Після відомих подій, які кардинально змінили уклад життя в Україні, олігархи вже не можуть почуватися так вільно, як раніше. Особливо ті, хто ставив на Партію регіонів і був зобов’язаний своєю фінансовою могутністю Януковичу та його оточенню. Арешт Дмитра Фірташа, який ще недавно був одним із найвпливовіших бізнесменів України, – яскраве підтвердження цього. Здається, так, як раніше, вже не буде ніколи.
Для українських олігархів настали важкі часи. Знекровлена їхніми апетитами Україна дійшла до банкрутства і потребує об’ємної фінансової допомоги. Надати її нам готові, проте, як відомо, просто так ніхто нічого нікому не дає. Кредитори контролюватимуть витрати цих коштів, а отже, впливатимуть на процеси в Україні. А ось олігархи, навпаки, будуть серйозно обмежені й уже не зможуть так відкрито лобіювати власні інтереси. Еру олігархату в Україні слід вважати закінченою.
Здається, це розуміють усі найбагатші українці. І кожен із них шукає для себе оптимальні шляхи виходу із ситуації, що склалася. У найсприятливішому становищі перебуває Ігор Коломойський, який уже співпрацює з новою владою і, вочевидь, планує різними способами посилювати свій вплив. Утім, почуватися так привільно, як ще недавно Ахметов із Фірташем, він, звичайно, не може. Не ті часи.
Головною інтригою залишається доля олігарха Ахметова. Його пасивність і відверта відстороненість від процесів, що відбуваються зараз на Сході України, дивують усіх. Прості громадяни в соціальних мережах буквально вимагають від «хазяїна Донецька» рішучих дій щодо сепаратистів, забуваючи про те, що в правовій державі, яку ми зараз будуємо, олігархи вже не повинні керувати політикою та економікою. Але Рінат Ахметов на заклики не реагує і в ситуацію не втручається з лише йому відомих причин. А їх у нього може бути безліч.
Читайте також: Олігархи. Сила і безборонність
Тут може йтися як про особисті домовленості з Януковичем, котрі не можна порушити, так і про деякі обіцянки російського уряду, який відверто претендує на Схід України. Олігарх зараз явно опинився між двох вогнів. З одного боку, Ахметов розуміє, що могутність його імперії ґрунтувалася лише на можливості привласнювати держмайно під дахом Януковича і в новій Україні його в найкращому разі очікують серйозні фінансові та іміджеві втрати, а в найгіршому – доля Дмитра Фірташа. З другого боку, в Росії, якщо раптом доведеться туди потрапити, теж не мед. Доведеться ставати ручним олігархом Путіна і поступитися частиною активів. Ситуація дуже важка, і саме тому Ахметов не бажає обтяжувати її ще й політичним втручанням.
У ще складнішому становищі перебувають інші видатні донецькі бізнесмени, які донедавна мали великий вплив у регіоні. Брати Клюєви потрапили під санкції, а крім того, найімовірніше, матимуть серйозні проблеми із законом в Україні, пов’язані з діяльністю одного з них на посаді глави Адміністрації президента. На фінансовій могутності ці неприємності, зрозуміло, не можуть не позначитися.
А ось Борис Колесніков поки що тримається спокійно і впевнено. Нікуди втікати з України він, вочевидь, не збирається, санкції йому також не загрожують. В останні роки правління Януковича він перебував в опалі й втратив вплив у партії, проте в довгостроковій перспективі це лише зіграло йому на руку. Хмари над ним поки що не згущуються, хоча прихопити Бориса Вікторовича є за що. Взяти хоча б каламутні розтрати на підготовку до Євро-2012 і неймовірним чином зниклі Hyundai, з помпою закуплені за рішенням екс-віце-прем’єра. Можливо, Колесникову вдалося укласти з новою владою якісь домовленості, наприклад, забезпечити лояльне голосування обрубка фракції ПР у парламенті в обмін на тимчасову недоторканність.
Читайте також: Ярославський тримає паузу
Значно кращі справи в нинішнього очільника Донецької області Сергія Тарути. Колишній мільярдер у часи президентства Януковича не нарощував свої капітали, а тільки втрачав вплив. Якщо в 2008-му його статки журнал «Фокус» оцінював у $2,5 млрд, то в 2013-му видання писало, що Тарута має лише $600 млн. ІСД, у якому йому належить великий пакет акцій, в останні роки, на відміну від того самого «Метінвесту», переживав важкі часи. Багато хто пов’язував цю кризу не так з економічними, як із політичними причинами. Адже Сергій Тарута, як і його діловий партнер Віталій Гайдук, завжди вважався помаранчевим донецьким. Утім, якщо вся заковика справді в політиці, справи Тарути тепер можуть піти вгору. Його люди і його бізнес – хороша опора для нової влади на Донеччині, де вона, м’яко кажучи, ні популярності, ні впливу поки що не має.
На Луганщині ситуація складніша. Тут одноосібним і повновладним господарем з кінця 1990-х є видний регіонал Олександр Єфремов, чиї підприємства регулярно вигравали бюджетні тендери на сотні мільйонів гривень. Стрімка зміна політичної ситуації змусила його зробити не менш стрімкий політичний фінт – виступити із заявою та зректися Януковича, що втік за кордон. Це допомогло Єфремову тимчасово уникнути пильної громадської уваги, яка зараз спрямована на більш одіозних представників старої влади. Щоправда, колишнє роздолля на тендерному терені вже в минулому.
Наталія Королевська, яка також є володаркою значних статків, імовірно, намагатиметься тепер знайти спільну мову зі своїми давніми соратниками по партії, щоб не втратити власних активів. Відомо, що її довгий час пов’язували дружні стосунки з бютівцями Андрієм Шевченком і Євгеном Сусловим. Імовірно, з їхньою допомогою вона спробує знову повернутися в політику або хоча б якось лобіювати свої бізнес-інтереси. Специфіка Луганського регіону така, що спертися там нинішній владі особливо ні на кого, і на цьому тлі співпраця з Королевською цілком може бути вимушеним кроком.
Читайте також: Австрійський невід
Потенційно опозиційні великі бізнесмени Луганщини, як-от колишній очільник ОДА Кобітєв, екс-заступник голови облдержадміністрації Валентин Дзонь та в минулому нардеп Олександр Кисельов, мають у своїх біографіях безліч темних плям, і взаємодія з ними буде явно сприйнята суспільством як перемога контрреволюції. Усі вони в різний час співпрацювали з Олександром Єфремовим і в підсумку посварилися з ним, потрапивши в опалу до попереднього режиму. Однак називати їх через це опозиціонерами не повертається язик. Та й за своєю впливовістю згадані фігури навряд чи можна порівняти з тим самим Тарутою.
Одним словом, робити однозначні висновки про долі олігархів Сходу країни зарано. Почекаємо принаймні ще кілька місяців. Імовірно, найближчі події розставлять крапки над «і» та прояснять ситуацію.