Ольґерд-Іполіт Бочковський народився на залізничній станції Долинській у самому центрі України, де тепер сходяться Дніпропетровська, Кіровоградська та Миколаївська області. Його батько Аполлон був поляком, а мати Анна походила з литовського роду Раєцьких. Ольґерд-Іполіт і його молодший брат Тадеуш були охрещені у костьолі та виховані у польській культурі, а Тадеуш згодом навіть став ксьондзом. Дитинство братів Бочковських минуло у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) та Єлисаветграді (нині Кировоград), і там вони закінчили земське реальне училище. Під час навчання Ольґерд-Іполіт виявив особливі здібності до іноземних мов – у зрілому віці він володів двома десятками мов, і серед них каталанською, кельтською та грузинською.
Вісімнадцяти років Бочковський назавжди залишив Україну, переїхав до Санкт-Петербурґа і там упродовж 1903–1905 років навчався на економічному відділенні Політехнічного інституту та у Лісовому інституті.
Втеча до Європи
На початку 1906 року Бочковський, не завершивши навчання, поспіхом виїхав із Петербурґа до Кракова – пізніше він згадував, як «з московської в’язниці царату тікав в Європу, немов додому». Врешті-решт Бочковський оселився у Празі і прожив там до кінця свого життя.
У 1906–1909 роках Бочковський навчався на філософському факультеті Карлового університету і саме тоді почав усвідомлювати себе українцем. Він опанував українську мову, реґулярно дописував до київської газети «Рада» та львівського часопису «Економіст» (1913 року публікувався у московському журналі «Украинская жизнь»), переклав чеською мовою збірку оповідань Михайла Коцюбинського «З глибин душі». Більшість із півтисячі своїх публіцистичних і наукових праць Бочковський написав українською та чеською мовами. Невдовзі після закінчення університету він долучився до Празької групи Української соціал-демократичної робітничої партії. Згодом, отримуючи паспорт Чехо-Словаччини, Бочковський домігся у ньому запису у графі «національність» – «українець».
Студентом Ольґерд Бочковський заприятелював із професором Карлового університету, чеським філософом і політиком, майбутнім президентом Чехо-Словаччини Томашем Гарріґом Масариком. Перекладаючи Масарикові праці українською мовою, він під їхнім впливом зацікавився національними проблемами. Пізніше Бочковський разом із українським політологом Володимиром Старосольським став одним із засновників науки про виникнення та розвиток націй, для якої 1918 року запровадив термін «націологія», а свою головну книгу він назвав «Вступ до націології».
1910 року Бочковський опублікував у Празі чеською мовою свою першу збірку наукових праць «Українське питання». За шість років його дослідницький інтерес поширився на інші національні рухи у російських колоніях – фінський, польський, білоруський, литовський та латиський. Результатом цих студії стала видана 1916 року у Відні книга «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування», що її через кілька років російські еміґранти привселюдно спалили її як «одіозну».
Від аналізу національних рухів поневолених народів Російської імперії Бочковський перейшов до вивчення закономірностей «несподіваного воскресіння з мертвих» цілої низки «недержавних» народів Європи, зокрема чехів, фламандців, каталонців, ірландців, ісландців, македонців, провансальців, бретонців, португальців, греків, румунів і болгар. Він розглядав їхнє національне відродження як прискорене формування модерних націй із так званих «народів-покидьків». Не дивно, зауважує націолог, що більшість дослідників національних рухів походили саме зі цих «неісторичних» народів, які потребували теоретичного обґрунтування своїх культурних і політичних вимог.
Бочковський наголошував на тому, що намагання «народів-панів» насильно асимілювати поневолені народи, придушити чи хоча би загальмувати їхнє національне пробудження спричиняють їхній опір і сприяють перетворенню тих національних рухів на визвольні: «Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти “історичних” чи “державних” на етнографічній території перших». Майже через півстоліття ці ідеї Ольґерда Бочковського підхопив чеський історик Мірослав Грох у своїй книзі «У національних інтересах».
В українських інтересах
На дев’ятий день Першої світової війни австрійська поліція провела обшук у помешканні Ольґерда Бочковського у Празі, вилучила цілу низку книг і листів, а його самого як російського підданого заарештувала та вивезла на захід – до міста Хеб на кордоні з Німеччиною. Завдяки клопотанню Томаша Масарика Бочковському вдалося звільнитися з ув’язнення, хоча він був змушений до кінця війни перебувати у Хебі. Попри це, Бочковський у роки інтернуванння налагодив співробітництво зі Союзом Визволення України у Відні та публікував свої статті у виданнях «Вістник СВУ» та «Ukrainische Nachrichten».
Із проголошенням 28 жовтня 1918 року незалежності Чехо-Словацької Республіки Бочковський долучився до організації Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки у Празі, потім керував її пресовим відділом, працював аташе з питань культури. За підтримки посольства УНР він заснував та очолив українсько-чеське видавництво «Всесвіт», яке у рамках проекту «Пізнаймо Україну» видало чеською мовою 14 науково-популярних брошур про Україну (дві з них написав сам Бочковський).
1923 року Ольґерд Бочковський здобув звання доцента соціології в Українському Вільному Університеті у Празі. Він почав читати лекції зі соціології та націології в УВУ, а наступного року – і в Українській Господарській Академії у Подєбрадах неподалік від Праги. Сучасник згадував лекції Бочковського так: «Слухав би його безконечно. Це енциклопедія знання. А його добірна літературна мова впливає на слухача, як музика». Одночасно зі читанням лекцій Бочковський публікував статті з популярним викладом проблем націєтворення, у тому числі і в студентських виданнях.
У липні 1933 року Бочковський очолив Громадський комітет порятунку України, тоді ж він заснував і почав редагувати двотижневий інформаційний бюлетень «Голод на Україні». А 5 вересня Бочковський опублікував свій «Одвертий лист» до президента Сенату Франції Едуарда Ерріо із протестом проти заперечення ним штучного голоду у підрадянській Україні: «Щоб почути справжній голос українського народу, Ви повинні були б об’їхати та побачити вимираючі села України; Ви мали би побувати на Соловках та засланнях совітської держави, Ви мали б відвідати в’язниці та льохи більшовицької людожерної ҐПУ» (Бочковський однаково неґативно ставився і до більшовизму, і до всіх різновидів «паннаціоналізму», як-от нацизм, фашизм і чинний націоналізм).
Влітку–восени 1936 року Бочковський відвідав США, Канаду та Велику Британію, а наступної осені – Францію, прочитавши у цих країнах понад сотню лекцій для українських громад.
Нація-квітка
Ольґерд Бочковський порівнював націю із річкою, вода в якій постійно оновлюється, натомість сама вона плине у сталих берегах. Свою увагу до національних проблем він пояснював тим, що у перебігу Першої світової війни міжнародна спільнота під тиском національно-визвольних рухів була змушена визнати право націй на самовизначення. Відтоді саме нація, а не церква або держава, є вирішальним чинником політичного та історичного розвитку, тож ХХ століття стало «Століттям націй». Через шість десятиліть цю думку Бочковського розвинув британський соціолог Ентоні Сміт у своїй книзі «Нації та націоналізм у ґлобальну епоху».
Для Бочковського народ як етнічна спільнота ще не є нацією, це радше «націєтворчий сирівець, з якого може розвинутись нація». У перебігу цього розвитку члени народу або етносу усвідомлюють свою духовну спільність, історичну окремішність та культурну неповторність. Це усвідомлення зазвичай поширюється від центру до периферії – від аристократії до шляхти і городян (саме так після Великої Французької революції творилися сучасні європейські нації). Модерна нація успадковує від народу, з якого вона сформувалася, низку об’єктивних ознак: територію розселення, природне довкілля, етнічне походження, історичну долю, унікальну культуру («культура – критична ознака самобутності нації») і найголовніше – мову («по-своєму без труда думається»). Проте ні нація, ні, тим більше, окрема людина не тотожні цим елементам і не вичерпуються ними, і власна доля самого Бочковського це переконливо підтверджує.
Модерна нація, за Бочковським, утворюється внаслідок поєднання всіх цих складових у цілість свідомістю та волею людей, їхнім бажанням жити разом і творити спільне майбутнє: «Нація – то воля бути нацією». Відтак, дослідник називає модерну націю психоволюнтаристичною спільнотою, яка об’єднана минулим, однак спрямована у майбутнє. Через півстоліття таке бачення нації як духовної спільноти розвинув американській націолог Бенедикт Андерсон у своїй знаменитій книзі «Уявлені спільноти».
Бочковський вірив у те, що «історія сприяє нині емансипації знедолених народів, якими вона досі нехтувала й які приспала». Він передбачав у близькому майбутньому обмеження «святого еґоїзму» народів: зречення одними націями свого месіанізму, іншими – нарцисизму, ще іншими – мрій про світову гегемонію. Український націолог сподівався на те, що незабаром національні держави поступляться частиною свого суверенітету на користь континентальних союзів, першим із яких стане об’єднана Європа («Пан-Європа»). Зрештою, Ольґерд Бочковський був переконаний, що «кожна нація у відповідному для себе природному і суспільному оточенні може розвинутись у гарну квітку людства».