Музей — це не просто склад старовинних предметів, про які ми нічого не знаємо. Як і навіщо відбувається музейна атрибуція? Які знання про музейні цінності допомагає отримати ця діяльність?
— Проблема атрибуції одвічна, і пов’язана вона з дослідженнями творів мистецтва, які протягом свого довгого життя часто залишаються без документів, мов ті біженці. В історичних перипетіях вони втрачають імена своїх авторів, правильні назви, час і місце створення. Може бути й гірше: свідоцтва, що їх супроводжують, виявляються фальшивими або рясніють грубими помилками. Урешті, у музейних колекціях опиняються просто артефакти. Завдання музейника полягає в тому, щоб встановити достеменно, чим є той чи інший експонат. Відповідь на питання «Що перед нами, коли та де воно зроблене?» і є атрибуцією. Цією справою по всьому світу займаються музейні співробітники. Кожен із них міг би підписатися під гіркувато-іронічними словами Макса Фрідлендера, одного з найталановитіших експертів, який свого часу консультував Богдана Ханенка: «На долю знавця рідко випадає справедливе визнання. Колеги цитують його лише тоді, коли висловлюють протилежну думку. До кожного правильного судження, яке він виніс сьогодні, назавтра вже звикають і починають сприймати як загальне місце. Утім, помилка в атрибуції міцно приклеюється до імені знавця й переслідує його завжди». Атрибуція — ювелірна, надзвичайно цікава справа. Нині результати цієї роботи, яка ведеться в нашому музеї, демонструємо на виставці «Art and Science», яка до того ж є частиною проекту Kyiv Art Week, що триває нині.
Найкращі експерти-мистецтвознавці так чи інакше пов’язані з великими музеями, а їхня професія є рідкісною та елітарною. Чому так відбувається? І чого для підготовки фахових музейних знавців не вистачає нині в Україні?
— Що більшим є музей і що більше еталонних речей там зберігається, то ширшим є спектр тамтешніх спеціалістів. Якби мені потрібна була консультація щодо Караваджо і його послідовників, то я звернулася б до художнього музею міста Утрехт. Щодо барбізонської школи (французької школи художників реалістичного малярства 30–60-х років ХІХ століття, зокрема Руссо, Дюпре, Мілле. — Ред.), то її найкраще знають в музеї Орсе, де є чудове зібрання робіт живописців цього напряму. Такі універсальні музеї, як Метрополітен у Нью-Йорку, Прадо в Мадриді, Рейксмузеум в Амстердамі, мають найширші колекції та найбільшу кількість фахівців. Експерти з’являються тоді, коли університетська наука поєднується з музейною.
Читайте також: Незлічені втрати
Процес підготовки музейників надзвичайно довгий і трудомісткий. Експертні знання передаються завжди від учителя до учня. Є такі нюанси, які практично неможливо отримати з книг. Знання дрібниць і деталей, тріщинок фарбового шару, якості паперу з водяними знаками, способів перетворити шовкову нитку на золоту або срібну тощо — усе це дає тривала практика, а не книги. До музею приходять теоретично освічені люди, але далі фах експерта й музейного хранителя вони отримують від своїх попередників, як і я сама колись. Бажання ділитися закритим знанням — це надзвичайно важливо. Такі тонкі речі, як ознаки копійності на мініатюрі певного періоду, ознаки оригінальності цього ж таки твору, можна лише показати. Їх дуже важко зрозуміти, навіть коли читаєш найдетальніший опис, але не бачиш самого предмета. Усе це практика: переноси речей, прибирання у фондах, щоденний догляд за експонатами. Тільки так народжуються експерти. Зараз з’явилося багато експертів-мистецтвознавців лише за дипломними «корочками». Нічого спільного зі справжніми професіоналами, які можуть і вміють провадити якісну атрибуцію давніх творів мистецтва або
вжитку, вони не мають.
Після викрадення примірника «Апостола» Івана Федорова з відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського знову акцентованою стала тема проведення ревізії та інвентаризації фондів, де зберігаються культурні цінності, а також укладання більш-менш повного перепису їх. Чи є відповідні механізми, яким чином це можна зробити?
— Питання про аудит нині підняв чинний прем’єр Володимир Гройсман. Він дав доручення віце-прем’єр-міністрові України Павлові Розенку та міністру культури Євгенові Нищуку провести повну інвентаризацію музейних і бібліотечних фондів. Власне, йому як немузейнику можна вибачити необізнаність: насправді ж у кожному українському музеї є повна документація, яка описує все, що перебуває в ньому. Досі музейна галузь нашої країни живе за радянськими інструкціями, у яких немає нічого поганого. Їх, можливо, треба було б доповнити новими розділами про зберігання, адже виникли технології, які дають змогу краще зберігати експонати. Якщо ж установа живе за старими інструкціями й документообіг там здійснюється також відповідно до них, то нічого з цим музеєм, крім грубого озброєного пограбування, статися не може.
Читайте також: Замок. Монастир. Багатоповерхівка
На моє глибоке переконання, у випадку з крадіжкою «Апостола» Івана Федорова зберігачі порушили інструкції. Мені в найстрашнішому сні не може привидітися, що я, приміром, залишу наодинці з експонатом ревізора будь-якого рівня. Цього не може бути взагалі. Музейний зберігач не повинен випустити з рук експонат. Я не розумію, чому людину, яка прийшла перевіряти стародруки до філії Національної бібліотеки України імені Вернадського, залишили наодинці з цими раритетами. Якщо відбувається перевірка, то музейний хранитель у білих рукавичках виносить до ревізорів потрібний експонат, а вони, своєю чергою, звіряють номер, опис, запис про нього в інвентарній книзі. Не випускаючи артефакту з рук, після перевірки зберігач відносить його до фондів. Далі звідти виносять наступну в списку перевірки річ, і процедура повторюється. Ревізія може здійснюватися лише так, саме такий алгоритм дій і прописано в інструкції.
Для багатьох іноземців, які приїжджають до певної країни, знайомство з нею відбувається завдяки музеям. У нас транслюють повідомлення про вареники, віночки й шаровари з гопаком. Як повернути до наративу країни про себе її музеї?
— Система культури кожної розвиненої країни побудована так, що коли приїздиш до маленького містечка, — скажімо, до Брюгге або Портсмута, — то знаходиш там дивовижний музей, який люблять як місцеві жителі, так і туристи. Він доглянутий, оснащений чудовою технікою, спеціальним освітленням, має обладнані фонди, у яких немає проблем зі зберіганням. Музейники лише займаються просвітницькою роботою. Україна довго існувала в імперській системі з іншою концепцією культури: вона мала бути зосереджена в центрах, тобто в Москві й Санкт-Петербурзі. Ось туди з усіх регіонів стягували все найкраще. Так і було: цар-батечко й музей при ньому. Власне, Віктор Ющенко намагався повторити цю модель, коли хотів створити в Мистецькому Арсеналі величезний музей, куди з усіх куточків України мали стягнути все найкраще. Немає в такій практиці нічого демократичного.
Читайте також: Колекції таємниць
На щастя, в Україні, яка завжди тяжіла до європейських практик, існує ціла система невеличких регіональних музеїв із власними чудовими колекціями. У жодному випадку з них не можна забирати прекрасних і цінних речей. Навпаки, треба створювати довкола цих місцевих закладів культури унікальні ексклюзивні місцини. Коли людина їде подивитися Жоржа де Латура до Львова, Хосе Ріверу — до Луцька, Герріта ван Гонтгорста — до Сум, розвивається внутрішній туризм. Кожне місто знає, що воно має унікальний скарб, пишається ним. Питання в іншому: чому нині, коли в’їжджаєш до будь-якого з названих українських міст, на білборді бачиш рекламу горілки, а не шедеврів із місцевих музеїв?
У Парижі, коли відбувається якась виставка, скажімо, у Пті-Пале, бачиш оголошення про цю подію починаючи з аеропорту, а далі через кожен кілометр. До нас приїжджаєш і розумієш, що це не культурна столиця Європи, а місто, де їдять, п’ють і купують імпортні речі. А де ж культурне обличчя міста? А погляньте на нашу соціальну рекламу: «Києве мій», «Любіть Україну!». Якби там замість отого «дечого» був шедевр Богомазова з НХМУ, експонат із нашого музею Ханенків чи та сама народна вишивка, писанки, знаменита скіфська пектораль, то це б свідчило про культуру міста. Білбордів, лайтбоксів для музеїв, консерваторії немає. Це ж не просто соціальна
реклама — це те, що формує культурне обличчя міста.
Як ви ставитеся до ідеї перетворення Мистецького Арсеналу на музей, як було задумано від початку відродження цієї споруди? Можливо, є сенс говорити про потребу не музею, а культурного простору, який включав би як виставкові потужності, так і простори для проведення концертів і фестивалів?
— Мені здається, що цей цікавущий об’єкт, яким є Мистецький Арсенал, справді не використовує на всі сто свої можливості. Це те місце в Києві, яке має бути своєрідним культурним кластером, що є в багатьох містах Європи. Це не музей, бо там немає умов для зберігання фондів. Мистецькому Арсеналу й не слід ним бути, він повинен залишатися культурним кластером і виставковим простором. Там треба створювати умови для проведення блокбастерних виставок, як-от присвячена 500-м роковинам від смерті Ієроніма Босха, що нині прокотилася світом. Поки що для такого проекту в Арсеналі умов не створено. Думаю, це не провина дирекції. Для того щоб перетворити цю велетенську споруду на культурний і рекреаційний кластер, потрібно вкласти велетенські гроші. Наразі Арсенал не є до кінця ані готовим, ані освоєним для цих потреб. Згадані грошові інвестиції в нього окуплять себе як напливом туристів, так і підвищенням культурного рівня столиці.
—————————————————-
Олена Живкова — заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець. Фахівець із творів західноєвропейського мистецтва, музейний експерт із 32-річним стажем наукової роботи. Член організації «Блакитний щит» міжмузейної організації «ICOM», яка рятувала твори мистецтва, що зберігалися в «Межигір’ї» після втечі Віктора Януковича взимку 2014 року.