Слово «олігархи» стало лайливим, відколи журналісти запозичили його в російських колег для позначення переможців у викривлених змаганнях, згаданих вище. Однак самі герої цих історій воліють називати себе великим національним бізнесом, підтримують благодійницькі й меценатські проекти, виплачують непогані зарплати (принаймні для топ-менеджменту, часто найнятого з-закордону; прості робітники зазвичай не рахуються). Зрештою, здобуття контролю над підприємствами на межі (чи за межею) фолу й затягування їх до своїх імперій – це не український винахід.
Нечесність приватизаційних конкурсів, використання юридичних махінацій чи зв’язків у владі для встановлення контролю над високорентабельними виробництвами породжують у власників піратське ставлення до призу, який їм дістався. Замість того щоб вкладати у розвиток, удосконалення, ефективність підприємств, їх здебільшого визискують. Цьому сприяє також розуміння, що незаконність набуття власності рано чи пізно може бути використана як привід її відібрати. Тому олігархи воліють не чекати віддачі від інвестицій у модернізацію, а отримати все, що можна, тут і тепер.
Економіка реагує відповідно. На початку незалежності Україна за багатьма показниками випереджала низку колишніх соціалістичних республік, однак за два десятиліття вітчизняний ВВП підвищився (на душу населення) лише на 20%, тоді як польський, наприклад, зріс у 4,5 раза.
Така логіка породжує мотиви «егоїстичного» тиску на владу. Наприклад, підвищення цін на енергоносії підштовхує власників виробництв не до інвестицій в енергозаощадження, а до вимог будь-що знизити тарифи. Влада, залежна від олігархів, не може протистояти досить наполегливому тиску. Звідси й коріння Харківських угод.
Металургія, машинобудування, хімічна промисловість, які контролюють українські олігархи, мали б бути локомотивами розвитку економіки та основними наповнювачами бюджету, натомість вони працюють на морально та фізично застарілому обладнанні, не встигають за темпами модернізації в інших країнах і найбільш чутливі до негараздів як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Експортоорієнтованість металургії та хімічних підприємств часто слугувала каталізатором обвалу гривні: несприятлива зовнішня кон’юнктура часто призводила до різкого падіння поставок продукції за кордон, а відтак і валютної виручки. При цьому нерозвинений внутрішній ринок апріорі не міг спожити ті обсяги, які в таких випадках можна було б на нього переспрямувати.
Порівняно з іншими бюджетоутворювальними галузями царини, які контролюють олігархи, дають у держскарбницю найменше податків (див. «Подачки олігархії»). А нових, насамперед високотехнологічних, не створювалось, як і умов для їх виникнення. Системна модернізація наявних також не проводилась. І все тому, що стратегія чи не всіх представників великого бізнесу передбачає миттєвий прибуток та високу рентабельність.
Основні ресурси (і власні, і бюджетні, до яких отримують доступ) вони спрямовують на заволодіння підприємствами, що швидко забезпечують прибуток (передусім металургія, хімічна промисловість тощо), та їх обслуговування. Однак і наблизитися на чесних засадах до інших галузей не дають змоги. Впливаючи на умови приватизаційних конкурсів, на визначення правил гри в економіці загалом, роблять конкуренцію заздалегідь невигідною. Приклад – «мала приватизація», яка проводилася 1995-го. За рік 90% малих і середніх підприємств змінили форму власності з державної чи комунальної на приватну, понад 3/4 з них збільшили обсяги реалізації, розширили коло клієнтів і створили нові робочі місця. Однак вони ж потрапили під прес податкової машини, що задумувалася як механізм латання, насамперед за рахунок середнього бізнесу, бюджетних дірок, які виникали внаслідок неефективного управління і неспроможності влади змусити всіх олігархів платити податки повною мірою.
Аналізуючи законодавчі рішення та ініціативи останніх років, складається враження, що в Україні на догоду великому бізнесу свідомо гальмується розвиток малого та середнього підприємництва. Невеликі фірми, які закриваються, не витримавши «конкуренції» з великими, фактично «готують» дешеву робочу силу для імперій, власниками яких є олігархи: темпи зростання заробітної плати в Україні є найнижчими в Східній Європі. При цьому її частка в собівартості виробництва не перевищує 30%, хоча в розвинених державах цей показник становить приблизно 60%.
До сьогодні умови ведення бізнесу в Україні залишаються одними з найгірших у Європі (за визначенням багатьох міжнародних інституцій) із відповідними наслідками для створення робочих місць, розвитку економіки й добробуту людей. Кількість платежів до бюджету найбільша у світі – 135 (183-тє місце зі 183 країн ). Не врятувало навіть запровадження 1998 року спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності. Хоча вона значно поліпшила становище дрібних підприємців, уся економічна система (структура попиту, доступ до кредитів, поведінка контролюючих органів), уже спотворена впливом олігархів, була не здатна використати потенціал та енергію вільного підприємництва.
Відтак олігархізація спотворює структуру економіки, пригнічує ініціативу і залишає лише невеликі гетто для розвитку середнього класу, насамперед малого і середнього бізнесу, який в інших країнах створює до 60% ВВП, а головне – забезпечує нові робочі місця та ідеї для економічного зростання. В Україні він не розвивається (див. «Середній клас зникає»). Зокрема, значна кількість спеціалістів у галузі охорони здоров’я та освіти в більшості країн є представниками середнього класу, маючи гідний рівень оплати праці. А в нас традиційно ці професії належать до низькооплачуваних, особливо в держсекторі. За середньої зарплати $150–200 до середнього класу українських медиків та вчителів зарахувати складно.
У результаті якщо в сучасному західному суспільстві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу, то в Україні він занадто нечисленний, щоб мати такий вплив.
Його потужність – у можливості вкладати гроші в розвиток економіки, тоді як «люмпен» їх не має і не може нічого створювати. Водночас обмеженість ресурсів середнього класу сприяє тому, що кошти не спрямовуються в найперспективніші галузі.
Та, можливо, найочевидніше виявляється неефективність олігархічно-люмпенської моделі в соціальній політиці. Більшість громадян приречені в такій системі на бідність – Україна має один із найгірших у світі показників соціальної захищеності населення й посідає 100-те місце в цьому рейтингу з рівнем ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності $6,6 тис. Але розподіляється цей загальний дохід украй нерівномірно. Якщо в європейських державах співвідношення доходів найбідніших і найбагатших громадян становить 1:5,7, то в Україні, за даними ООН, – 1:30.
У нашій державі поширена бідність поміж працюючого населення. У 79% домогосподарств, що належать до бідних, є громадяни, які працюють. Тобто, на відміну від більшості інших країн, наявність роботи в Україні не є гарантією хоча б мінімального достатку. Водночас характерна надзвичайна концентрація ресурсів у дуже обмеженого кола сімей, доходи яких зростають набагато швидшими темпами, ніж розвивається економіка та підвищуються доходи переважної частини населення. Більше ніж половина активів «золотої сотні» – $44,3 млрд – донині перебуває у власності чотирьох родин.