А чи нагадувати, що Північний Кавказ два останні десятиліття є зоною масового терору з боку як «федералів», так і радикальних ісламістів? Про все це не раз велася мова як у російських, так і у світових ЗМІ. А от на те, що Путін не мав іншого вибору, як домогтися проведення в Росії Олімпіади та вбухати в цю справу величезні кошти, здається, майже ніхто не звернув уваги. Між тим ідеться про дуже важливу об’єктивну закономірність, яка дає змогу точніше оцінити нинішній стан справ і спробувати спрогнозувати наступні події.
Річ у тім, що з моменту відновлення П’єром де Кубертеном Олімпіад їх проведення для держав із нормальною економікою та цивілізованим політичним устроєм є питанням, по-перше, підвищення національного престижу, по-друге, отримання фінансового зиску. А ось для режимів із поганою репутацією, як авторитарних, так і тоталітарних, змагання – важливий інструмент їх легітимації, передусім геополітичної та гуманітарної. Згадаймо, як наполегливо режим Гітлера після приходу до влади домагався, щоб Ігри 1936 року не були перенесені зі створюваного нацистами Рейху до іншої країни (рішення Міжнародного олімпійського комітету (МОК) було ухвалене ще 1931-го, коли Німеччина мала репутацію демократичної держави). Він навіть погодився піти на певне пом’якшення внутрішньої політики, зокрема щодо євреїв. Відтак 4 млн іноземних туристів дістали позитивні враження і після того ще довго заперечували злочини нацизму.
Радянський Союз до певного часу навіть не подавав заявок на проведення Олімпіади – у Кремлі усвідомлювали, що не мають жодного шансу. Утім, коли Захід погодився на «міжнародну розрядку», очільники СРСР зрозуміли, що дістали можливість повторити геополітичний та пропагандистський успіх нацистського режиму. Але заявка Москви на проведення літніх Ігор 1976-го була відхилена. Тоді радянське керівництво на якийсь час дещо послабило переслідування інакодумців і дозволило виїзд до Ізраїлю певній кількості євреїв – й одержало приз: Олімпіаду-80. Проте вторгнення до Афганістану за півроку до змагань унеможливило геополітичний виграш. Тому довелося обмежитися пропагандистською кампанією «внутрішнього розливу»: про колосальні переваги радянського способу життя, який має наслідком не менш колосальні спортивні успіхи. Що ж, за бойкоту Олімпіади цілою низкою провідних держав домогтися цих успіхів було неважко. А оскільки на Захід уже не треба було озиратися, то міста, де проводилися Ігри, включно з Києвом зачистили від дисидентів і повбивали в них безпритульних тварин.
І до, і після розпаду СРСР заявки на проведення змагань не раз подавали держави з диктаторськими режимами (скажімо, Куба чи Іран). Але їх відсіювали ще на попередній стадії розгляду. А ось заявка Китаю на проведення Олімпіади-2000 в Пекіні ледь не була прийнята МОК, і лише на фінальній стадії голосування Сідней обійшов столицю Піднебесної. Втім, остання невдовзі взяла реванш – і літні Ігри-2008 нарешті відбулися в Пекіні. На них прибули лідери провідних країн та мільйони західних туристів, попри те що напередодні по всій державі були проведені масштабні облави на правозахисників, дисидентів і прихильників духовної практики Фалуньгун, а кількість політв’язнів китайського ГУЛАГу – «архіпелагу Ляогань» – сягала мільйона осіб. Але вкладені керівництвом КНР в Ігри шалені кошти – близько $43 млрд безпосередньо та кілька мільярдів для пропагандистського забезпечення у всьому світі – дали свій результат: майже всезагальне позитивне сприйняття бренда «Китай».
У цьому контексті не дивно, що Владімір Путін майже одразу після приходу до влади спробував здобути для Москви Олімпіаду-2012. Але практично одночасно з поданням заявки розпочалася справа Ходорковского, тож міжнародна легітимація режиму через проведення Ігор тоді не відбулася. Вдалою стала друга спроба, здійснена після ретельної підготовки з використанням напрацьованих спецслужбами методів впливу, – зимова Олімпіада в Сочі. Щоправда, Путін ледь не втратив і цю можливість, оскільки «Остапа понесло»: розправи над опозицією, заборона всиновлення російських сиріт іноземцями, зрештою, «антигейський» закон – усе це призвело до закликів бойкотувати Олімпіаду. Проте в останній момент влада РФ встигла дати задній хід. Амністія для Ходорковского й частини політв’язнів, пом’якшення тиску на політичну опозицію та поодинокі незалежні ЗМІ, що лишилися, відмова від ухвалення найодіозніших законів дали результат.
Путін у разі успішного проведення Олімпіади в Сочі та її пропагандистського супроводу може дістати своєрідну «геополітичну індульгенцію» в очах сотень мільйонів виборців Заходу на зачистку під себе пострадянського простору. Мовляв, хороший організатор, спортсмен й адепт класичної російської культури… Утім, у цьому також немає нічого нового. Абстинент і вегетаріанець, палкий прихильник музики Ваґнера і класичного живопису, герой війни та заповзятий аматор гірського туризму, Адольф Алоїзович цим привернув до себе чималу кількість громадян демократичних держав, зокрема й відвідувачів Олімпіади, за допомогою кінохроніки, фотоальбомів і телебачення, яке в 1936 році доктор Ґеббельс уперше у світі використав як масовану пропагандистську зброю. Ну а про Муссоліні що вже й казати – його торс був куди крутішим за путінський, а ще він був пілотом-випробувачем та автогонщиком, яхтсменом і плавцем. Куди там інвалідові Рузвельту та пияку Черчиллю! Тож Олімпіада – це можливість для диктаторів здобути індульгенцію в очах світу на внутрішній терор і геополітичну агресію.