У японській столиці 23 липня мають стартувати 32 літні Олімпійські ігри. Основний спортивний старт чотириріччя у зв’язку з пандемією COVID-19 перенесли з літа 2020-го на рік. Водночас організатори до останнього вагалися, чи взагалі варто організовувати змагання у зв’язку з подальшим поширенням вірусу у світі. До того ж за умови, що Японія через зміщення термінів проведення Олімпійських ігор зазнала разючих збитків. За оцінкою страхової компанії Daiichi Life, фінансові втрати країни через перенесення Олімпіади становлять понад $29 млрд. А суто спортивні втрати математично взагалі виміряти складно. Адже не таємниця, що більшість атлетів-олімпійців свою підготовку налагодили так, щоб вийти на пік форми саме на головний старт чотириріччя. Зміщення термінів комусь поламало графіки підготовки, а комусь — кар’єру. Хоча, звісно, є й протилежні випадки, коли спортсмени, які у 2020-му ще перебували в затінку, за рік суттєво покращили свої показники.
Певні позитивні тенденції наявні й серед українських олімпійців. Наприклад, 19-річна Ярослава Магучіх, яка у 2019-му з молодіжним світовим рекордом (2,04 м) у стрибках у висоту виграла срібло дорослого чемпіонату світу, ще торік видавалася беззаперечним другим номером на планеті, порівняно з триразовою чемпіонкою світу з РФ Марією Ласіцкене. Однак зайвий час зробив юну українку стабільнішою. Цього року в лютому Ярослава встановила національний рекорд України — 2,06 м. Магучих навіть не приховує, що в олімпійському Токіо планує зазіхнути на встановлений у далекому 1987-му світовий рекорд болгарки Стефки Костадінової. Натомість Ласіцкене помітно здає й ризикує взагалі не потрапити на олімпійський п’єдестал.
Читайте також: Український спорт: життя в борг
Разом із Магучіх у контексті українського спорту можна навести ще низку менш яскравих позитивних прикладів, коли перенесення Олімпіади зіграло нам на руку. Наприклад, згадати легкоатлетку Анну Рижикову, тенісистку Марту Костюк, гімнаста Іллю Ковтуна. Ці спортсмени здатні приємно здивувати в Токіо. Проте маємо й приклад 20-річної дзюдоїстки Дарини Білодід, яку до 2019 року вважали непереможною в найлегшій ваговій категорії (до 48 кг). Дарина виграла по два дорослі чемпіонати світу та Європи, ІІ Європейські ігри в Мінську й збиралася увінчати цей цикл основною звитягою — олімпійським золотом. Та зміщення старту Олімпіади на рік може стати суттєвою перепоною на шляху до мрії. Річ у тім, що Дарина дорослішає і їй з кожним разом дедалі важче втримувати змагальну вагу 48 кг. А переходити у важчу категорію (до 51 кг) у цьому олімпійському циклі було пізно. Та й окремі змагання в цій вазі продемонстрували, що зі специфікою ваги в категорії до 51 кг Білодід упоратися непросто. А тому залишається сподіватися, що майстерності й фізичних сил Дарини буде достатньо, щоб на токійських тамтамах поборотися так само, як і два роки тому.
За прогнозом аналітичного видання Gracenote, Україна на Олімпіаді в Токіо має посісти 15 місце в підсумковому медальному заліку. Незалежні експерти прогнозують нам 21 нагороду: шість золотих, сім срібних і вісім бронзових. Це помітно краще, ніж на попередніх літніх іграх у Ріо-де-Жанейро, де наша команда виграла найменшу в історії кількість медалей — одинадцять, до того ж лише дві з них золоті. Проте схоже на те, що видані українському спортивні аванси закордонних експертів на тлі подальшого спаду в спортивній галузі нашої держави занадто оптимістичні.
Дуже показовою є загальна кількість олімпійських учасників від України. На цьогорічні ігри наша держава відправляє найменшу за історію кількість учасників — 158. Це помітно менше, ніж навіть на попередній найчисленнішій Олімпіаді в Ріо, де українців було 205. Причин невпинного спаду кілька. Основна з них сягає коріннями перших 20 років незалежності, коли український спорт утримався на плаву завдяки матеріально-технічній і кадровій базі, що залишилась у спадок після розпаду СРСР. Удосконалюватися наша спортивна система не поспішала. Для цього державі постійно бракувало ресурсів, а відповідальним за галузь людям — ініціативи. Тривалий час український спорт плив за течією. Й оскільки кадровий потенціал досі залишався доволі високим, ті, хто мав би бити на сполох, самі увірували, що українці такі талановиті, що здатні посідати найвищі місця у світі, навіть якщо тренуватимуться в напівзруйнованих залах і за відсутності належних умов та засобів для відновлення. Проте див у сучасному світі не буває. Хоча українська земля й далі тішить спортивними самородками, як-от Дарина Білодід, Ярослава Магучіх, боксер Олександр Хижняк чи плавець Михайло Романчук.
Однак виявляти свій талант навіть найобдарованішим атлетам з кожним роком стає дедалі важче. Світовий спорт найвищих досягнень рухається в унісон з технічними й науковими відкриттями. Топові атлети під час підготовки й виступів зважають на кожну деталь. До того ж не самі, а за допомогою центрів і лабораторій, у які вкладено мільйони доларів. Фактично, підготовка спортсмена на стадіоні, в басейні чи тренажерному залі — лише верхівка айсберга. Підґрунтя для успіху створює система спорту. А в нас вона відсутня як явище. Відновлювати старі й будувати нові спортивні комплекси Україна кволо почала лише за часів президентства Януковича. При Порошенку та Зеленському цей процес трохи пришвидшився, але прірва між нами та провідними спортивними державами все одно збільшується. Достатньо проаналізувати наше представництво на Олімпіаді-2020 за видами спорту та глянути, чому відсутні певні наші атлети в Токіо, — й розуміння, де ми повернули не туди, з’явиться саме по собі.
Для початку варто згадати, що жодного українського представника немає в більшості з молодих видів олімпійської програми: гольфі, серфінгу, скейтбордингу, баскетболі 3х3, скелелазінні, велоперегонах ВМХ. Цілком очевидно, що сучасні тенденції розвитку молодіжних видів у нашій державі приживаються кволо. Але це ще пів біди. Показовішою є картина в тих видах, які для України вважали профільними впродовж десятиліть.
У Токіо Україна взагалі не буде представлена у вітрильному спорті — виді, де ми в радянські часи мали чотириразового олімпійського чемпіона Валентина Манкіна, а в час незалежності отримали олімпіоніків у класі 470 Євгена Браславця та Ігоря Матвієнка й неодноразових призерок Олімпійських ігор у тому самому класі серед жінок — Руслану Таран та Олену Похольчик, а також Родіона Луку та Георгія Леончука, які вигравали срібло Сіднея-2000 у класі 49-ер. Вітрильний спорт потребує суттєвих капіталовкладень. Без них на старій матеріально-технічній базі довго протриматися не вдалося.
Читайте також: Як букмекери нищать український спорт
Лише по двоє представників Україна має у велотреку, вільній боротьбі й академічному веслуванні. На попередніх Олімпіадах Україна майже завжди здобувала медалі в цих видах. А нині вважається за щастя мінімальна кількість учасників, серед яких реальними претендентками на медалі є лише майстрині перегонів на велотреку Олена Старікова та Любов Басова. Водночас якщо причина спаду в результатах у велотреку пов’язана з відсутністю належних умов для підготовки, то в боротьбі помітною є насамперед криза тренерських кадрів. Килимів і охочих вкладати кошти в єдиноборства в Україні достатньо. Проте методи підготовки видаються застарілими. Тренери українських борців вільного стилю помітно відстають за рівнем кваліфікації від колег з провідних борцівських держав: РФ, США та Франції. Не краща ситуація й із фехтуванням, де Україна також має обмежене представництво — команду шпажистів-чоловіків і шаблісток Ольгу Харлан та Олену Кривицьку. Вочевидь, у гонитві за керівними посадами колишній головний тренер збірної та президент Федерації фехтування України Вадим Гутцайт випустив з поля зору приземленіший рівень — якісну підготовку мушкетерів світового рівня.
З важкою атлетикою ситуація складніша. Там Україна також представлена лише двома спортсменками — Іриною Дехою і Камілою Конотоп. Ліцензію для участі в Олімпіаді виграла ще срібна призерка чотирьох чемпіонатів Європи Анастасія Лисенко. Але її відсторонили від участі в цьогорічних іграх через порушення антидопінгового законодавства. Те саме стосується й триразового чемпіона Європи серед чоловіків Дмитра Чумака.
Зрештою, перед проблемами з допінгом опиняються не лише українські важкоатлети. Через масові випадки позитивних тестів серед представників абсолютно різних країн вид спорту вже не один рік погрожують виключити з олімпійської програми. Інша річ, що тема допінгу залишається для України актуальною не лише в окремих видах. Через підозру у вживанні заборонених препаратів Україна на Олімпіаді в Токіо втратила олімпійського чемпіона зі спортивної гімнастики Олега Верняєва, дворазову чемпіонку Європи з бігу на 800 м Наталію Кроль (Прищепи), бронзового призера Європейських ігор-2019 з боксу Євгена Барабанова. Про відсутність в Україні повноцінного центру спортивної медицини сказано вже стільки, що годі говорити більше. І проблему озвучував не один спортивний керівник. Проте вона й надалі залишається невирішеною, а Україна перебуває серед лідерів світового спорту за кількістю атлетів, дискваліфікованих за порушення антидопінгового законодавства.
Читайте також: Хаос із культом особи
Водночас до відсутності українців серед учасників олімпійських турнірів з ігрових видів спорту варто було б уже звикнути. Остання наша поява там датована Афінами-2004, коли дівчата-гандболістки під керівництвом Леоніда Ратнера виграли бронзу. Відтоді гандбол, волейбол, водне поло, регбі, баскетбол, хокей на траві, не кажучи вже про неукраїнські бейсбол і софтбол відбуваються на Олімпіаді без нашого представництва. Що не дивно, зважаючи на рівень національних чемпіонатів України в більшості з цих видів. У них беруть участь або напівстудентські команди (у випадку з гандболом чи волейболом), або з гравцями, які мають помітно слабку підготовку на тлі легіонерів (у випадку з баскетболом). Напередодні ігор у Токіо найкращі шанси відібратися мала чоловіча збірна з волейболу. Однак їй забракло лічених рейтингових балів, щоб просто взяти участь у кваліфікаційному турнірі. Ці бали команда змогла б здобути, якби регулярно виступала у змаганнях на зразок Євроліги. Однак до 2016 року керівництво профільної федерації не вважало за потрібне там з’являтися. Лише з приходом на посаду очільника ФВУ ексарбітра Михайла Мельника українці почали виступати на всіх можливих змаганнях. І це відразу зробило національні команди конкурентними.
Футбол на Олімпіаді представлений командами до 23 років. Україна начебто мала підстави сподіватися на олімпійський дебют саме в Токіо. Бо ж підґрунтя у вигляді збірної, яка 2019 року сенсаційно виграла чемпіонат світу серед гравців, не старших за 20 років, було. Проте президент Української асоціації футболу Андрій Павелко вирішив довірити підготовку олімпійської команди не тренерові чемпіонів Олександрові Петракову, а колишньому капітанові «Дніпра» Русланові Ротаню, якого називають близьким другом Павелка. Завдання Ротань провалив із тріском. Але на посаді залишається. Власне, футбол — один з небагатьох, якщо не єдиний вид спорту в нашій державі, який з матеріального погляду стоїть на ногах справді міцно. Інші здебільшого не заробляють на себе самі та очікують на подачки від держави. А держава нести на собі такий тягар, вочевидь, не здатна. Унікальним на тлі інших видів в Україні є досвід карате — виду, який цьогоріч дебютує в олімпійській програмі. Не чекаючи на підтримку з держбюджету, керівництво профільної федерації вкладало в підготовку спортсменів власні кошти. Результат помітний — у Токіо Україну представлять твоє каратистів. До того ж Станіслав Горуна, Анжеліка Терлюга й Аніта Серьогіна у своїх вагових категоріях є не просто претендентами на нагороди, а одними з реальних фаворитів.