Нещодавно побачило світ нове дослідження Олексія Сокирка «Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648–1764». Це фундаментальна спроба переосмислення процесів становлення та розвитку державних і військових інститутів Гетьманщини на тлі Мілітарної революції в ранньомодерній Європі. Автор шукає місце Козацької України на арені загальноєвропейської історії, сповненої складних і суперечливих процесів.
— Чому ви починаєте історію козацтва не з Дмитра Байди-Вишневецького — засновника фортеці на острові Мала Хортиця, не з «батька» реєстрового козацтва Стефана Баторія, а з 1648 року?
— Власне, книжка присвячена не історії козацтва як такого, а держави, яку воно створило, а також мілітарних інститутів, що існували в ній. Тому-то хронологічно вона стартує з 1648 року — великого козацького повстання, яке переросло в станову й політичну революцію, створивши цю саму державу — Військо Запорозьке (Гетьманщину). Хоча, звісно, без передісторії обійтися теж було неможливо. Тому я коротко оглянув виникнення козацтва як мілітарного явища, який характер мали ранні козацькі спільноти, які механізми самоорганізації та групові цінності діяли в них, щоб потім реалізуватися вже власне в козацькій державі. Без цього фактично неможливо зрозуміти, як діяло козацтво на початку цієї революції та як козацька верхівка уявляла свої цілі в ній. У сучасній науці прийнятий загальний погляд (який склався, до речі, ще в українській класичній історіографії), мовляв, от Хмельницький і його оточення мали якусь абстрактну програму державотворення з ясним баченням інституційного устрою Гетьманщини, її меж тощо. Це велике перебільшення.
Масштаби повстання й ті можливості, які «впали на голову» його провідникам, були такими грандіозними, що вони «на марші» мусили шукати відповіді на низку нагальних запитань: як облаштовувати адміністрацію, суд, збирати податки тощо. Враховуючи те, що більшість із цих людей доти мала лише військовий досвід, їм треба було шукати знайомі для них лекала, за якими можна було впорядкувати й тримати під контролем величезну територію, яку вони захопили (нагадаю, що це три воєводства Речі Посполитої). Навіть у питаннях війська, де вони, здається, були найкраще обізнані, постали нові проблеми: треба було фінансувати дуже тривалі воєнні кампанії, з’ясувалося, що козацьке військо, яке фактично було територіальним ополченням, не може воювати безперервно, повстанські загони, які очолювали виборні «польові командири», відмовлялися коритися наказам гетьмана тощо.
Отже, буквально під час війни треба було реорганізовувати армію та шукати взірців розбудови державних інститутів. Справа трохи полегшилася (але не спростилася цілком), коли козацьку верхівку розбавили вихідці з руської шляхти, такі як Виговський або Тетеря, які мали освіту й досвід правників. Значною мірою їхніми зусиллями й зусиллями інших численних руських шляхтичів (не таких відомих) козацьку модель нової держави було доповнено річпосполитськими елементами. Справа їхнього синтезу зайняла всю другу половину XVII століття.
Тому я пишу про те, що в результаті цього синтезу те, що виникло, можна назвати Козацькою Річчю Посполитою — у чомусь подібною до Речі Посполитої Шляхетської, але «заземленою» козацькими традиціями.
— Принагідно запитаю, чому термін «національно-визвольна війна» є некоректним?
— У попередній відповіді я вже частково заторкнув це питання. 1648 року в Україні повстала частина армії Речі Посполитої — реєстрові й запорозькі козаки, які традиційно висували вимоги визнання їх військовим станом, а не просто найманцями. Надалі ці вимоги розширилися до вимог повного політичного контролю над територіями, на яких козаки встановили свою владу. Другим гаслом, як на той час теж традиційним, був захист прав православної церкви й ліквідація унії. Власне, під цими гаслами повстання тривало десь наступні п’ять років. Тобто йшлося про їхнє задоволення в рамках Речі Посполитої. І лише згодом, коли козацька старшина подорослішала у своїх політичних поглядах, ця війна набула характеру боротьби за повний суверенітет Гетьманщини від Речі Посполитої. Але чи можемо ми це все кваліфікувати а ля український народ воює проти польської держави? Сумніваюся. Це лексика й ідеологеми вже ХІХ століття, коли поневолені / бездержавні народи повели боротьбу за національне визволення.
— Ви пишете про Козацьку революцію не як про локальний конфлікт, а як про широке геополітичне явище, що здетонувало початок серії війн у Центрально-Східній Європі. Чи вдалося переформатувати сфери впливу поміж найсильнішими країнами регіону та які ще були наслідки?
Обкладинка книжки «Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648–1764»
— Локальним конфліктом Козацька революція видавалася хіба що перший рік. Далі ситуація змінилася кардинально. По-перше, повстання переросло рамки суто військового бунту й охопило величезну територію, чого не було в жодному з попередніх козацьких повстань. По-друге, вони вперше висунули політичну вимогу — контроль над захопленими територіями й скасування там дії королівських і шляхетських органів влади. Крім того, також уперше козаки спробували спертися на зовнішню підтримку, уклавши союз із Кримським ханством, яке стало потужним військовим союзником. На черзі були спроби отримати військову й дипломатичну підтримку різних держав регіону — Молдавського князівства, Османської імперії, Московії й навіть більш далеких країн, зокрема Швеції. Вони були потрібні козакам передусім як союзники у війні з Річчю Посполитою, хід якої потрохи заходив у глухий кут, оскільки ресурси обох сторін вичерпувалися, наступала воєнна стагнація, але ніхто не хотів поступатися. Саме цей фактор і спричинив те, що Козацька революція здетонувала цілу серію коаліційних війн в Європі. Усі країни регіону побачили в ній нагоду послабити Річ Посполиту, яка натоді була чи не найбільшою й найпотужнішою країною Східної Європи й, звісно, мала багатьох ворогів і суперників. Для деяких було вигідно, що вона просто ослабне внаслідок козацької війни, а сильніші прагнули захопити території. От якраз у ці війни вв’язалися найбільш потужні гравці, якими були, окрім Речі Посполитої, Московія та Туреччина, і протистояння між ними розтягнулося аж до кінця XVII століття. Найгіршим у всьому цьому було те, що сама Гетьманщина, ще не до кінця визріла й сформована як держава, стала не рівноправним альянтом, а об’єктом завоювання. Такий поворот подій вимагав пошуку нових союзників у різних політичних таборах, щоб вони не змовилися між собою на шкоду Україні, і щонайбільшої мобілізації військових ресурсів.
— Які чинники впливали на чисельність козацького війська?
— Дуже різні, та передусім політичні, адже загальна чисельність козацького реєстру залежала від домовленостей гетьманів і старшини з верховними володарями — польськими королями й московськими царями. У XVII–XVIII століттях вона коливалася від 20 000 до 60 000 осіб. Але це та кількість, яка формально вважалася за козаків. У війську зазвичай служило менше людей. За моїми підрахунками, реальну участь у бойових діях одночасно могло брати до трьох чвертей козацького стану. Утім, пам’ятаймо, що козацтво було лише частиною гетьманської армії. За часів Хмельниччини й Руїни до неї долучалися загони повстанців («покозачених»), кількість яких точно порахувати взагалі дуже складно. Найбільш боєздатну частину армії складали найманці, чия чисельність залежала від багатьох факторів, та переважно від фінансової спроможності скарбу — щонайбільше було 10 000 жовнірів. Так, наприклад, за часів Івана Мазепи сумарна кількість гетьманського війська (козаки й найманці) становила приблизно 40 000 осіб, а як на ті оборонні й наступальні війни, що тоді вела Гетьманщина, цілком поважна цифра.
— Розкажіть, чому жінки потрапляли в козацькі реєстри.
— У реєстри потрапляли не просто жінки, а козацькі вдови. Це така давня східна традиція, у якій вважалося, що вдова — «божа людина». Нею має опікуватися спільнота, до якої вона належить, а обов’язок володаря —захищати її. У козацькій субкультурі взагалі було дуже багато східного, не забуваймо, що козацтво виникло на великому цивілізаційному кордоні між Сходом і Заходом. У практичній площині це було так: вдову вписували в реєстр замість померлого / загиблого чоловіка, вона користувалася й далі всіма становими привілеями козака, але до повноліття своїх синів не несла обов’язку військової служби. Якщо ж, приміром, синів не було, тоді вона могла виставляти у військо «наймита» — будь-якого чоловіка, здатного тримати зброю.
— У контексті сучасної війни, коли одного військовослужбовця забезпечує всім необхідним група тиловиків, яке співвідношення було за часів козацтва? Як працювала ця схема?
— Найманців забезпечувала держава — платила гроші, надавала одяг, продукти, боєприпаси й часом зброю. Це універсальна схема в ранньомодерній Європі. Але обсяг такого утримання насправді був дуже скромним, тож в основному жовніри жили з трофеїв — бранців, за яких вимагали викуп, коштовностів, коней тощо. Козаки як «земське військо» від держави не отримували майже нічого. Натомість вони мали службову землю й масу економічних пільг, і от, власне, в обмін за це мали екіпірувати себе на війну. Але така система не була стабільною: частина козаків розорювалася, частина багатіїв просто не хотіла служити. Зрештою на час відсутності козака комусь треба було дбати про його господарство. Наприкінці XVII століття стихійно виникла система виборних козаків, які переважно були середняками й ходили на війну, тоді як їхнє домогосподарство тримали «на плаву» козаки-підпомічники. Наступного століття ця система була закріплена вже на рівні законодавства, навіть розробили майнові критерії для виборних і підпомічників, але все одно цей алгоритм не гарантував збереження боєздатності козацького ополчення. Зрештою, це було повсюдним явищем в Європі, де лицарський стан, осівши на землю й отримавши різні привілеї, поступово занедбував військову службу.
— Чи можемо казати про формування ідентичності, уявлення про свою землю в XVII-XVIII століттях, коли бачимо схвальне ставлення реєстровців до оборонної війни, перебування на захисті рідного краю, що було явно новою рисою в системі колективних цінностей Війська Запорозького?
— Це насправді дуже складне запитання, що трохи виходить за межі моєї роботи, але яке я не міг не поставити собі. Донедавна історики міркували про нього, спираючись на аналіз текстів, які виходили із середовища козацьких старшин і церковних ієрархів. Але у своїх джерелах я побачив, наприклад, негативну реакцію козаків, коли Хмельницький намагався їх вести в похід на Молдавію. Пізніше в поході на Польщу козаків знов майже не вдалося мобілізувати (наказним порядком туди вирушив Київський полк), а натомість залучили велику масу «охотників» (волонтерів) з-поміж незаможної голоти, яких полковники вербували як найманців. У Гадяцькому трактаті 1658 року був пункт, за яким козацьке військо могло брати участь у закордонних війнах тільки протягом певного часу й за спеціальну платню. Я добачаю в цьому зовсім не якісь ідеалістичні помисли щодо «миролюбності» чи то схильності тільки до оборонної війни. Це явно сліди впливів шляхетської політичної культури, адже в Речі Посполитій існували аналогічні норми, згідно з якими король не мав права використовувати шляхетське посполите рушення за межами країни без дозволу сейму. З одного боку, це обмеження прерогативи володаря вести війну за власні династичні інтереси, з другого — це прояв локального патріотизму, тобто земське військо має боронити свою землю.
— Як козаки ставилися до воєнних виправ за кордоном, куди їх активно залучав російський уряд? Яка географія цих походів? Чи були протести?
— Ця практика започаткувалася не одразу, а вже за часів Російської імперії, коли значно розширилася сфера її військової експансії. Тут були і Балтія, і Північний Кавказ, і Польща, і Пруссія.
У імперії були свої мотиви, гетьманське військо стало для неї безплатним гарматним м’ясом, яким просто затикали дірки. Ба більше, із часом козаків почали використовувати ще і як робочу силу на будівництві фортець, оборонних ліній, каналів. Звісно, козацтво тут демотивувало все, починаючи від нелюдських умов служби й закінчуючи приниженням, яких зазнав «лицарський люд».
Такі «війни» не давали ані прибутку, ані слави. Колосальна смертність через небойові втрати й багато інших чинників стали причинами остаточної демілітаризації козацтва, яке воліло перетворитися на зем’ян, що спокійно господарювали б на своїй землі. Тому за це право вони «голосували» дезертирством, неявкою на службу, найманням замість себе волоцюг і маргіналів.
— Хто пустив до Києва та інших міст московські залоги? Як відбувалася ця взаємодія?
— Просто нагадаю, що це було проханням Богдана Хмельницького до царя, коли велися перемовини про союз і протекцію. Ця домовленість була підтверджена в Переяславі в січні 1654 року, а вже в лютому перша московська залога вступила до Києва. Пізніше мережа гарнізонів розрослася, так само як і збільшилася їхня чисельність. На другу половину XVII століття їх було приблизно 12 000 осіб при майже 200 гарматах — окрема польова армія.
Саме ці гарнізони стали тим зашморгом, який повільно, але неухильно затягувався на тілі політичного суверенітету Гетьманщини.
Але крім чинника силового тиску, я звернув би увагу на ще один: фактично ці московські анклави стануть тими першими факторами «обрусєнія», яке потужно розгорнеться наступними століттями. У містах, де стояли московські залоги, услід за стрільцями з’являються купці й ремісники, виростають нові райони, заселені московитами, разом з воєводами приїжджають священники й починають будувати «правильні» православні церкви з посвятами Сєрґію Радонезькому й Алєксандру Невському.
— Ви пишете, що запорозька традиція, яка вимагала від старшини повсякчас радитися з товариством про початок нової війни, ставала міною вповільненої дії для всієї новоствореної козацької політії. У чому це полягало? Чи помітні паралелі з Річчю Посполитою, яку фактично погубило шляхетське право liberum veto — блокувати будь-які рішення сейму?
— Це справді одна з традицій «степової» демократії, яка веліла повсякчас переобирати ватажків, щоб не витворилося постійної владної структури, яка здомінувала б над вільними воїнами. Тобто це запобіжник від нерівності. Тепер уявімо собі, що уже в умовах існування козацької держави періодично включається цей механізм, який або робить неможливим постійне існування владної еліти, або постійно скасовує її рішення. А в умовах війни? Це катастрофа. Але до цього треба додати, що козацькі ради часів Гетьманщини, окрім запорозької традиції, мали ще одну річпосполитського походження. Коли реєстрові козаки ходили в походи спільно з коронним військом, вони вочевидь призвичаїлися до практики військових кіл. Тобто коли жовніри, незадоволені заборгованістю жалування чи умовами служби, збирали такі собі військові семики (значна їх частина була шляхтичами), радилися, як розв’язати проблему, надсилали перемовників до командування. До речі, ці лицарські кола теж не раз відігравали згубну роль у військовій і політичній історії Речі Посполитої.
— Чи могла мати успіх Мілітарна революція на українських теренах, якщо агентами змін були не регіональні еліти, а імперська влада, що виходила зі своїх геополітичних інтересів?
— Це складне запитання, бо якщо ми говоримо про XVIII століття, то безумовно не могла. Було запізно. Але хто заважав цій регіональній еліті впроваджувати інтенсивні зміни у військовій сфері до цього? Політична стабілізація та економічне піднесення Гетьманщини кінця XVII століття зіграло з козацькою верхівкою злий жарт. Нарешті вибудувавши свою річ посполиту, вони наївно вважали, що геополітична ситуація досягла статусу кво й так буде завжди. Відповідно, наявних мілітарних інститутів цілком достатньо. Наступна Північна війна, яка породила Російську імперію, ці ілюзії розбила.
19 січня о 18:00 у київській Книгарні Є відбудеться презентація книжки
Подія у фейсбуці