюзі з рисової соломи.

 

Розмах «крил дракона» – тобто довжина споруди – складає 3,5 км. Це не прагнення хоч якось дорівнятися до масштабів Великої китайської стіни, а виробнича необхідність: значна довжина й хвилясті обриси плану будівлі дають змогу приєднати до неї максимальну кількість рукавів, якими пасажири входять до літаків і виходять з них. Аби мандрівник не відчував дискомфорту в штовханині, інтер’єр аеропорту вирішено як цілісний, нічим не перегороджений простір із природним освітленням. Орієнтуватися між трьома терміналами, на які розділено «нутрощі дракона», дозволяє забарвлення кожного з них – імператорський червоний, про міжний помаранчевий та золотавожовтий.

 

 

 

 

Національний Олімпійський стадіон збудували за проектом двох колишніх однокурсників, а нині надуспішних співавторів – швейцарців Жака Герцога та П’єра де Мерона. «Пташине гніздо» прогриміло ще у вигляді проекту своїми незвичайними, схожими на хаотично переплутані патички, сталевими та бетонними конструкціями, які не ховаються за оздобленням, а нахабно лізуть на фасад. Завдяки вмілій грі з масштабами конструкцій, готовий стадіон справляє враження напрочуд легкої, майже прозорої будівлі.

 

Але подібність стадіону до гнізда не обмежується зовнішнім виглядом. «Як пташка напихає між патиками траву й пір’я, так і ми заповнили порожнини між конструкціями подушками з м’якого синтетичного матеріалу. З їх допомогою можна регулювати напрямки струменів повітря й створювати ефективну природну вентиляцію», – розповідають Герцог і де Мерон. У наш час будь-яку значну будівлю проектують за найвищими стандартами зеленої архітектури: вона має заощаджувати всі можливі ресурси й не дуже нагрівати атмосферу, щоб запобігати парниковому ефекту. Тож автори «гніздечка» не тільки зекономили на електриці для вентиляційного комплексу, але й влаштували систему збирання дощової води, котру використовуватимуть для прибирання, поливання газону, а також у вбиральнях.

 

 

 

 

[Н2О]3 – означає «Водний куб», так скорочено називають Національний центр водних видів спорту, збудований за проектом австралійської компанії PTW Architects. Споруда, стіни й стеля якої складаються з натягненої на каркас синтетичної плівки, зовні нагадує чи то шматок мокрого мила, чи то прямокутну ємність, наповнену водою з бульбашками, а зсередини – декорацію до фантастичного фільму. Аби грамотно сконструювати плівку, спеціально досліджували процес утворення мильних бульок. Кожну «бульбашку» робили окремо, а потім їх «запихали» в плівку-оболонку (окремо для інтер’єру й для фасаду), прилаштовували до бетонного каркасу і надували повітрям. «Бортовий комп’ютер» стежить за станом повітря в бульках – за потреби їх можна підкачати. «Водний куб» – ще один зразок екоархітектури. Приміщення та вода в басейнах нагріваються лише сонячною енергією, використана вода проходить крізь надпотужні фільтри й повертається в басейни. Фахівці одностайні: це взірець архітектури майбутнього.

 

 

Будівля Центрального телебачення Китаю, запроектована голландцем Ремом Коолхаасом, – не звичайний хмарочос, хоча й заввишки 254 м (51 поверх). Він має вигляд, наче прямокутну башту зі скла й бетону зігнули в кількох місцях так, щоб утворився довгастий геометризований бублик із багатоповерховою «діркою» посередині. Пекінці ж охрестили телецентр лаконічно – «Штани».

 

Нерівномірна сталева «сітка» на фасаді – не просто облямівка вікон, а частина несучої конструкції, що дозволяє підтримувати горизонтальну частину хмарочоса й заощаджувати близько 20% металу порівняно зі звичайними вертикальними багатоповерхівками. Споруда вийшла до того дивовижною, що чимало архітектурних критиків роздратовано називають її «шоуменством в архітектурі». Та як би там не було, вона стане центром нового бізнесового району, який, за прогнозами, складатиметься приблизно з 300 хмарочосів.