У. Т.: Одне з ключових питань аграрного сектору – мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Чи можливі реформи в АПК без його скасування?
– Земельне питання актуальне вже давно. Більшість капіталістичних країн провели низку реформ, у результаті чого земля стала товаром, який можна продати, надати під заставу в банк, отримати натомість фінансування й кредит. В Україні проблема в тому, що мораторій прописано в коаліційній угоді. Але це нам не заважає робити певні кроки в земельному питанні, на які чекають світові інвестори, донори та українське суспільство.
У першому читанні ухвалено закон про мінімальну семирічну оренду, що дозволяє інвесторові заходити й мати гарантії, що землю не буде відібрано. Я щотижня буваю в регіонах і чую, що бізнес (незалежно від масштабів) хвилюють питання семирічної оренди та реєстрація/перереєстрація невитребуваних паїв. Більше турбує не продаж землі, а зменшення бюрократичних процедур. Сьогодні питання єдиного податку прив’язане до зареєстрованої землі й у багатьох є ризик його втрати з тієї причини, що агроземля не може бути зареєстрована. І це питання треба вирішувати терміново.
У. Т.: Чи є ви прибічником скасування мораторію на продаж сільгоспземель?
– Якщо сьогодні дати дозвіл на продаж землі, це призведе до суцільного безладу в суспільстві. За оцінками іноземних експертів, готовність нашого кадастру становить менш як 5%. До того ж потрібні певні нормативні акти, регулювання. Тому необхідно створювати робочі групи. На сьогодні є вісім таких груп (сформованих спільно з єврокомісіями), які займаються повним переліком питань, як-от безпека продуктів харчування, розвиток малого та середнього бізнесу, екологічні проблеми, а головне – земельна реформа, у якій нам допомагають закордонні аналітики.
Читайте також: Іван Міклош: «Вимоги МВФ необхідні, але недостатні»
У. Т.: Дрібні й середні підприємці бояться, що зняття мораторію на купівлю-продаж земель сільгосппризначення призведе до легалізації тіньового переділу земельної власності, концентрації земель у руках «латифундистів» та повного зубожіння українського села. Чи є така загроза насправді?
– За останні шість тижнів перебування в регіонах я жодного разу не чув питання, пов’язаного з продажем землі. Людей цікавить, наприклад, посівна кампанія. Є й інші проблеми: аграрний сектор має нульові дотації й субсидії, скасовано ПДВ для сільгоспвиробника та посередника. Зараз наше міністерство серйозно відпрацьовує компенсацію банківських відсотків, тому що є проблема фінансування. На посівну не вистачає 10–15 млрд грн. До того ж потрібно більше оборотного капіталу у зв’язку з подорожчанням майже у 1,5 раза пального, насіння, добрив і засобів захисту рослин.
У. Т.: До речі, про банки. Яка доля Земельного банку, сформованого за Віктора Януковича?
– Це порожня компанія, яка не була наповнена землею. Проект заморожений і на сьогодні неактуальний.
У. Т.: Як, на вашу думку, уникнути олігархізації ринку під час розподілу останнього нерозподіленого ресурсу – землі?
– Не до кінця розумію термін «олігархізація». Основне питання тут лежить у соціальній площині: великий бізнес, що заходить у регіони, може бути соціально відповідальним. Не слід поводитися як загарбники. Є громади, які вимагають від підприємців певних дій і благ. Щодо оптимального розміру земельних наділів, то держава не має права заборонити великому бізнесу заходити в регіони. Наша основна мета – щоб село жило, створювалися робочі місця й умови були максимально ринковими.
Читайте також: Слідами вивезеного капіталу
Добре відома американська модель – це великі масиви землі. У Бразилії середній розмір господарства – 200 тис. га, яке обробляють 150–200 людей, в Аргентині – 55 тис. га, де працюють 35 осіб. У Європі інакше: маленькі кластери об’єднані в кооперативи (до 100 га). Вони мають спільну ферму або окрему зону з приймання молока. Значний відсоток від їхньої діяльності надходить у державну економіку.
В Україні існують усі згадані варіанти. Зараз наше міністерство з європейськими колегами створило спецгрупу, що фокусується на розвитку малого та середнього бізнесу (розвитку сільських територій у форматі кооперативів). Яскравий приклад – Львівська область. Її мешканці збирають ягоди, переробляють, заморожують та експортують їх. Сьогодні Україна є одним з основних постачальників ягід до Європи.
У. Т.: Фермери вимагають зміни правил гри на ринку: введення диференційованої системи оподаткування та підтримки. Що більше господарство, то більша підтримка та вищі податки і навпаки. Чи реальні такі зміни?
– Теоретично можливо все. Є безліч цікавих пропозицій, зокрема на рівні законопроектів та обговорень у Верховній Раді. Але треба підходити до цього питання не з позиції дискримінації чи однакових умов. Нещодавно вносилася пропозиція компенсувати ПДВ лише агровиробнику, а посереднику – ні. Коли провели аналіз, зрозуміли, що трейдери зазнаватимуть збитків. Тому на все потрібно дивитися не тільки популістично, а й з погляду довго- чи короткотермінової перспективи.
За останній квартал наше міністерство опрацювало 169 нормативних актів, регламентів і положень. Це лише з аграрних питань. Але, рівняючись на європейські нормативи, треба розуміти, що ми маємо свою специфіку. Звісно, хочеться, щоб у нас працювали кооперативи на кшталт європейських, були заможними села. Ідеальна модель сіл у Баварії та Франції: там бути фермером престижно. У Європі є загальна система оподаткування, але на гектар надається пряма допомога в середньому €400. На жаль, ми такого не можемо запропонувати.
У. Т.: Які передумови необхідні для формування в Україні фермерства як класу?
– У принципі фермерський клас у нас сформовано. Люди, які працюють на землі, називають себе фермерами. Ті, що мають 1 га саду, 20 га землі чи 10 корів, теж фермери, бо свою продукцію вони віддають на ринок чи в пункти заготівлі. Наше фермерство не схоже на європейський варіант, але його не можна порівняти і з радянським підходом, коли створювалися колгоспи та радгоспи. В Україні його називають малим та середнім бізнесом. І цей клас дуже потужний, соціально активний. Я за те, щоб надавати більше повноважень місцевим громадам. Відбулася перша фаза децентралізації бюджетів, на черзі законопроект із передачі повноважень прав на землю селищним радам і місцевим громадам.
Європейські фермери можуть отримати фінансування терміном до 20 років за ставкою 4–5% річних. У Міністерстві агрополітики є дев’ять проектів (вартістю $8 млрд): елеватори, довгострокове фінансування лізингу техніки, фінансування малого і середнього бізнесу. Європейські експерти вбачають велику можливість і серйозний потенціал (за правильної агрономії) у тому, щоб удвічі збільшити продуктивність української землі. За аграрним бізнесом велике майбутнє. Не лише за вирощуванням базових продуктів, а й за переробкою (тваринництво, молоко, біоетанол).
Читайте також: Полювання на гривню
У. Т.: У 2013 році Україна стала одним зі світових лідерів з експорту аграрної продукції. Зокрема, зернової групи. Які подальші перспективи?
– Сьогодні аграрна галузь є локомотивом української економіки, № 1 в експортній складовій. Єдина, яка показала зростання і залишається прибутковою. Всі експортоорієнтовані продукти мають позитивні результати. Я багато спілкуюся з аграріями, вони прагнуть одного: не змінювати щороку правила й надати дешеве фінансування. Україна є № 1 у світі з вирощування соняшнику й виробництва з нього олії, а за зерновими й кукурудзою посідає четверте місце. Незважаючи на те що гривня постійно падає, наш аграрний сектор став конкурентнішим у 3,3 раза (порівняно з минулим роком). Для іноземних партнерів зараз привабливіша купівля української продукції. У нас найнижча у світі собівартість курятини, що відкриває великі можливості.
У. Т.: Яких збитків зазнав АПК України у зв’язку з анексією Криму і війною на Донбасі?
– Ми втратили 1,5 млн т зернових. Не кажучи про втрачені підприємства. Наприклад, великий завод у Донецьку, що належав нашим закордонним інвесторам, тваринницькі комплекси. Що стосується Криму, то близько 40 тамтешніх компаній, які належали до нашої аграрної галузі («Масандра», «Новий Світ»), націоналізовано РФ. Зараз Україна формує судові позови, працює над перереєстрацією торгових марок: жоден актив ми не збираємося віддавати. На Донбасі й Луганщині велика проблема з посівною. Банки та інвестори не хочуть її фінансувати, оскільки низку угідь потрібно розміновувати й невідомо, яка сторона збере урожай.
У. Т.: Що відбувається з експортом сільгосппродукції до РФ?
– Експорт триває, але наш товарообіг у сфері АПК впав за останній рік на третину. Зараз ми активно шукаємо заміну російським ринкам збуту й порушили питання про збільшення експортних квот у країни ЄС для українських товаровиробників (курятина, яйця, мед тощо). Утім, орієнтуємося не лише на Європу, а й на африканські та азіатські ринки.
Біографічна нота
Олексій Павленко народився 1977 року в Умані. Вивчав економіку в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», а також навчався в Міжнародній школі бізнесу, Українській академії зовнішньої торгівлі та Школі бізнесу Університету Нінроде (Нідерланди). Кандидат економічних наук. Працював у банку в Нідерландах, групі агрокомпаній «Райз» і
ГК «Фокстрот». Член ініціативної та координаційної групи ініціативи «Перший професійний уряд реформ» та наглядової ради ТОВ «Європейські молочні технології». З грудня 2014 року – міністр аграрної політики та продовольства України