Українська еміграція до Китаю та Японії після поразки Української Народної Республіки залишається однією з найменш досліджених. В інтерв’ю Тижню Ольга Хоменко, історикиня і сходознавиця, докторка філософії, дослідниця Оксфордськоі школи глобальних регіональних досліджень розповідає про українську діаспору в Маньчжурії та Японії, діяльність Івана Світа, розвиток українського життя в Харбіні, зв’язки між еміграційними центрами в Азії, Європі та Північній Америці.
— Пані Ольго, з чого почалися Ваші дослідження української еміграції до Китаю та Японії після падіння УНР?
— Я закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, де одночасно вивчала україністику та японістику. Після завершення навчання працювала дипломатом у культурному відділі Посольства України в Японії. Водночас мене приваблювала наукова робота. Отримавши стипендію Міністерства освіти Японії, вступила до Токійського університету. Там японською мовою захистила магістерську та докторську дисертації, здобувши відповідно ступені магістра і доктора філософії. Потім ще певний час працювала в Японії. Загалом я прожила там близько чотирнадцяти років.
На той час про Україну в Японії знали небагато. Пересічні японці розуміли, що Україна була частиною колишнього СРСР, але нерідко називали нас росіянами або «радянськими людьми». Знання про Україну здебільшого надходили через російську мову та русистику. Навіть у 2000-х роках, уже розрізняючи українців і росіян, багато хто все ще мало знав про нашу історію та культуру.
Тоді мені спала на думку ідея дати японським читачам можливість самостійно відкрити для себе Україну через літературу. У 2005 році ми разом із колегою, відомою японською перекладачкою Фуджії Ецуко, видали в Токіо антологію сучасної української літератури японською мовою.
Видання Ольги Хоменко, присвячені Україні та Японії.
Крім того, я долучалася до створення телепередач про Україну для японського телебачення та багато писала про нашу країну. У 2014 році та на початку 2022-го, ще до повномасштабного вторгнення, в Японії вийшли мої книжки «З України з любов’ю» та «Українці, які здолали кордони». Через історії відомих і маловідомих особистостей я намагалася розповісти японському читачеві про українську історію та досвід.
Популяризацією України в Японії я займалася багато років. Водночас мене дедалі більше цікавило питання: а що було до нас? Чи існувала українська присутність у Східній Азії раніше?
Свого часу мій перший науковий керівник в аспірантурі Токійського університету, професор Кадзуо Накаї, подарував мені ксерокопію книжки Івана Світа «Історія українсько-японських взаємин», виданої 1972 року у США. Пам’ятаю свою реакцію: «Боже, що це? Я нічого про це не знаю. Виявляється, в Азії існувала українська діаспора!» Саме тоді я почала збирати матеріали й поступово занурюватися в тему.
На жаль, про українську діаспору в Азії й досі знають дуже мало, навіть серед україністів. Китай і Японія тривалий час залишалися майже поза увагою дослідників української діаспори, хоча такі науковці, як Андрій Попок і В’ячеслав Чорномаз, уже понад два десятиліття намагаються виправити цю ситуацію. Японський дослідник Йошіхіко Окабе також багато робить для дослідження теми. Я теж, працюючи в Оксфордському університеті, намаюсь більше писати і говорити про неї.
— Наскільки чисельною була українська еміграція до Китаю та Японії у 1920–1930-х роках? Чи йдеться переважно про політичних біженців?
— У самій Японії українська громада була відносно невеликою. Натомість у Північно-Східній Азії, передусім Манджурії та на Далекому Сході, українців було дуже багато. За різними оцінками, напередодні революційних подій там проживало від 800 тисяч до мільйона вихідців з українських земель.
Корені цього явища сягають другої половини ХІХ століття. Після скасування кріпацтва багато українських селян були незадоволені розмірами земельних наділів, які отримали. Водночас Російська імперія саме розширила свої володіння на Далекому Сході, прагнула заселити нові території лояльним людьми й активно рекламувала переселення серед жителів південних губерній імперії – українців. Переселенцям пропонували ділянки, які були вдесятеро, а іноді й у кількадесят разів більшими за ті, що вони могли отримати вдома. Єдиною умовою було переселення цілими родинами.
У результаті від 1870-х років і до революції 1917-го на Далекому Сході сформувалися великі українські поселення. Японські джерела того часу також фіксують значну частку українського населення в регіоні. Ці громади були економічно успішними, створювали власні господарства, стали організовувати українські хори та театри й поступово саме там, поруч з іншими – росіянами, бурятами, корейцями, китайцями та іншими народностями – почали усвідомлювати себе окремою національною спільнотою.
Після проголошення Української Народної Республіки цей процес набув політичного характеру. Між 1917 та 1918 роками на Далекому Сході відбулося чотири Українські далекосхідні з’їзди, учасники яких розглядали можливість долучитися до українського державного проєкту. Після останнього з’їзду були оприлюднені проєкт конституції українців Далекого Сходу та декларація до народів світу. Тобто йшлося не лише про культурне життя, а й про цілком серйозне політичне бачення майбутнього.
Ситуація кардинально змінилася після встановлення радянської влади на Далекому Сході. Коли в жовтні 1922 року туди увійшла Червона армія, то напередодні значна частина українських громадських і політичних діячів змушена була залишити регіон. Багато хто переїхав до Харбіна, у 500 кілометрах звідти. Це місто, де вже жило багато українців і навіть із 1906 року існував український клуб, стало одним із головних центрів українського життя в регіоні.
Харбін був особливим містом. Його заснували для обслуговування Китайсько-Східної залізниці, у будівництві та управлінні якою брало участь чимало вихідців з України. Серед них був, зокрема її керівник, генерал Дмитро Хорват, уродженець Полтавщини. Уже на початку ХХ століття в Харбіні діяли українські громадські організації, клуби, культурні осередки, а згодом — Українська Манджурська Окружна Рада та консульство Української Народної Республіки.
Водночас Харбін був надзвичайно космополітичним містом, де співіснували десятки національних і релігійних громад. Саме в такому середовищі багато українців особливо гостро усвідомлювали власну ідентичність, адже бачили поруч інші народи, які також вибудовували свої національні проєкти.
Після встановлення японського контролю над Манджурією у 1932 році українська громада опинилася перед новими викликами. Без власної держави, часто без належних документів, українці були змушені шукати способи зберегти свою культурну та національну самобутність.
Однак треба розуміти, що українську еміграцію в Манджурії міжвоєнного періоду не варто зводити лише до політичних біженців. Її основу становили нащадки економічних переселенців кінця ХІХ століття. Після поразки УНР до них приєдналася й значна група політичних емігрантів та колишніх військових, які надали громадському життю виразного національного та державницького характеру.
— Чи були ці політичні емігранти якось організовані?
— Так, українська політична еміграція в Харбіні була досить добре організованою, хоча й не одностайною. Тут опинилися представники різних політичних течій українського руху: прихильники Української Народної Республіки, гетьманці, ОУНівці та діячі інших напрямів.
Серед помітних постатей був, зокрема, професор Кулябко-Курильський — колишній міністр пошти і телеграфу в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Прихильників УНР представляв Іван Світ — уродженець Куп’янська, що навчався у Харківському університеті. Переїхавши до Владивостока, він став безпосереднім учасником українського національного руху на Далекому Сході й згодом перетворився на одного з його найважливіших літописців.
Попри ідеологічні розбіжності, українці в Харбіні прагнули зберегти власну національну ідентичність і підтримувати громадське життя. Вони створювали культурні, освітні та громадські організації, видавали пресу, проводили публічні заходи. Саме завдяки таким людям, документам, які вони вивезли, та історіям, які вони розповіли, ми знаємо про українське життя в Манджурії та на Далекому Сході.
Постать Івана Світа займає в цій історії особливе місце. Він був не лише активним учасником подій, а й залишив надзвичайно цінні свідчення про українську присутність у регіоні. Я присвятила йому окрему монографію, яка вийшла у грудні 2021 року і називається «Далекосхідна одіссея Івана Світа». У ній я намагаюсь реконструювати його шлях із України до Китаю, а потім до США. Книга містить окрему частину з інформацією про імена та долі людей, які становили основу тієї громади. І по тим даним видно, що це переважно були вихідці не з Галичини, як у діаспорах Америки та Канади, а з центральної України.
— Якою була «Україна мрій» Івана Світа? Він сподівався на відновлення повноцінного державного суверенітету?
— Безумовно. Іван Світ належав до покоління людей, які пережили українську революцію 1917–1921 років і не сприймали поразку УНР як остаточну. Для нього Україна була не етнографічним поняттям і не культурною автономією в межах чужої держави, а повноцінною незалежною державою. Він вірив, що українське питання рано чи пізно знову постане на міжнародному порядку денному, а тому намагався зберегти політичну пам’ять про український визвольний рух і підтримувати національну свідомість в еміграції.
Одним із головних інструментів цієї роботи стала газета «Манджурський Вістник», яку він видавав у Харбіні впродовж 1932–1937 років. Видання виходило українською та російською мовами, а також мало назви японською й подекуди статті англійською. Газета прагнула об’єднати представників народів, які після розпаду Російської імперії не здобули або втратили державність. Український проєкт на Далекому Сході розглядався як частина ширшого процесу національного самовизначення народів регіону.
Сам Іван Світ був надзвичайно цікавою постаттю. Він народився в Куп’янську на Харківщині в родині православного священника. Рано втратив батька. Навчався в Харківському університеті, одному з головних інтелектуальних центрів тогочасної України, пов’язаному з формуванням модерної української політичної думки. Саме тут формувалися діячі, які згодом стали творцями українського національного руху.
Закінчити університет йому не судилося через Першу світову війну. У березні 1918 року він вирушив на Далекий Схід, сподіваючись згодом потрапити до Сполучених Штатів. Однак доля розпорядилася інакше. Опинившись у Владивостоці саме в період бурхливого розвитку українського руху, між другим і третім Українськими далекосхідними з’їздами, він долучився до громадського життя і знайшов своє покликання в журналістиці.
Згодом саме Іван Світ стане одним із найважливіших істориків української присутності на Далекому Сході.
— Іван Світ був людиною сформованої української ідентичності?
— Я б навіть сказала, що Іван Світ не став українцем на еміграції — він приїхав на Далекий Схід уже сформованим українцем. Сьогодні часто можна почути, що Куп’янськ чи Харків нібито завжди перебували під визначальним російським впливом. Однак історичні джерела свідчать про значно складнішу реальність. Якщо звернутися до переписів населення Російської імперії, то зокрема побачимо, що в Куп’янську більшість мешканців розмовляла українською. Харківщина була серцем Слобожанщини — одного з ключових регіонів історичної козацької України.
Важливу роль відіграло й середовище, в якому він навчався. Харківський університет був одним із центрів формування модерної української національної думки. Саме тут працювали й навчалися люди, які стояли біля витоків українського політичного руху, зокрема діячі Братства тарасівців. Тож Іван Світ зростав у середовищі, де українська культура та національна ідея були живою частиною інтелектуального життя.
На Далекому Сході ця ідентичність лише зміцнилася. Потрапивши до Владивостока в розпал Української революції та національного піднесення українців, він швидко долучився до громадської діяльності й остаточно утвердився у своїй прихильності до ідей УНР. Показово, що саме тоді він скоротив своє прізвище зі Світланова до Світа. Цей, на перший погляд, формальний крок насправді був символічним жестом самоідентифікації та дистанціювання від російського.
Після переїзду до Харбіна у 1922 році Світ продовжив працювати журналістом. Він співпрацював із газетою «Гунбао», яка виходила російською мовою, де редагував сторінку «Украинская жизнь», про життя української громади в Манджурії. Проте його головною метою було створення повноцінного українського видання.
Парадоксально, але реалізувати цю мрію частково вдалося вже після встановлення японського контролю над Манджурією. Японська адміністрація просувала концепцію співіснування різних народів регіону, хоча офіційно вона стосувалася насамперед японців, китайців, маньчжурів, корейців і монголів. Українці до цього переліку не належали, однак специфіка Харбіна полягала в його надзвичайній багатонаціональності, й Світу вдалося переконати японців, що українцям потрібна газета.
Це було місто, де поруч існували різні національні, політичні та релігійні спільноти. Тут активно діяли українські, грузинські, татарські, польські організації, колишні військові чеського легіону, російські емігрантські об’єднання та багато інших громад. Саме в такому середовищі українці могли підтримувати власне культурне й громадське життя, а Іван Світ отримав можливість реалізувати свої журналістські та суспільні проєкти.
Для нього українська справа ніколи не обмежувалася лише культурною діяльністю. Він мислив категоріями державності й був переконаний, що навіть у вигнанні українці повинні зберігати пам’ять про власну державу та готуватися до моменту, коли питання української незалежності знову постане на порядку денному.
— Ви згадували в одному зі своїх виступів про глобальність українських закордонних мереж, які сформувалися після Першої світової війни, у 1920–1930-х роках. Зокрема про зв’язки між харбінською та паризькою політичною еміграцією.
— Наразі я працюю над цією темою. Насправді мене дедалі більше вражає те, наскільки глобальними були українські мережі вже в міжвоєнний період. Сьогодні ми звикли говорити про глобалізацію в контексті інтернету та сучасних комунікацій. Але українці були частиною світових інформаційних мереж задовго до появи цифрової доби.
Звичайно, тоді не існувало інтернету чи соціальних мереж. Натомість відбувалося інтенсивне листування.
Українські громади в Харбіні підтримували постійні контакти з еміграційними центрами в Парижі, Лондоні, Празі, Варшаві, а також у Північній Америці, передусім у Нью-Йорку. Вони обмінювалися газетами, книжками, ідеями та новинами. Завдяки цим зв’язкам українці в Азії не почувалися ізольованими від загальноукраїнського життя.
Наприклад, «Манджурський Вістник» Івана Світа почав виходити в 1932 році – саме тоді, коли Україна переживала один із найтрагічніших періодів своєї історії. Попри географічну віддаленість від батьківщини, Світ докладав величезних зусиль, щоб отримувати інформацію про події в радянській Україні. Він використовував японські, німецькі та інші іноземні джерела, стежив за міжнародною пресою, аналізував повідомлення радіостанцій. У результаті українці Манджурії часто були поінформовані про події в Україні не гірше, ніж їхні співвітчизники в інших частинах світу. Вони добре знали і про Голодомор.
Пізніше, коли Іван Світ після Другої світової війни опинився у Сполучених Штатах, він став одним із тих, хто розповів західній українській громаді про досвід українців у Китаї та Манджурії. Значною мірою саме завдяки його працям історія далекосхідної еміграції перестала бути локальним сюжетом.
Ми часто уявляємо українську еміграцію як сукупність окремих громад, розкиданих по світу. Насправді ж між ними існували постійні контакти. Українці в Парижі знали про події в Харбіні, а українці в Харбіні стежили за тим, що відбувається в Парижі чи Нью-Йорку. Тобто українська діаспора була глобальною мережею вже сто років тому – просто сьогодні ми лише починаємо повною мірою усвідомлювати масштаб цих зв’язків.
— Ви якось розповідали, що українці, які опинилися в Китаї, підтримували Ольгу Петлюру після вбивства Головного Отамана…
— Так. Це ще один дуже показовий приклад того, наскільки тісно були пов’язані між собою українські громади по всьому світу. Автори та дописувачі «Маньджурського Вістника» підтримували контакти з редакцією паризького «Тризуба» – одного з найважливіших видань української політичної еміграції. Вони регулярно обмінювалися інформацією та передруковували окремі матеріали.
Саме через ці контакти харбінські українці дізнавалися про становище родини Симона Петлюри після його вбивства. В архівах я знайшла свідчення того, що вони намагалися допомагати Ользі Петлюрі цілком практично: надсилали гроші, чай, різні необхідні речі. Для людей, які самі жили в еміграції та нерідко переживали матеріальні труднощі, це був дуже промовистий жест солідарності.
Мене в цій історії особливо вражає те, наскільки вона перегукується із сьогоденням. Ми бачимо ті самі механізми взаємопідтримки, які спостерігаємо серед українських громад від 2022 року. Люди часто навіть не знають одне одного особисто, але відчувають відповідальність за спільну справу й готові допомагати там, де потрібно.
Можливо, це одна з характерних рис українського суспільства. У кризові моменти українці здатні дуже швидко самоорганізовуватися, створювати горизонтальні мережі підтримки й діяти без жорстких ієрархій. Так було і сто років тому, і значною мірою так відбувається сьогодні.
Цю особливість я досліджую у своїй книжці англійською мовою «Ukrainians Beyond Borders», де через десять біографічних історій розповідаю про український досвід поза межами України. Окрім усіх інших, там є три розділи про людей, які були повязані із Азією – історика та журналіста Івана Світа, дипломата та письменника Степана Левинського та письменниці та мисткині Софії Яблонської. Один із висновків полягає в тому, що українці особливо ефективно гуртуються в періоди великих випробувань. Коли ж загроза відступає, суспільство знову повертається до більш індивідуальних стратегій життя. Але сама здатність до швидкої самоорганізації нікуди не зникає – вона залишається важливою частиною українського історичного досвіду.
— Повертаючись до української глобальної мережі сторічної давності, чи можемо сказати, що вона трималася на прагненні українців не розчинитися в інших, сильніших спільнотах і державах, у яких їм довелося жити?
— Я б навіть сказала, що головною особливістю цих людей була не стільки оборона від асиміляції, скільки вперте бажання залишатися українцями за будь-яких обставин. Вони вміли пристосовуватися до нових політичних реалій, але не відмовлялися від власної ідентичності.
Якщо подивитися на історію Маньджурії першої половини ХХ століття, то там постійно змінювалися режими та державні кордони. Багато українців приїхали туди ще з паспортами Російської імперії або УНР, які згодом втратили чинність. Потім вони жили за китайськими документами, пізніше – за японськими посвідками. Їх потрібно було регулярно поновлювати. Водночас Харбін був багатомовним містом із величезною російською еміграцією, російськими школами, церквами, пресою та навіть радянським консульством. Здавалося б, у таких умовах українцям було легко розчинитися в російському середовищі. Але цього не сталося.
Одним із найважливіших інструментів збереження ідентичності стало друковане слово. Українці видавали газети, книжки, довідники, підтримували власний інформаційний простір. Дуже показовим є приклад карти Зеленої України, яку група діячів на чолі з Іваном Світом видала у 1937 році. Вона фактично фіксувала українську присутність на Далекому Сході та символічно вписувала її в ширший простір української історії.
Мені вдалося віднайти цей документ в американських архівах і я долучила його до своєї монографії про Івана Світа. На карті позначені не лише українці, а й інші народи та регіональні спільноти – коряки, буряти, навіть забайкальські козаки як окрема етнокультурна група. Сам факт її появи викликав невдоволення радянського консульства, яке намагалося перешкодити публікації. Зрештою видання вдалося здійснити після тривалих погоджень із японською адміністрацією.
Іншим цікавим прикладом став україно-японський словник, виданий у 1944 році. Сам факт його появи свідчить про те, що українська громада залишалася достатньо чисельною й активною, щоб виникла потреба в такому виданні.
Водночас було б помилкою ідеалізувати відносини між українською громадою та японською владою. Японська адміністрація, безумовно, намагалася використовувати різні емігрантські групи у власних політичних інтересах. В архівах зберігся японський звіт 1936 року, де українців Манджурії поділено на кілька соціально-економічних категорій. Окремо виділяли колишніх працівників залізниці та заможних власників нерухомості, окремо — найманих працівників, а ще окремо — те, що автори документа назвали «нещасною інтелігенцією». Йшлося насамперед про політичних емігрантів, які прибули після поразки українських визвольних змагань і часто жили в дуже скрутних умовах.
Саме до цієї останньої групи японська влада ставилася з особливою обережністю. Сьогодні виступаючи на конференціях, іноді від західних і що цікаво, переважно німецьких науковців, можна почути спрощені оцінки, що українські діячі в Манджурії були колаборантами. На мою думку, такий підхід не враховує складності ситуації. Ми говоримо про бездержавних людей, які опинилися між кількома імперіями й намагалися зберегти власну громаду та політичну суб’єктність. Тому ці сюжети потребують дуже уважного й неупередженого дослідження, а не поспішних оцінок.
— Чи зберігся контакт із дітьми, онуками й правнуками тодішніх українських емігрантів у Манджурії? Вони залишилися жити в Китаї? Я бачила, що частина з них виїхала до Латинської Америки після Другої світової війни, а Іван Світ допомагав їм емігрувати…
— Власне, саме тут і полягає унікальність цієї діаспори. На відміну від українських громад у Канаді, США чи Бразилії, далекосхідна українська діаспора фактично повністю зникла як локальна спільнота. Сьогодні в Китаї практично немає її прямих нащадків.
Після завершення японської окупації у 1945 році та приходу радянських військ ситуація для українців різко змінилася. У самому Китаї розгорнулося протистояння між Гомінданом і комуністами, яке завершилося перемогою Комуністичної партії. Для більшості українських емігрантів стало очевидно, що майбутнього в Китаї вони не мають.
Частина людей залишила Харбін раніше. Іван Світ переїхав до ще вільного від японців Шанхаю у 1941 році. Після війни саме там він відіграв надзвичайно важливу роль у долі сотень українських біженців.
Проблема полягала в тому, що для того, аби емігрувати, потрібно було офіційно підтвердити своє етнічне походження. Багато людей не хотіли повертатися до Радянського Союзу, але для цього мали довести, що вони не є росіянами. У цих умовах Іван Світ відновив діяльність Українського національного комітету в Шанхаї й почав видавати українцям посвідчення про належність до української громади.
Цікаво, що перші такі документи були оформлені у вигляді невеликих книжечок із тризубом на обкладинці. Вони разюче нагадують сучасні українські паспорти. Радянське посольство негайно виступило з протестом, заявивши, що комітет видає документи від імені держави, якої не існує. Тоді українська організація була перереєстрована як культурне товариство, а посвідчення набули простішої форми. Однак головне завдання було виконано: люди отримували документи, які допомагали їм оформити так звані нансенівські паспорти й виїхати з Китаю.
Сам процес еміграції був надзвичайно складним. Потрібно було знайти кошти на дорогу, отримати необхідні дозволи й знайти країну, готову прийняти переселенців. Значну роль відіграла українська громада в Аргентині, яка погодилася прийняти велику групу вихідців із Китаю. Інші вирушали до США, Канади, Австралії або до країн Європи, де вже мешкали їхні родичі.
Сам Іван Світ переїхав до Сполучених Штатів, де жили родичі його дружини. Там він узяв на себе ще одну місію — зберегти пам’ять про українців Азії. Ще після заборони «Манджурського Вістника» у 1937 році він почав збирати документи, спогади та біографії учасників українського руху на Далекому Сході. Результатом стала рукописна праця «Коротка історія українського руху в Азії», яка за його життя так і не була опублікована.
Мені вдалося віднайти цей рукопис в архіві й частково опублікувати його у своїй монографії. Це надзвичайно цінне джерело, адже Світ був не лише істориком, а й безпосереднім учасником описаних подій.
— У Івана Світа залишилися діти, якісь прямі родичі?
— На жаль, ні. Іван Світ не мав нащадків. Водночас йому судилося прожити дуже довге життя, яке охопило майже все бурхливе ХХ століття. Він народився у 1897 році, а помер у 1989-му.
Поруч із ним усе життя була його дружина Марія – українка, театральна акторка, яку ще дитиною привезли на Далекий Схід. Вони разом пройшли через революції, еміграцію, війну, втрату батьківщини та численні переїзди між країнами й континентами.
Останні роки свого життя Іван Світ прожив у США. Помер він у Сіетлі. Символічно, що людина, яка більшу частину життя присвятила збереженню пам’яті про українців на Далекому Сході, сама завершила свій шлях на іншому березі Тихого океану.
— Чи існує тяглість між глобальною українською мережею, що сформувалася після падіння УНР, і тією, що існує сьогодні?
— Попри всі відмінності між цими епохами, я бачу дуже багато схожих процесів. Найперше тому, що українське суспільство історично має виразно горизонтальний характер. Ця традиція значною мірою бере початок ще з козацької доби й у різних формах проявляється донині.
У 1920–1930-х роках українці були розкидані по всьому світу – від Парижа й Праги до Харбіна, Шанхаю та Нью-Йорка. Вони не мали соціальних мереж, електронної пошти чи миттєвого зв’язку, проте контакт не втратили. Багато ініціатив виникали не через державні структури, а завдяки самоорганізації самих людей. Саме так працювала українська глобальна мережа міжвоєнного часу.
Сьогодні ми бачимо дуже схожу логіку. Після 2014 року, а особливо після 2022-го, українці по всьому світу знову почали самоорганізовуватися. Волонтерські ініціативи, благодійні збори, культурні проєкти, адвокаційні кампанії на підтримку України часто виникають знизу, без вказівок чи координації з боку держави. Люди самі знаходять одне одного, об’єднуються й беруть на себе відповідальність за спільну справу.
Ми бачили це під час Революції Гідності, бачимо це за нинішньої війни. Українці в різних країнах світу не лише допомагають своїй державі, а й фактично стають її неформальними представниками.
Звісно, між цими двома епохами існує принципова відмінність. Українці міжвоєнного часу були народом без держави. Вони змушені були зберігати свою ідентичність і політичну пам’ять в умовах вигнання, не маючи власних державних структур. Ми ж сьогодні маємо незалежну державу, яка є важливим центром тяжіння для світового українства.
Можливо, саме це і є однією з найстійкіших рис українського суспільства за останні сто років. Сьогодні це називають резильєнтністю. Я ж бачу її як історично вироблену здатність українців самоорганізовуватися, підтримувати одне одного і не втрачати свого власного голосу і суб’єктності навіть у найскладніших обставинах.
