Від початку російсько-української війни у 2014 році, а особливо після її переходу в широкомасштабну фазу, десятки тисяч українських дітей так чи інакше стали жертвами агресії ворога. Згідно з офіційними даними, Росія вбила в Україні понад 800 дітей, понад 1300 зазнали поранень. Майже 20 тисяч дітей були викрадені окупантом, а 1,6 млн залишаються на тимчасово окупованих українських територіях.
Повернення українських дітей на вільну від ворога землю, їхня адаптація до життя в мирному середовищі є, без перебільшення, справою виживання української нації.
В інтерв’ю Тижню Олена Розвадовська — голова правління та співзасновниця благодійного фонду «Голоси дітей», правозахисниця — розповіла про психологічну реабілітацію дітей, постраждалих від війни, їх реінтеграцію в суспільство і те, як українці можуть допомогти таким дітям повернутися до нормального життя.
Повну розмову можна переглянути тут:
— Ви допомагаєте дітям від самого початку російсько-української війни, маєте в цьому неабиякий досвід і міжнародне визнання. Якими є поточні напрямки діяльності фонду «Голоси дітей»?
— Я працюю з дітьми, постраждалими від війни, з 2015 року. Повномасштабна війна, безумовно, збільшила масштаби потреб дітей у мільйони разів. Насамперед це стосується психологічної та психосоціальної допомоги, оскільки це наша ключова, основна програма у фонді, і ми розбудовуємо в цій сфері велику експертизу.
Ми маємо свої центри в 13 регіонах, де працюють наші психологи, фахівці з організації дозвілля, кейс-менеджери та логопеди. Також діє онлайн-лінія психологічної допомоги. Крім того, ми організовуємо для дітей кемпи (табори) — літні, зимові, осінні — та різноманітні мистецькі програми.
Спілкуючись із підлітками, чую від них одне й те саме: «Довелося дуже швидко подорослішати. Довелося ухвалювати рішення, яких ніколи не хотілося б ухвалювати». На цьому етапі діти потребують дуже багато підтримки, особливо в той момент, коли не можеш знати, що буде завтра, коли і в батьків, і у вчителів багато тривоги.
Тому наша ключова увага зосереджена на створенні можливостей для дітей через спеціальні програми, простори та середовища. Ми даємо їм змогу бути побаченими та почутими з їхніми емоціями, переживаннями й потребами.
Окрім програм психологічної та психосоціальної допомоги, у нас є і гуманітарна підтримка. Ми відновлюємо та створюємо інфраструктуру в деокупованих і прифронтових регіонах: сенсорні кімнати, простори для дітей, укриття. Також маємо велику програму з адвокації, дитячі табори, мистецькі проєкти. Разом із дітьми видаємо книги, створюємо фільми тощо.
— З якими психологічними й емоційними викликами стикаються діти після повернення з окупованих територій?
— Це, мабуть, найважча категорія дітей. Причому не в якомусь негативному сенсі — це прекрасні діти. Складність полягає у викликах, адже вони дуже довгий час перебували в окупації, а окупація — це тотальна ізоляція.
Більшість дітей каже: «Ми не мали доступу ні до чого. Не знали, що відбувається. Не розуміли, чи Україна ще існує, чи нас покинули, що з того, що нам там кажуть, — правда».
Тобто це перебування у середовищі тотального контролю з боку ворога, інформаційного та навіть фізичного. І уявіть дитину, яка виросла в проукраїнській сім’ї — або навіть не в проукраїнській, а просто в родині, яка завжди знала, що живе в Луганській області України, а не Росії.
І ось усе змінюється. Тобі розповідають, що твій простір і твої контакти повністю контролюють, що світ перевернувся і тепер усе по-новому. Тобі показують інший прапор, приїжджають нові вчителі з новими підручниками. Це викликає величезну фрустрацію.
Особливо це стосується дітей старшого віку, які все усвідомлюють і розуміють. У дитини двох-трьох років відчуття фрустрації буде набагато меншим, адже в цьому віці ще немає когнітивного усвідомлення, що відбувається навколо з політичного погляду.
А у підлітків, які вже краще це розуміють, світ перевертається. Їм доводиться робити вибір — прийняти цю нову реальність чи ні. Сховатися від неї неможливо, адже навколо тотальний контроль і велике відчуття страху, бо з’являються нові, незнайомі люди зі зброєю.
Розмовляючи з дітьми, які повертаються з Росії чи виїжджають з окупованих територій, ми насамперед помічаємо замкнутість і стан «замороженості», як його іноді називають психологи. Дитина не розуміє, чи безпечно їй висловлювати свої почуття, думки та ідеї. Не знає, чи взагалі безпечно щось говорити, чи можна комусь довіряти. А часом навіть не пам’ятає, що таке довіра та близький контакт.
Наші психологи кажуть, що робота з такою дитиною насамперед спрямована на відновлення відчуття безпеки та довіри. Важливо створити простір, де вона зрозуміє: якщо прийти до психолога, її таємниць нікому не розкажуть, навіть якщо вона скаже «щось не те» або поставить «неправильне» запитання.
Водночас після повернення буває й інша реакція — певна ейфорія: «Нам вдалося! Ми вирвалися!». Особливо це характерно для тих, хто дуже хотів повернутися в Україну.
Але після цієї ейфорії може настати відчуття покинутості. Адже через місяць-два тобою вже не так цікавляться, не запрошують на всі інтерв’ю світу, і допомога вже надходить не так активно. Тоді доводиться якось продовжувати жити, думати, куди вступати, де замешкати тощо.
У багатьох дітей побутові потреби стоять на першому місці. Безумовно, вони потребують психологічної підтримки та реабілітації. Але коли тобі немає де жити, коли ти не розумієш, де опинишся через місяць, або вступив до вишу, а гуртожиток не надають і родини поруч немає, — ці питання стають головними.
Дуже часто саме такі проблеми виходять на перший план для таких дітей. Важко працювати з психічним здоров’ям, коли не задоволені базові потреби. Існує Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду за дітьми. У них є кейс-менеджери, їхнє завдання — допомагати дітям, які повертаються з Росії, були повернуті, вивезені чи виїхали самі. Цей кейс-менеджер є людиною, яка супроводжує дитину по всіх інстанціях, щоб відновити документи, допомагає налагодити комунікацію з громадою та знайти житло.
З погляду психологічної допомоги — треба розуміти, що це процес, який вимагає часу. Дитина, яка щойно повернулася, не біжить одразу до кабінету психолога. Спочатку їй потрібно зрозуміти, де вона, і відчути коло підтримки. Набагато легше тим дітям, які повертаються до когось рідного чи знайомого — до людини, яка може одразу створити відчуття дому й затишку.
Набагато важче тим дітям і підліткам, які повертаються і не мають тут жодної рідної чи знайомої людини, яка допомогла б стабілізуватися. Особливо після тривалого перебування в ізоляції та під впливом тотального «промивання мізків», адже пропаганда там тисне звідусіль.
Щоб зорієнтуватися та віднайти для себе нові орієнтири в житті, дитині потрібна комплексна підтримка. Вона включає кілька складників: задоволення базових потреб, наявність довіреного кола людей, із якими можна поділитися переживаннями, професійна підтримка психолога чи психотерапевта для опрацювання конкретних запитів.
— Яким є процес повернення дітей з тимчасово окупованих територій або з території Росії? Чи займаєтеся ви цим?
— Існує низка організацій, які спільно з кампанією Bring Kids Back UA займаються безпосередньо поверненням дітей. Наш фонд цим не займається. Ми працюємо вже з тими дітьми, яких повернули, які вже перебувають в Україні.
Наші психологи працюють у Центрі захисту прав дитини, відкритому в рамках Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини. У цьому ж центрі діє і Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду за дітьми.
Наші психологи супроводжують дітей — повернутих або тих, що виїхали з окупації чи з Росії — під час їхнього спілкування з правоохоронними органами: прокуратурою чи поліцією. Особливо це актуально для випадків депортації, адже викрадення дітей — це воєнний злочин, і всі свідчення фіксуються.
Якщо згодом діти чи їхні опікуни бачать потребу подальшого спілкування з психологами, вони звертаються до нас знову. Загалом ми опрацювали понад 100 таких випадків. Також наші контакти передають колеги з інших організацій: якщо бачать, що дитина з досвідом депортації потребує допомоги, то скеровують її до нас.
— Дуже непроста проблема — робота з дітьми, які могли бути завербовані росіянами. Відомо, що окупанти працюють із викраденими дітьми, щоб потім, після їхнього повернення, використовувати їх для реалізації власних інтересів. Як допомогти тим, хто підпав під такий вплив?
— Так, це дуже непросте питання і серйозний виклик. Росіяни завжди таргетували дітей: робили їх або цілями своїх атак, щоб прицільно вбивати та знищувати, або об’єктами для вербування і «промивання мізків». На жаль, на дітей і підлітків легко вплинути, і росіяни вміють це робити.
Існують месенджери, створені росіянами, якими багато хто користується. Через них діти можуть стати легкими мішенями та потрапити на гачок. Наприклад, російська агентура виловлює підлітків, які шукають швидкого заробітку. Дитина може не усвідомлювати, що просте завдання, наприклад, кудись віднести сумку, може мати наслідки на все життя, адже за це її можуть заарештувати. Вона просто не розуміє всієї серйозності своїх дій.
Облікові записи дітей можуть зламати, отримати доступ до їхніх фотографій і просто почати погрожувати. Для дитини відчуття сорому може переважити страх зробити щось незаконне. Дівчинка у 13–15 років сприймає реальність зовсім інакше. І якщо в неї немає підтримки з боку батьків, вона боятиметься оприлюднення своїх фотографій більше, ніж співпраці з російською агентурою. Дитина може навіть не усвідомлювати, що її дії — це співпраця з ворогом. Тому діти стають дуже легкими жертвами.
Що можна зробити, як їх уберегти? Важливо, щоб діти не перебували в месенджерах і соцмережах довше, ніж слід, і не залишалися там без батьківського нагляду. На жаль, це дуже важко контролювати, адже діти все одно сидять в онлайні. Навіть якщо забрати в них телефон, вони знайдуть спосіб потрапити в інтернет.
Окрім роботи спецслужб та правоохоронних органів, надзвичайно важливим є контакт із дітьми. Якщо говорити конкретно про родину, то ключову роль відіграє тісний зв’язок батьків або опікунів із дитиною.
Бо якщо дитина не може вам нічого довірити чи розповісти, вам буде дуже важко зрозуміти, де і з ким вона спілкується в мережі. Можливо, саме там вона шукає коло підтримки, друга, який її зрозуміє, і тому стає легшою мішенню для вербувальника.
Дитина, чиї потреби у спілкуванні, розумінні й добрій атмосфері вдома задоволені, яка має контакт зі своїми батьками, є менш вразливою. Звісно, я не кажу про ідеалістичний світ, де в нас усіх «шовкові» діти й ідеальні батьки. Але якщо дитина знає, що вдома почувається вільно, може розповісти про свої страхи, переживання, невдачі та потреби і за це її не засоромлять, не покарають і не вдарять, то їй не доведеться шукати в мережі зв’язку з якимись покидьками, щоб заробити копійку чи просто знайти компанію.
Читайте також: Що робить Росія з українськими дітьми на окупованих територіях
Бо мішенню можуть стати не лише діти зі східних регіонів. Ми бачимо, що жертвами вербування виявляються діти з усіх куточків України. Це діти будь-якого віку чи статті. Тому найважливіша роль дорослих у протидії вербуванню — це підтримка тісного емоційного контакту. Якщо з дитиною щось трапляється або вона помічає щось підозріле, вона має довіритися вам і розповісти про це. Вона не повинна боятися говорити з вами.
— Що ви можете порадити українцям, які можуть зустріти таких дітей? Як правильно поводитися, щоб полегшити їхню реінтеграцію у вільне суспільство?
— Ключове — це повага до особистості. Це має бути основою поведінки будь-якої людини.
Також потрібне розуміння, що є теми, про які дитині важко говорити. Постійні розпитування на кшталт «А як тобі було в Донецьку?» можуть бути травматичними. Якщо в дитини був важкий досвід, такі запитання нескінченно її ранитимуть.
Якось я чула від однієї дівчинки, яку депортували, а потім повернули з Росії: «Я просто мрію, щоб в училищі, куди я вступила, ніхто не знав, що я звідти».
З одного боку, така пильна увага може бути важливою: дитина відчуває, що її бачать і хочуть допомогти. Але увага, мета якої — лише дізнатися «все, що там з тобою було», є негативною. Уявіть, що ви пережили травму, і єдине, що цікавить людей, — це подробиці того, як вас вдарили по голові. Це надзвичайно травматично, а для дитини й поготів.
Тому надмірної цікавості, прямих запитань про деталі її історії — ось чого точно варто уникати. Особливо якщо ви не посадова особа, яка має фіксувати свідчення, або ж якщо дитина сама не прийшла до вас із бажанням поговорити. Необхідні повага до особистих кордонів і розуміння, що досвід війни у кожного різний.
Загалом, нам іще треба багато працювати над створенням недискримінаційних середовищ у школах та інших освітніх закладах. Це мають бути місця, де дитина не почуватиметься чужою. Адже її вирвали з її життя на роки, а тепер навколо — нова атмосфера, нові люди.
Важливо не мати завищених очікувань щодо бажання такої дитини миттєво дружити, соціалізуватися й реінтегруватися. Діти — абсолютні жертви війни та дій дорослих. Дитину цікавить стабільність, відчуття безпеки, захищеності. Їй важливо, щоб її чули, розуміли, поважали.
Тому головна відповідальність лежить на дорослих. Потрібно створити простір безпеки, довіри та прийняття, відмовившись від будь-яких очікувань. Не треба чекати, що, перетнувши кордон, дитина щоранку співатиме гімн. У неї всередині відбуваються зовсім інші процеси: опрацювання травматичного досвіду, прийняття нової ситуації. Дитина може бути навіть агресивно налаштована, і це теж реакція на травму. Вона просто потребує більше розуміння і підтримки.
Треба зробити все, щоб дитина знайшла коло друзів. Насамперед для підлітків надзвичайно важливе спілкування з однолітками за принципом «рівний-рівному». Якщо дитина знайде чудових друзів, завдяки яким її емоційний стан буде піднесеним і щасливим, їй, можливо, і психолог не знадобиться. Або ж будуть потрібні лише мінімальні втручання фахівців. Адже діти дуже часто і дуже швидко зцілюються одне об одного.
Наше завдання — допомогти дитині налагодити цей контакт, знайти друзів, видихнути та відчути безпеку. І тоді процес інтеграції відбудеться сам собою.
— Як ще українці можуть допомогти процесу адаптації постраждалих дітей?
— Зараз у кожної дитини є свій досвід війни: у когось не повернувся з фронту батько, хтось більше ніколи не побачить рідного міста, хтось змінив уже третю школу, у когось тато воює просто зараз. Досвід може включати й депресивні розлади тощо. Тому для дорослих українців дуже важливо розвивати в собі навичку прийняття та розуміння дітей.
Ми багато говоримо про так звану травмоінформованість. Це можна порівняти з гігієною: ми всі знаємо, що треба мити руки, це базова установка. Так само ми прагнемо, щоб травмоінформований підхід став базовим, особливо для фахівців, які постійно працюють з дітьми — вчителів, медиків.
Бути травмоінформованим — це базово розуміти, як травматичний досвід може проявлятися в поведінці дитини, і знати, як їй можна допомогти. Ми навчаємо дуже простих речей: відсутності прямих запитань і бажання «колупатися» в травмі дитини заради власної цікавості.
Це про розуміння потреб дитини та проявів її емоцій. Часто її агресія, ізоляція чи замкнутість пов’язані не з ворожим ставленням до вас, а з тим, що дитина не може «перетравити» свою травматичну ситуацію і просто потребує допомоги. Ми, дорослі, маємо розвивати в собі цю травмоінформованість.
Ми очікуємо, що всі будуть однаково співати, ходити на лінійки та грати в запропоновані ігри. Але ні. Ймовірно, дитина, яка щойно переїхала і прийшла до вашої школи, перший час узагалі не захоче нікого бачити чи ні з ким комунікувати, і це буде її потребою на цей момент. Саме так вона проживає адаптацію.
Важливо вміти це побачити, почекати й дати дитині простір. Не накладайте на неї жодних очікувань, не засуджуйте. Не треба питати: «А що ж ти досі українською не говориш?». Наша відповідальність — проявити терпіння, щоб дитина вивчила мову. Якщо її за це одразу зацькувати, хто захоче вчитися після такого? Ніхто з нас не робитиме того, за що його щойно насварили чи назвали неповноцінним.
Якщо дитина бачить, що її приймають, що тут безпечно і люди до неї добрі, — проблем з мовою не буде. Це стосується процесу адаптації всіх дітей: і тих, хто повернувся з Росії, і переселенців, і тих, хто довго був за кордоном. Неважливо, до якої категорії належить дитина і який у неї досвід.
Важливо, щоб дорослий був готовий побачити дитину з її потребами, бажаннями та проявами травми. А ще щоб він був готовий сам звернутися по консультацію до фахівця, якщо не розуміє, як діяти. Адже є діти з дуже важким досвідом, і вчитель у класі справді може не знати, що робити. У такому разі треба запитати поради.