Багато кого обурила неявка на перше засідання «оновленої» Ради депутатів з олігархічних груп, та вже наступного ранку більшість персонажів, що обслуговують олігархічну систему, одностайно голосували згідно з телефонними рекомендаціями очільників.
Отже, у них з’явився оптимізм. І він явно суперечить оптимізмові Майдану. Та, поза сумнівом, має під собою потужні підстави.
По-перше, питання про глибоке реформування практично мертвої економіки тими експертними силами, що зосереджені навколо Майдану, якщо й порушувалося, то суто прогностично. Наразі там переважають дві цікаві думки: 1) олігархи – це і є сила, яка допоможе вивести з крутого піке економіку, розвалену «Сім’єю»; 2) нічого страшного не буде, якщо взяти й оголосити дефолт…
По-друге, блискавичне й практично монопольне здобуття поточної (а з виходом на сцену Юлії Тимошенко, вочевидь, і перспективної!) влади партією «Батьківщина» нагадало ситуацію 2009 року, коли БЮТ і ПР намагалися створити широку коаліцію, щоб увігнати країну у двопартійне русло. Тоді ідея забезпечення тривалої економічної та політичної стабільності також була провідним аргументом на користь новоутворення. Політичного, ясна річ.
Читайте також: Політичний аспект олігархічної системи України
Олігархи завжди перебігали до нової влади не раніше, ніж остаточно упевнювалися в програші старої. Так було і при зміні Кучми Ющенком, і при зміні Ющенка Януковичем. Цього разу «пострілом стартового пістолета» можна вважати поширену ЗМІ філіппіку Ігоря Коломойського на адресу Геннадія Кернеса з попередженням проти нагнітання сепаратистських настроїв. Як завжди, дуже оригінальну за стилем.
Повідомлення знайшло адресата, хоча й не повністю його заспокоїло. Ще б пак, бізнесом пана Коломойського на сьогодні можна керувати що з Кіпру, що з Лондона. Натомість бізнес пана Кернеса менш диверсифікований, до того ж намертво прив’язаний до мерського крісла.
Між тим цей ризик є логічним ризиком публічних політичних фігур, а вони, як правило, не є фігурами справжньої ваги: великий бізнес полюбляє тишу. У цьому сенсі другим ключовим меседжем можна вважати текст не такого публічного, як Кернес, колишнього рейдера Геннадія Корбана, що розміщений в «Економічній правді» 6 лютого. В інтерв’ю настійливо, з конкретними іменами, просувається ідея про те, що «старі» капітали (тобто капітали Ахметова, Коломойського, Боголюбова та Пінчука) – це добре, абсолютно законно і революція їх має «залучати та попросити в них допомоги в управлінні країною» (!). А ось капітал «молодоолігархів» – то погано, бо «це нечесні тендери, використання бюджетних коштів». Літак до Ізраїлю цьому політичному втікачеві, до речі, також надав Ігор Коломойський…
(Почуйте ж Корбана, Вікторе Федоровичу! У вас не було поваги до старих капіталів! Ваші статки нажиті нечесно! Тому урядом народної довіри їх буде вилучено до ФДМУ, через який законно і прозоро передано Ахметову, Коломойському, Боголюбову та Пінчуку. Окрім «Межигір’я», звісно…)
Отже, і це повідомлення було почуте. Ну й аж 24-го числа своє вагоме слово проти сепаратизму сказав Рінат Ахметов. Щоби, як кажуть, уже точно «в десятку і без промаху».
Скидається на те, що мета досягнута, «Сім’ю» успішно «злито» і Великий-Абсолютно-Законний-Капітал може братися за розрулювання ситуації.
Читайте також: Fitch Ratings – українському олігархатові: «Ваші активи – сміття!»
Але на заваді того розрулювання окрім політичної (народження нової української соціальної спільноти!) стоять дві суто економічні проблеми.
Перша – тактична. Це така масштабна фінансова лакуна, що її затикання може виявитися не під силу навіть сукупно українському олігархатові (якби той і захотів).
Друга – стратегічна. Бо якщо економіку України в повне розпорядження дістануть ті самі особи, нова система відрізнятиметься від старої лише збільшенням політичної лібералізації за рахунок лібералізації економічної.
Розберемо ці проблеми по черзі.
Бардак без однозначної оцінки
Перемога сучасної соціальної революції гарантована не лише завдяки звитязі народу, а й тому, що система влади, громіздка і витратна, є на три-чотири порядки менш економічно ефективною, ніж машина революції. Навіть коли вона діє майже ідеально з тактичного та стратегічного погляду. Коли ж вона припускається грубих помилок, її ефективність падає практично до нуля, що ми й бачили за результатами послідовно всіх загострень ситуації навколо Майдану.
Навіть для млявого захисту режимові необхідно було щонайменше $15–20 млрд на рік (компенсація виведених олігархатом коштів для заспокоєння «бюджетної» частини населення та штатне утримання силовиків і прокуратури). У той час як протестним силам (на прикладі даних, доступних після революцій у Киргизії, Грузії, Югославії, на Близькому Сході) іноді достатньо й $10–20 млн, оскільки молодіжний екстремізм і реальні протестні настрої – це безплатний або практично безплатний ресурс. Отже, Захід навчився фантастично ефективно, за принципом піраміди, працювати з ідеологією як провідним постіндустріальним інструментом.
Але ось владу змінено, у дію вступає омріяний технічний уряд. Перед чим він постає? Звідки він братиме дельту між заробітком і видатками, якщо залишить наявну економічну систему незмінною? Істеричні розмови останніх днів про «оголошення дефолту» та «непопулярні, але життєво необхідні заходи» чудово ілюструють масштаби української системної кризи.
Читайте також: Олігархічний бізнес стає тягарем для економіки
Граничний дефіцит бюджету на 2014 рік було визначено на рівні 71,5 млрд грн (Віктор Пинзеник казав про 200 млрд грн, Ерік Найман – про 100 млрд грн). Проте Мінфін, щойно оговтавшись, оцінив суму «планового обсягу макрофінансової допомоги протягом 2014–2015-го» у $35 млрд (280 млрд грн за старим стабільним курсом «по 8»). Прибічники дефолту озвучують цифру до $60 млрд на поточний і наступний роки, включаючи до неї дефіцит платіжного балансу, суми виплат за державним боргом (разом із сумами обслуговування взятих раніше кредитів), недозбирані податки, платежі по транспортній системі та комунальному господарству, дефіцит пенсійного фонду, витрати на посівну, заборгованість із зарплати, прямі (гарантовані державою) борги державних корпорацій тощо.
Цей безлад, якому провідні економісти навіть не можуть дати однозначної оцінки, посилюється жахливим становищем у сфері зайнятості: офіційна статистика враховує тільки тих, хто зареєструвався в держслужбі, рапортуючи про блюзнірські 1,5%. Це не включає ані тих ПП, що існують лише на папері, ані політики оформлення людини на «мінімалку» (що є тотальною практикою заради мінімізації податкових виплат), ані тимчасової роботи, ані роботи одночасно в трьох-чотирьох місцях за копійки… І Майдани по всій країні доказово демонструють, що офіційні дані стосовно зайнятості – нонсенс. Звичайно ж, тут є і трохи бізнесменів, які мають такий файний вигляд на світлинах і обідають тут-таки, під столичною площею, у гламурних кафе. Та «неприлаштованої» молоді й осіб без певних занять (або із заняттями, які цілком можна відкласти на три місяці поспіль!) явно більше, ніж тих, хто постійно веде корпоративну сторінку у Facebook. Переважній частині майданівців (а тим більше тітушків, до речі!) нічого втрачати, і це не приховується. Навіть блискуче доводиться необхідністю готувати «до 110 тис. порцій їжі» щодня, за інформацією з відомого інтерв’ю коменданта революційного Будинку профспілок (а тепер уже й Нацбанку України!) Степана Кубіва.
Але то лише оперативна ситуація. Бо є ще й ситуація стратегічна.
Підходи та методи «Сім’ї» вже не перший рік становлять загрозу так званим старим українським капіталам. Звичайно, вирізання «сімейного» клану як злоякісної пухлини, що не тільки не залишила живого місця на тілі хворого, а й почала загрожувати давнім хворобам, – то величезне полегшення. Але це не свідчить про те, що інші ракові пухлини на тілі української економіки не є смертельними, оскільки механізм набуття що «старих», що «нових» олігархічних капіталів у принципі ідентичний. Просто під час київського Майдану провідні бізнес-групи і далі виконували свої звичні непрозорі оборудки. Щоб упевнитися в цьому, достатньо переглянути випуски економічних новин із листопада 2013-го по лютий 2014-го. Велике здивування викликає лише те, як у вуличних боях досі не згоріли архіви Фонду державного майна України – структури, яка чверть сторіччя функціонувала за тимчасовим статутом і чи не єдиним справді масштабним завданням якої було забезпечення передачі об’єктів держмайна у чітко визначені руки.
Подальше функціонування системи з тими самими гравцями й обсягами зазіхань лише погіршуватиме ситуацію в економіці. За 20 років майже ніхто з тих, хто «заробляє на Сході й тримає гроші на Заході», не виявив бажання стратегічно вкладати в модернізацію тут, між Заходом і Сходом, на власне «виробничому майданчику». У сільському господарстві орієнтація на експорт монокультур призвела до практично повної зупинки виробництва в економічних агломераціях на місцях, знищення соціальної сфери та «оптимізації» (із масовими звільненнями) великих підприємств.
І все це з падінням клану Януковича нікуди не поділося.
…І що його робити
Вочевидь, зарано говорити про методи. Але кілька міркувань запропонувати варто.
1. Стосовно оперативної ситуації: схоже, українські бюджетні дірки космічного масштабу тепер лататиме не лише Європа чи не лише РФ, а обидві сторони разом… Необхідності в російському газі для Європи ніхто не відміняв. Ідею про те, що і західне, і східне партнерство були запропоновані Україні в занадто категоричній формі (або – або), представники Берліна та Москви усебічно обговорили ще на Брюссельському саміті Росія – ЄС 28 січня. Наразі й на Сході, й на Заході вистачає аналітичних публікацій про те, що Україна «є самостійним суб’єктом лише політично», та й усі європейські «великоваговики», на відміну від США чи «нових євросоюзівців», поводилися під час конфлікту вельми й вельми стримано. Зрештою, слід пам’ятати, що основу російських пропозицій грудня 2013 року становив не так 15-мільярдний кредит без чітких зобов’язань, як програми технічного й торговельного співробітництва на значно більшу в перспективі суму. Ними якраз і можна було б перекрити лакуни «перехідного періоду». Зрештою, Україна завжди виживала, лише балансуючи між значно більшими геополітичними силами. Не факт, що відмовитись від цього заради політичних преференцій дасть змогу економіка. Проте робити це варто не з позиції «теля, що двох маток ссе», а з чітких позицій власне українських політичних та економічних інтересів.
2. Нині зрозуміло: наша економіка, якщо ставиться за мету її виживання, а не розмивання чи інтеграція будь-яким потужнішим сусідом, повинна бути трансформована структурно. Проблема в тому, що її базовий виробничий рівень або зруйновано, або приватизовано. Довгі роки бюджет поповнювався разовими надходженнями за продані підприємства; коли вони закінчилися – кредитами, а коли суми обслуговування останніх зросли майже до їх тіла, ми отримали відомий результат. Доки цей базовий рівень, рівень місцевих виробничих агломерацій та місто-, районо- й регіоноутворюючих підприємств не буде відновлений (причому вже згідно із сучасними, а не на 1900-х років вимогами!), жодні зовнішні позики не допоможуть, бо навіть за дефолту й найсуворіших «непопулярних заходів» вони знову перетворяться на «бюджети проїдання».
Читайте також: Світ про Україну: Підкуп блогерів, проблемне сільське господарство та історична реконструкція Волинської трагедії
Структурну реформу з відновленням виробництв навряд чи може бути проведено без часткової економічної автаркії. Це режим, коли продуктові, що виробляється на території держави, віддається безумовна перевага перед імпортованим заради забезпечення максимальної кількості робочих місць. При цьому все, чого не випускають у країні, має на її ринок відкритий доступ відповідно до квот і митних правил зовнішньоторговельних угод… Противники цього методу наполягають на розширенні сфери послуг, проте криза від 2000 року (тобто вже від часу «краху доткомів»!) наочно демонструє: розширювати послуги можна лише до межі, коли є кого (і що!) обслуговувати. Поза сумнівом, це суперечитиме букві угод СОТ, але на те й державна дипломатія, щоб забезпечити не так букву, як суть економічних інтересів України.
Оскільки домайданівські парламентери не зарадили навіть проблемі із СОТ, коли йшлося про тарифи на 371 критичну товарну позицію, є сумніви, що зовнішні сили взагалі дадуть нам можливість відновити самодостатню економіку. Але якщо дадуть, то на українців чекає ще один загальнодержавний Майдан: трудовий. Оформлений уже не як повстання, а як період специфічної державної політики. Він навчить людей замість розтягувати «нічиє» по цеглинці – відроджувати й берегти власне (зокрема, й державного сектору!) виробництво. Іще не відомо, як нація це витримає, оскільки там не буде ні звитяги, ні адреналіну, ні безкоштовних сніданків, а сама лише довга й самовіддана праця.
3. Олігархи та їхній «креативний клас» краще за всіх знають, що гроші з часом утрачають у ціні, якщо не пускати їх в обіг із профітом, більшим за рівень інфляції. Але гроші не щезають безслідно. Вони можуть повертатися до країни як «іноземні інвестиції» та реінвестиції. А ще перетворюватись на коштовності, предмети розкошів та нерухомість. Або переходити в іншу форму: цінні папери, матеріальні й нематеріальні активи… Проте вони залишаються, і особливо там, де йдеться про базові, інфраструктурні галузі та системи.
У цьому сенсі чарівні слова «реприватизація, націоналізація, реституція» як ніколи актуальні. Принаймні не менше, ніж «приватизація».