У законопроєкту, який Верховна Рада підтримала у другому читанні в травні 2021 року, довга історія. З чого починалася ця ініціатива?
— Центр громадянських свобод із початку війни займається документуванням воєнних злочинів на Донбасі та моніторингом політичних переслідувань у Криму. В центрі нашої уваги — незаконні викрадення та утримання людей у підвалах, російських колоніях, слідчих ізоляторах, а також факти катування, сексуального насилля та вбивств. За даними правозахисних організацій, наразі понад сотня людей перебуває за політичними мотивами у місцях несвободи в Російській Федерації та окупованому Криму. І тільки за офіційними даними майже 300 військовополонених та цивільних заручників перебувають на окупованому Донбасі. Усе це вершина айсберга, бо свавілля на окупованих територіях триває. Кілька років ми концентрувалися на записуванні свідчень та передавали їх до Міжнародного кримінального суду, до ООН, ОБСЄ та Ради Європи. І це був приголомшливий досвід: люди розповідали нам страшні історії. Я особисто говорила з тими, кого катували, забивали у дерев’яні ящики, одна жінка розказувала, як їй виймали око ложкою. Люди розказували, як їм відрізали кінцівки, змушували писати своєю кров’ю на стіні. І зрештою ми почали думати, як це зупинити. Умовно поділили всі причини, котрі зумовлюють цю проблему, на дві групи. Перша — це ті, на які Україна не може вплинути. Ми не можемо зараз вплинути на рішення Путіна та його оточення продовжувати цю війну і використовувати в полоні людей для шантажу України, щоб досягти певних політичних цілей. Ми не можемо змусити його припинити окупацію, тому допоки Крим та частина Донбасу будуть окуповані, в нас з’являтимуться нові й нові кейси — захоплення, утримання, катування людей. А друга група причин — ті, на які ми не тільки можемо, а й зобов’язані вплинути. Тому ідея цього законопроєкту народилася з практичної необхідності: ми впевнені, що запровадження певних правових інструментів може вплинути на цю ситуацію.
Читайте також: Як окупанти мілітаризують дітей в ОРДЛО
П’ять років тому ми створили групу, яка напрацювала перший проєкт закону. Ми домоглися реєстрації його як урядового, після року пояснень його важливості в Кабінеті Міністрів. Депутати минулого скликання за місяць до парламентських виборів Верховної Ради проголосували у першому читанні. Основним нашим союзником на той час був «Блок Петра Порошенка». Але у 2019 році сталося те, про що ми попереджали союзників, намагаючись пришвидшити прийняття закону. Прийшли нові люди, і ми були змушені наново доносити всю інформацію, доводити актуальність та важливість цього проєкту. Після кількох зустрічей та пояснень нас підтримав голова Комітету з правоохоронної діяльності Денис Монастирський. Ми зареєстрували новий законопроєкт, що на 80% відповідав тому попередньому, який був проголосований у першому читанні. У нового була покращена структура та досконаліше виписаний той самий зміст. Зрештою цей законопроєкт був проголосований Верховною Радою і переданий на підпис президенту. І, на жаль, досі там лежить у незрозумілому статусі. Термін підписання сплив десь 26 червня, до речі, у символічну дату — Міжнародний день підтримки жертв катувань. Ми вірили, що в ці дати закон буде підписаний, і люди, які вижили, пережили тортури та полон, отримають реальний сигнал про те, що справедливість існує. Вони сім років чекали, коли парламент країни, що воює, нарешті закріпить відповідальність за міжнародні злочини на національному законодавчому рівні. Ми й далі комунікуємо з Офісом президента, тож залишається сподіватися, що законопроєкт буде підписаний хоча б до іншої символічної дати — Міжнародного дня правосуддя, що відзначається всім світом 17 липня.
Чому ж можновладці не поспішають його прийняти?
— Байдужість — це основна причина, чому цей закон досі не працює. Ми з нею зіткнулися й під час першої спроби у 2016 році, бачимо це й зараз. Але, по-перше, законопроєкт складний: для його розуміння необхідні знання не тільки українського законодавства, а й міжнародного гуманітарного права, яке має певну специфіку та особливості. По-друге, попри те що в нас десятки тисяч людей, які стали жертвами таких злочинів, вони залишаються невидимими в українському суспільстві. Звісно, ми намагалися привернути увагу: за ці п’ять років із вимогою прийняти закон про воєнні злочини на площі виходили правозахисники, рідні полонених та, власне, ті, хто став жертвами воєнних злочинців. Але дозволю собі простий приклад: коли так звані «євробляхери» відстоювали свої інтереси, вони масово вийшли і перекрили вулиці. Але полон ламає людину. Чи можемо ми уявити, що жертви катувань та зґвалтувань так само активно й масово виступатимуть та публічно говоритимуть про те, що пережили? Тому й попередні політики, й нинішня влада не відчували потужного суспільного тиску, який змусив би прискорити рішення цієї проблеми.
У чому актуальність цього закону для України?
— Цей законопроект встановлює відповідальності за злочини проти людяності та приводить воєнні злочини у відповідність до міжнародного права. Коли наші можновладці та політики говорять про безправність громадян України, які залишилися сам на сам із окупантами, я завжди ставлю собі запитання: чому нікого не турбує, що в нас досі в жодному законі належно не прописана відповідальність за воєнні злочин, які за сім років війни стались у нас у жахливих масштабах? Можна згадати розстріл українських військових у так званому «зеленому коридорі» під Іловайськом, обстріл цивільного автобуса під Волновахою, переміщення ув’язнених із Криму на територію Російської Федерації — наприклад, Олег Сенцов відбував покарання на далекій півночі Росії. Ці злочини виписані у Кримінальному кодексі таким чином, що органи національного слідства не могли їх застосувати. І це одна з причин, чому в нас так мало вироків, бодай навіть заочних, за воєнні злочини.
Читайте також: На пульсі суспільної думки
Наш Кримінальний кодекс не гармонізований із міжнародним кримінальним та міжнародним гуманітарним правом. Коли у 2015–2016 роках ми почали аналізувати матеріали справ, то побачили, що більшість таких злочинів кваліфікується за загальними кримінальними статтями. Не як воєнні злочини, а як, наприклад, загальнокримінальне вбивство, викрадення людини чи зґвалтування. А найчастіше звинувачують просто в участі в незаконних збройних формуваннях. Але це зовсім не відображає тяжкості скоєного. Ми досліджували випадок, який можна назвати ілюстративним — коли людина неодноразово ґвалтує жінок на блокпості, а її звинувачують тільки в участі в незаконних формуваннях. Це передбачає абсолютно інший термін покарання, а з кейсу автоматично викреслюються жертви сексуального насилля. Інший приклад: Арсен «Моторола» Павлов публічно заявив, щоб під час боїв за Донецький аеропорт українських військових не брали в полон. Тобто він наказував своїм підлеглим вбивати знезброєних людей, які могли опинитися в полоні. Війна — це жахливо, але навіть вона має відбуватися за правилами. Тому людина, котра складає зброю або не має її, вважається полоненим і захищається цілою низкою міжнародних конвенцій. У загальнокримінальному законодавстві України неможливо знайти якийсь аналог, за яким можна було б адекватно судити за ці злочини.
Також важливо: за будь-які загальнокримінальні злочини передбачена амністія. Ми перебуваємо в складному процесі перемовин із Росією, яка постійно тисне на Україну задля досягання своїх геополітичних інтересів. Обтяжують ці перемовини дуже абстрактно виписані Мінські домовленості, у межах яких можуть амністуватися всі причетні до подій, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей. Якби кримінальні злочини оцінювалися як злочини проти людяності чи воєнні, то діяв би принцип міжнародного права, за яким воєнні злочинці не підлягають амністії. А коли людей засуджують за загальнокримінальні злочини, їх можуть амністувати.
Ще один момент: у загальнокримінальних проваджень є терміни розслідування, і якщо в цей термін справу не вдалося довести до суду, вона просто закривається. Міжнародні злочини не мають термінів давності, бо зрозуміло, що вони зазвичай відбуваються під час збройних конфліктів, які можуть стати перепоною у розслідуванні. Історія знає багато прикладів, коли міжнародне судочинство знаходить винних через багато років — коли падають тоталітарні режими, деокупуються території. А в нас є така практична проблема: ми застосовуємо неправильну кваліфікацію, тому ставатимемо свідками того, як провадження щодо воєнних злочинців закриватимуться, бо спливуть терміни.
І останнє: практична користь — усі полонені, на жаль, були впевнені у безкарності тих, хто вчиняв над ними тортури. Слідчі часто не бачать сенсу у наполегливому розслідуванні, бо когось обміняють, когось амністують, щодо когось спливе термін розслідування. Так само думають і ті, хто вчиняє злочини: вони переконані, що залишаться безкарними. А цим законом Україна надсилає потужний сигнал РФ та її проксі-агентам: ви не сховаєтеся за абстрактним Путіним, кримінальна відповідальність індивідуальна. Міжнародні злочини не мають термінів давності, ми вас знайдемо за першої ж нагоди, і ви постанете перед судом. Це розуміння може мати охолоджувальний ефект просто зараз. І вже зараз може врятувати когось від тортур та смерті.
Чому цей законопроєкт досі викликає гарячі дискусії?
— Так, стосовно цього законопроєкту виникають певні занепокоєння та різночитання. І я хотіла б сказати про це окремо. Є суперечки щодо відповідальності командирів за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права їхніми підлеглими. І тут ще раз важливо підкреслити, що йдеться тільки про випадки, коли бездіяльність командира спричинила воєнний злочин підлеглого, і при цьому він знав, припускав або міг та повинен був знати про такий злочин. Тобто мав практичну спроможність та прямий обов’язок запобігати, припиняти чи забезпечувати переслідування підлеглого за воєнні злочини. До речі, у статті 438 ККУ вже передбачена така відповідальність, бо ця стаття відсилає до всіх наявних міжнародних договорів, які ратифікувала Україна. Тобто ці норми вже були частиною українського законодавства, але через те що вони не були виписані в тілі Кодексу, а відсилали слідчих до десятків міжнародних конвенцій, Україна їх просто не застосовувала. Нічого нового, окрім того, що з’являється можливість практично застосовувати це положення, цей закон не несе.
Читайте також: Із думкою про війну
Є припущення, що законопроєкт може бути використаний для політичних переслідувань. Давайте подивимося на це з позицій здорового глузду. Якщо ми говоримо про політичне переслідування, то для цього не потрібен цей законопроєкт. Бо політичне переслідування — це свавілля, і в такому разі байдуже, що написано в законах. Згадана мною непрацююча стаття 438 КК одразу може запрацювати, якщо буде політичне замовлення згори. За бажання політичне замовленням можна виконати й через звинувачення у загальнокримінальному умисному вбивстві чи за будь-якою іншою статтею. Але ж нікому не спадає на думку прибрати відповідальність за умисне вбивство із Кодексу. Тож це не питання конкретного законопроєкту взагалі. Це питання реформи правоохоронної та судової систем. Бо не можна убезпечитися від політичних переслідувань, просто не приймаючи законів. Тому в цьому випадку правозахисники — перші союзники тих, хто бажає, щоби в країні не було директивних наказів, за якими фабрикують справи. Ухвалення закону не вирішує автоматично всіх проблем, це лише перша цеглинка на шляху до справедливості. Просто вона зайняла у нас цілих п’ять років. Наш наступний крок — будувати таку систему, яка якісно застосовувала б цей закон. Але без першого кроку просто неможливо йти далі. Україна і так вже заборгувала людям, які пережили ці злочини, надію на справедливість.
Ми й далі чуємо нарікання щодо певних формулювань. Але це не експертні дискусії, а скоріше питання віри. Серед юристів, які озвучують претензії назагал, є люди з різним рівнем компетентності у сфері міжнародного права, а для висновків та оцінок різних поглядів пересічному громадянину треба мати певний бекграунд щодо світової практики. Можу сказати, що над цим законопроєктом працювали найкращі практики і теоретики міжнародного права, міжнародні експерти, адвокати, які кілька років представляють інтереси жертв воєнних злочинців. Він пройшов купу обговорень, надані фахові оцінки міжнародних організацій, експертні висновки Моніторингової місії ООН з прав людини. Ми провели безліч брифінгів, на яких пояснювали всі «гострі» моменти, що викликають дискусії. І нам уже потрібно йти далі, щоб не втрачати дорогоцінний час.
Але, на жаль, ми бачимо інші тенденції. Я зараз кажу й про останні зміни в Офісі генерального прокурора — усунення від керування так званим «Департаментом війни» Гюндуза Мамедова, який по суті його створив, розробив стратегію роботи, започаткував співпрацю з адвокатами і жертвами воєнних злочинів, правозахисними організаціями. Зараз для мене це виглядає суто внутрішньою політичною конкуренцією. Як і поява постанови від депутатів ЄС, які наполягали на анулюванні голосування Верховної Ради за законопроєкт через начебто порушення регламенту. Як на мене, є питання державного значення, які не мають розглядатися через політичну призму. У політиків має бути відчуття історичної відповідальності, а не тільки політичної доцільності. Неважливо, у більшості ти зараз чи в опозиції, вигідний зараз твоїй політичній силі певний законопроєкт чи ні. Треба думати, як не осоромитися, коли почнеться так звана «холодна амністія» і всі провадження щодо воєнних злочинів закриватимуться через те, що спливає термін, на який розраховані загальнокримінальні розслідування. І мати змогу чітко відповісти на питання, що кожен із них зробив, щоб жертви цих злочинів дочекалися справедливості, бодай і відкладеної в часі.
———-
Олександра Матвійчук народилася в 1983 році у Києві. Закінчила юридичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Займається захистом прав людини в Україні та євразійському регіоні близько 18 років. Очолює Центр громадянських свобод. У 2016 році отримала Democracy Defender Award «за винятковий внесок у просування демократії та захист прав людини» від ОБСЄ. 2017-го стала першою жінкою-учасницею річної програми Стенфордського Університету Ukrainian Emerging Leaders Program.