У. Т.: Пані Олесю, чи вдалося залучити в міністерство «свіжу кров» і водночас чи відбулася люстрація?
– Без реформування державної політики, зокрема умов, за якими люди наймаються чи звільняються, люстрація фактично неможлива. Ми затіснені в законодавстві про працю ще радянського зразка, яке робить звільнення надзвичайно складним, унеможливлює швидке реагування на зміни чи помилки всередині державних служб. Наші колеги-грузини зуміли вийти з цієї ситуації, адже спочатку скасували радянський закон, що дало змогу запровадити зміни, набрати нових людей на високі зарплати. Декого ми звільнили, але це не була люстрація. Наприклад, кількох осіб із департаменту культурної спадщини, коли були доведені факти неякісного виконання ними роботи.
Ключова, глобальна проблема всіх органів державної влади – кадри. По-перше, щоб прийшла нова людина, повинна бути відкрита вакансія, а щоб її відкрити, потрібно когось звільнити. По-друге, невелика зарплата й значне навантаження. Справді, дуже складно знайти компетентну людину, яка готова прийти в міністерство, брати на себе велику відповідальність, зважаючи на рівень недовіри до влади, багато працювати в не надто сприятливих умовах і при цьому отримувати мінімальну зарплату. Я, приміром, дуже тішуся, що вдалося залучити в Комітет музейної справи Василя Рожка, який раніше працював директором заповідника «Тустань» і, перебуваючи на посаді лише місяць, показав високі результати.
У. Т.: Як відбувається взаємодія з громадським сектором?
– Ми затвердили новий склад колегії, яка має функцію дорадчого органу, що призначається з працівників Міністерства культури, підзвітних організацій та запрошених представників культурного середовища. В оновленій колегії більше людей з недержавного сектору, як-от Владислав Троїцький, організатор «ГогольFEST», Олександра Коваль, президент ВГО «Форум видавців», письменник Андрій Курков. Слід зазначити, що міністерство опікується дуже різними структурами, і людям новаторського типу мислення, як, наприклад, Троїцький, та представникам більш класичних шарів культури не так легко порозумітися. Вони справді дивляться одне на одного як на чужинців. А Міністерство культури перебуває між двох вогнів та відповідальне і за тих, і за тих. Але ми віримо, що в царину культури потрібно вводити людей новаторського, модерного типу мислення.
Читайте також: Джованні Кесслер: «Боротьба з корупцією не може обмежуватися її розслідуванням»
У. Т.: Чи вже знаєте, куди рухатися далі й що змінювати передусім?
– Важливо, що ключовим напрямом роботи міністерства стало довгострокове планування. І тут дуже важливо почути якнайбільше думок. Зокрема, тих, хто розуміє проблеми галузі, усвідомлює, що потрібно усувати не симптоми, а проблеми і як саме це робити. В ідеалі такий процес має тривати кілька років.
В Естонії, що має 1,2 млн населення, вивчення проблем завершилося прийняттям законопроекту, який і став стратегією для всієї країни. Зважаючи на кількість населення в Україні, у нас цей процес повинен набути широкого обговорення: що в культурі найбільше потрібно, пріоритетно й куди слід рухатися. Упродовж 20 років ми намагаємося створити якийсь дуже швидкий документ, який ми так само швидко виконуватимемо і який гарантує стрімке покращення. У результаті це призводить до виникнення тих самих проблем: маємо документ, який, припустімо, якщо й хороший, але не був обговорений у культурному середовищі, тому його не виконують і саботують, адже люди не відчувають своєї причетності до його розробки. І потім через рік відчуваємо, що нам потрібен ще один закон, потім іще один.
Зараз перебуваємо під тиском обставин, коли всі питання хочеться вирішити дуже швидко. Ні в кого немає терпіння, але, переконана, дискусія необхідна.
У. Т.: Але ж ви намітили якісь важливі реформи на найближчий час?
– Потрібно розуміти, що основи державної політики мають бути пов’язані з євроінтеграцією. У межах Угоди про асоціацію є низка зобов’язань, які необхідно виконати, зокрема це приєднання до платформи «Креативна Європа», вступ до ICCROM, розробка стратегії для культури і більша увага до креативних індустрій. Ми повинні поставити і відповісти на запитання: чому в Україні культурою не дуже переймаються? Чи вона є тільки цариною розваг? Чи тільки мистецтвом? Культура не є розвагою і не є лише мистецтвом. Якщо її сприймати тільки так, то втрачаються величезні потенціали для суспільства. У жовтні відбудеться семінар щодо креативних індустрій, підтримуваний Британською радою, для того щоб інші міністерства теж зрозуміли, яку роль може відігравати культура у їхній сфері. Крім того, ми започаткували низку семінарів про досвід Польщі для працівників міністерств. На моє переконання, для внутрішньої організації дуже важлива освіта наших фахівців. Як виявилося, багато моїх колег ніколи не були в Європі.
І це вельми проблематично, бо йдеться про людей, які приймають дуже важливі рішення, але не завжди знають, як розв’язують ті самі питання в інших каїнах. У нас вже була така поїздка до Німеччини. До березня відбудуться ще три до Британії. Це робиться для того, щоб люди зрозуміли: радянська система, яка лишилася нам у спадок, не єдино можлива.
У. Т.: Здається, ви розпочали програму підтримки митців. Чи буде це постійною практикою?
– Ще одне наше завдання, яке досі не було повноцінно реалізоване, – підтримувати культурні ініціативи, бути такою собі платформою підтримки для інституцій, окремих митців. Почали це робити в межах пілотної програми «Взаєморозуміння», у якій, що прикметно, перемогло більше проектів із Заходу й Центру. Як показав конкурс, людям зі Сходу куди важче думати в царині культури, бо вони зайняті набагато гострішими проблемами. Але це не є погано, бо на проект, що відбуватиметься на Заході, приїдуть учасники зі Сходу, а це і є взаємодія.
Читайте також: Олександр Воробєй: «Якщо Харків узявся робити партизанський рух, то він буде найпотужніший в Україні»
Робота триває, ми тестуємо проблеми. Одна з них – міністерство не завжди готове комунікувати із заявниками, не усвідомлює себе як організацію, що надає послуги, соціальний сервіс.
Або, приміром, є стипендії для молодих митців. Зараз працюємо над тим, щоб зробити їх коротшими в часі й вагомішими у фінансуванні, адже наразі вони тривають рік, на який і розтягнуте мінімальне фінансування. Насправді ж митцеві потрібно не так багато часу, але цілковите забезпечення, щоб він міг спокійно зосередитися на своїй роботі. Хоча й тут є певні відмінності. Скажімо, народний майстер і сучасний композитор можуть потребувати різних за типом стипендій, бо народний промисел – процес безперервний, щоденний, а компонування – дискретний.
У. Т.: Останні роки міністерство часто згадувалося в контексті незаконних забудов у історичних частинах міста. Які заходи вживаються для збереження культурної спадщини?
– Управління охорони культурної спадщини працює над дуже складними питаннями, оскільки погоджує різноманітні проекти забудов в історичних частинах міста, реставрації пам’яток культури. Досі часто можна було почути зауваження, що науково-експертна рада чи саме управління працює непрозоро і не звітує навіть перед самим міністерством. Як наслідок – незадоволення громадськості, зауваження від ЮНЕСКО. Наявність ніким не маніпульованих експертних рад, яким довіряють усі сторони, – принципово важливе питання.
Досягненням у цій сфері, на мій погляд, є скликання науково-методичної експертної ради при управлінні, де голову й заступників обирає сама рада. Серед них є й журналісти. Рішення публікуються, тоді як раніше публічність у цій царині не практикувалася.
У. Т.: За минулої влади Тиждень подавав інформаційний запит щодо стану історичних будівель в Україні, скільки з них на сьогодні потребуває реставрації, скільки зараз реставрується тощо. Але виявилося, що цієї інформації в міністерстві немає…
– Ідеально, якби була така служба, яка мала б повну інформацію про стан справ усіх пам’яток. Ми, звичайно, володіємо інформацією, яку погоджували, але не всі роботи виконуються за погодження міністерства. Насправді нам потрібно розширювати пам’яткоохоронну службу. Це має бути досить потужна окрема структура, яка відповідатиме за стан і збереження пам’яток. Або якщо ми передаємо пам’ятки місцевого значення за місцем дислокації, то й там повинен відповідно підвищитися рівень експертизи й ресурсів, необхідна бути мережа для обміну інформацією.
Читайте також: Євген Головаха: «30 років – це мінімальний термін для ціннісних змін»
У. Т.: Ще одне резонансне питання – чи знайшлося приміщення для Музею Майдану?
– Йолка наразі зберігається в Музеї Другої світової війни, оскільки сама по собі є дуже громіздким артефактом. Частина речей – у Музеї історії Києва, частина – у Музеї Івана Гончара, деякі в Національному художньому музеї. Одне з питань, яке стояло перед робочою групою, але нині вже вирішене: робити спільний музей чи підходити до нього як до мережевого утворення. Дійшли висновку: має бути окремий заклад, концепт якого, можливо, переросте в Музей свободи. Приміщення для нього, до якого я схиляюся, – Український дім, адже й сама будівля була учасницею бойових дій.
У. Т.: Чи встигаєте самі ходити на культурні події?
– Рідше, але намагаюся: нещодавно була на благодійному проекті зі збору коштів для постраждалих в АТО «Леви своїх не кидають».