Олена Моренцова-Шулик — авторка та креативна продюсерка кіно, ТБ та онлайн-проєктів. Свою творчу діяльність почала на телебаченні як журналістка і впродовж 10 років працювала шеф-редакторкою, сценаристкою, керівницею різних за форматом проєктів на українському ТБ. 3 2016 року займається розробкою, створенням і фестивальним продюсуванням нових кінематографічних робіт. Серед проєктів, у яких вона брала участь, — «Шляхетні волоцюги» (2019), «Заборонений» (2019), «Інший Франко» (2022) та інші. Також вона — сценаристка й креативна продюсерка романтичної комедії «Смак свободи» (2024) про молоду дівчину Варю, яка мріє займатися високою кухнею і задля цього їде підкорювати Львів. Там їй допомагають здійснити свою мрію легендарна кулінарна книжка Ольги Франко й навіть сама родичка великого Каменяра.
Тиждень поговорив з Оленою Моренцовою-Шулик про те, звідки виникла ідея цього кіно, хто був головним натхненням і чому сьогодні стали актуальними фільми про приготування їжі.
— Сюжет фільму обертається довкола книжки Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» (1929), яку представлено як невідомий скарб. Чому, на вашу думку, не всі в Україні чули про цю книжку й чому важливо про це неї розповісти?
— У тому й полягала місія цього фільму: щоб молодь пишалася тим, що ми маємо натепер і передавала це далі. Бо це те, з якою метою Ольга Франко зі своїм чоловіком взагалі займалася своєю просвітницькою діяльністю, зокрема й у контексті кулінарної спадщини. Саме тому що я як представниця молодого покоління українців, яка завжди дуже любила, цінувала й цікавилася, не знала про Ольгу Франко. Бо на полицях моїх бабусь, моїх батьків ніколи не було книжок Франко. І, думаю, таких, як я, — мільйони. Я нічого не вигадала. Серед моїх друзів, подруг чи знайомих багато хто здивувався, дізнавшись про цю книжку. Якби це було настільки на поверхні, воно не викликало б такого резонансу. Україна має багатонаціональну культуру, у нас дуже багато прошарків, дуже багато історичних бекграундів у кожній родині. І доступ до інформації в усіх був доволі різний. Тому мета цього фільму, окрім того, щоб розважити, від самого початку для мене вона була набагато глибшою. Мені хотілося дійсно подати нашу культуру сучасною і з неочікуваної сторони. Не тільки для українців, а й для світу, тому що їм дуже цікаво про нас сьогодні дізнаватися. Вони майже нічого не знають, окрім борщу й вареників, які порівнюють з польськими «пирогами». Тому для мене це важливо. Як людина, яка любить подорожувати, яка постійно оцінює будь-яку культуру також і в контексті національних страв, я завжди починаю з ринку й кухні. Так для себе відкриваю смаки. Кулінарія — це теж культурна дипломатія. І такою була мета цієї історії.
— А як виникла ідея запросити Ірму Вітовську на роль Ольги Франко?
— Ірма — наша амбасадорка, наша муза й наша підтримка. Я просто безмежна вдячна долі, що їй сподобалась історія, вона побачила себе в цій історії та їй відгукнулись ідеї, які ми заклали у фільм. Це дійсно була дуже щира й дуже творча колаборація. Ірма — наша Ольга Франко. Для мене як для креативної продюсерки це ідеальне фантазійне відтворення постаті. Я дуже вдячна, що вона так щиро поставилася до нашої історії. Бо для неї ця історія так само дуже особлива, Ірма завжди про це каже. Вона була з нами на прем’єрі фільму у Варшаві на польському фестивалі українського кіно, і, звісно, мені дуже зігріло серце те, як там нас прийняла публіка. Після показу ми почули, що фільм показує Україну до війни в дещо романтизовано-казковому світлі, але це саме та країна, за яку ми всі нині боремося і яку боронять наші воїни. Ми розуміємо, що саме хочемо повернути. Тобто кожен живе цими надіями й мріями. І, напевно, у цьому сьогодні є одне із завдань фільму: трошки згадати, трошки дати надії та віри, завдяки тому, що в нас уже є. Тож я дуже вдячна Ірмі, що вона нас підтримала.
— Так, оскільки фільм частково казковий, то й Львів там дещо чарівний, і, як на мене, у «Смаку свободи» багато дитячого здивування. У чомусь ваше кіно навіть подібне на «Рататуй», хоч і жанри різні, але в обох стрічках є певна казкова душевність.
— Дякую за це порівняння. Я обожнюю кіно, й особливо — кулінарне, і, звісно, передивилася всі можливі референси. І всі ці історії мають дуже багато спільного. Це світ кулінарії, ресторанний світ, кухар з його особистими проблемами — це завжди пошук натхнення, менторство, а тому є наставник чи наставниця. Загалом не треба вигадувати велосипед. Усі історії на тему кулінарії мають дуже багато спільного. Тому мені дуже приємно, що наша історія викликає у вас такий чудовий спогад, як «Рататуй». Звісно, ми надихалися й іншими референсами. Так мене особисто дуже надихала історія Джулії Чайлд, голлівудський фільм з Меріл Стріп «Джулія і Джулія». Схожа історія, бо також є дві жіночі долі. Ми поєднали їх інакше, бо в нас це минуле й сучасне покоління, які йдуть в майбутнє разом. Тобто ми знаходимо натхнення у своєму корінні, чого не було в «Джулії і Джулії». У нас є свої локальні меседжі, зрозумілі українському глядачеві, які ми завдяки фільму намагаємося пояснити й закордонній аудиторії. Вони не знають нашої всієї історії, і того, що книжки Ольги Франко були заборонені й не видавалися в радянський час. Тобто вони зберігалися в деяких господинь, їх читали, але не всюди в Україні цю книжку було легко знайти. Тому всі нюанси ми пояснюємо на показах: чому для нас сьогодні так важливо відроджувати своє, повертати собі цінність цього всього, розповідати молоді, що насправді в нас дуже багато є унікального. Ми маємо пишатися цим, віднаходити для себе. Можемо знаходити нові форми. Я намагалася як авторка особисто цій історії надати якомога більше наших важливих змістів. Тому пані Ірма душевно поставилася до цієї напозір простої історії, бо вона там прочитала дуже багато смислів між рядків.
— Як на мене, це не зовсім проста історія, а багатовимірна: декілька сюжетів, різні долі. Особливо мені сподобалася сюжетна лінія сусідки головної героїні, яка особисто знала Ольгу Франко. Вона та її подруги дають фільму глибину.
— Звісно, це наше українське жіноцтво. Я дуже рада, що ви це зчитали. Так і є, власне. Для того ми це все і створювали. І дуже релевантне сьогодні, коли чоловіки на фронті, коли жінки з дітьми залишаються в тилу, коли вони зберігають ці традиції, передають їх дітям. Українська історія, на жаль, дуже циклічна, і ми час від часу проходимо через схожі випробування. І вплив жіноцтва на це все дуже сильний. Для мене як для жінки це було також важливо, тому я і хотіла поєднати різні покоління разом, поєднати їх у якійсь спільній точці. Чому я кажу, що це легка чи проста історія? Особливо сьогодні в нашому інформаційному просторі ніби нівелюються, знецінюються легкі історії, які надихають і від яких просто стає добріше на серці. У нас цінуються драматичніші історії, соціально важливі. Якщо є сильна драма, то це соціально важлива історія. А якщо вона легка й навіть трошки наївна, казкова, то це не соціально важлива історія або вона несерйозна. Але я абсолютно не згодна із цим підходом, бо є фільми, які дають один настрій, а є кіно, яке дає інший. Але це не каже про те, що романтична комедія не може мати серйозних важливих смислів. Це, власне, те, як ми ставимося з командою до цього кіно. І дуже хочеться, щоб ці різні рівні зчиталися. Щоб кожен глядач для себе побачив своє.
— Оскільки це жанрове кіно, романтична комедія, то воно й має бути легким. Хоча часом це ще й трохи феєрія, як «Лісова пісня» в Лесі Українки. Крім цього, це ще й популяризація книжки Ольги Франко, і шкода, що її досі не перекладено англійською.
— На жаль, так. Це моя мрія. Можливо, міжнародний прокат стрічки в цьому допоможе. Ми вже очікуємо старту показу за кордоном. Але було б чудово, якби наші державні органи підтримали цю ініціативу. Якщо в наших міністерств буде до неї цікавість, то я радо посприяла б перекладу. Поки що ж разом з фільмом виходить книжка «Смак свободи» у видавництві Vivat. Я переписала сценарій у роман, і тепер це доповнена версія з рецептами з фільму, коментарями зірок і великою вставкою про нашу музу Ольгу Франко. Книжку нам допомогли підготувати наші друзі й партнери «Дім Франка». Це таке логічне продовження історії.
— А ідея фільму — теж ішла від книжки чи більше від постаті?
— Від книжки. Шість років тому з командою Ganza Film працювала над іншими проєктами, але вони знали, що я дуже люблю гастрономію та кулінарну спадщину. Команда спілкувалася з «Домом Франка» і почула про книжку Ольги Франко. Тоді вони спитали, чи цікаво мені поїхати до Львова й записати інтерв’ю з родиною, поспілкуватися про книжку та подумати, чи ми можемо придумати щось із цього приводу. Звісно, у мене одразу загорілися вогники в голові, як у Рататуя. Я поїхала, поспілкувалася з родиною і з «Домом Франка» та почала думати. За якийсь час у мене виникли ідеї, і я одразу зрозуміла, що хочу зробити історію про сучасну дівчину, яка відкриває для себе своє коріння. Тому що, звісно, після спілкування з родиною, книжка для мене стала набагато глибшою. Тобто я розуміла, що це не просто тобі збірка рецептів, а філософія Ольги й Петра Франків. Так вони планували виховували здорову й сильну націю. Тобто підхід до кулінарії був не тільки в збереженні кулінарних традицій, це була філософія життя, ставлення до трапези, традицій та їжі. І я почала працювати над сценарієм, а потім з командою Ganza Film ми поступово розвивали цю ідею і подали її на пітч Держкіно. Усе почалося з книжки. Усе почалося з постаті Ольги Франко, яка особисто мене як жінку дуже надихнула. І я в ній побачила великий потенціал для розкриття.
— Головну героїню «Смаку свободи» грає Ірина Кудашова. Її доля вдруге звела з родиною Каменяра. Вона вже грала доньку Петра Франка, і тепер настав час їй бути з Ольгою Франко. Як її вибрали?
— Я була дотична до фільму «Інший Франко» на початку його створення, збирала інформацію про Петра Франка, а потім передала нашій команді. Кастинг-директорка запропонувала Ірину на роль доньки Франка, і вона, звісно, себе гарно проявила як акторка, дуже органічно. Команда фільму була з нею в хороших стосунках. Іра — чудова людина, дуже світла й чиста, також працьовита й сумлінна акторка. Насправді це мрія — працювати з такими людьми. І коли ми вже готувалися до пітчу в Держкіно і створили мудвідео, стилістичну фантазію фільму, то команда Ganza Film запропонувала нам розглянути Іру Кудашову на головну роль саме завдяки чудовому досвіду роботи на «Іншому Франко». І ми зустрілися, поспілкувалися, зробили проби, і я зрозуміла, що вона — абсолютно наша героїня. І ми всі були згодні із цим. І потім, коли ми вже допрацьовували сценарії, робили черговий фінальний драфт і сильнішу історію, уже знаючи, що це буде Іра, усе прописували під неї. Я зі своєю співавторкою Олександрою Вітязєвою вже ніби програвала цю ситуацію під Іру. Вона, я вважаю, просто фантастично впоралася зі своєю роботою. І я дуже сподіваюся, що це буде для неї також великий старт на новий рівень професійної кар’єри.
— Сьогодні стали популярні й важливі фільми на кулінарну тематику. Так на Каннському фестивалі приз за режисуру отримав «Смак пристрасті» Чана Ань Гунга. Видається, що це якийсь новий виток зацікавлення кулінарією, яка прийшла в серйозне кіно й документальне. У чому полягає причина, що нам сьогодні хочеться на це дивитися?
— Це дуже цікаве запитання для мене, бо я велика прихильниця кіно про кулінарію. От коли ми почали працювати над «Смаком свободи», то, навпаки, було затишшя й багато років на цю тему нічого не виходило. Це відповідно 2018 рік, й тоді останнє, що я бачила на тему їжі, було 2014-го. Тож якраз настав праймтайм вийти із чимось на кулінарну тематику. Але сталося, як сталося. Спочатку коронавірус, потім повномасштабне вторгнення — усе затримало вихід нашого фільму, а так він вийшов би раніше за той же «Смак пристрасті» Чана Ань Гунга. Тоді ми були б першими в цій новій хвилі зацікавлення кулінарією. Бо спрацьовує ця чуйка, відчуття кінематографістів і кіношників про те, що сьогодні час робити кулінарне, бо вже давно нічого не було. Воно десь одночасно в багатьох людей виникло, але так сталося, що наша стрічка через війну виходить пізніше. Сьогодні це актуально тому, що такі фільми дуже класно заземлюють і повертають до вічних цінностей. Тому що кулінарія — це завжди про традиції, про вияв любові, про цінності, які поєднують людей по всьому світові. Де ти не був би, звідки ти не був би, кіно про їжу зрозуміле для всіх. Сьогодні у світі так багато напруженості, воїн, невизначеностей, усе змінюється, люди такі виснажені, що насправді підсвідомо вони шукають чогось, що їх може заспокоїти. І якраз кіно про їжу саме собою заспокоює: дивитися на те, як люди готують, працюють руками. Це дрібна моторика, це мистецтво, це своя естетика. Воно налаштовує тебе на інший лад. І я думаю, що ми сьогодні дедалі більше потребуємо такого кіно. Я раніше думала: «Таке може статися тільки у фільмах жахів або у хворій уяві якогось фантаста», а сьогодні в нас усе це відбувається в реальному житті. Тому мені особисто дуже хочеться дивитися на те, що повертає віру в людство, віру в любов, віру в добро, віру в те, що все може бути інакше. У таких фільмах, звісно, немає нічого унікального, але все одно кожна історія має свої локальні особливості, деталі, які додають шарму й глибини. І я хочу робити й далі саме таке кіно, бо в цьому вбачаю своє мистецьке завдання.
— Хто вам допомагав створити цей фільм?
— Історія створювалася в тісному контакті з родиною Франків, зі львівським «Домом Франка». Ми з ними радилися щодо всіх рецептів, адже в нащадків Франка є свій проєкт «Практична кухня. Забуте і нове». У соціальних мережах і на сайті вони викладають рецепти пані Ольги, навіть її рукописи. До створення фільму була також залучена гастрономічна експертка Мар’яна Душар («Пані Стефа»), тому це не просто розважальний фільм. Ми намагалися бути правдивими в усіх рецептурах і приготуваннях. І команда фудстилістів під керівництвом Юлії Ільченко всі страви на майданчику або брала з книги Ольги Франко, або ж вони були натхненні її рецептами й опрацьовані в сучасній подачі, також дещо створили спеціально для фільму. Тож «Смак свободи» — це кіно в кіно, бо кулінарний світ — це окрема драматургія і режисура, окрема хореографія на майданчику. Ми обережно й з повагою використовували нашу кулінарну спадщину, але це не документальний, а ігровий фільм. Наша художня фантазія образу пані Ольги. Справжні ж перипетії її долі можна прочитати в публікаціях «Дому Франка», які, зокрема, підготувала Наталя Тихолоз. І варто пам’ятати, що «Перша українська загально-практична кухня» не єдина книжка Ольги Франко, тож хотілося б, щоб це був лише початок, відкриття її для всіх охочих.
