У. Т.: Якою бачиться ситуація з дотриманням прав людини у країнах Центральної Азії та на Кавказі від моменту розпаду СРСР і донині?
– Центральна Азія схожа на велику клаптикову ковдру. Є Киргизстан, який вважають оплотом демократії в регіоні. Звісно, там купа проблем із дотриманням прав людини, але порушень менше, ніж у решті країн. Це один полюс. Протилежний – Туркменистан, де панує не просто авторитаризм, а своєрідний тоталітаризм. Там людей без суду і слідства кидають до тюрем, вони зникають на роки. Заборонили все: закрито театри, немає ресторанів. Десь посередині перебуває Узбекистан, який тяжіє до Туркменистану. Казахстан, на думку місцевих жителів, як зафіксувавсь у певному стані після краху Радянського Союзу, так і не змінюється (окрім сплесків на кшталт розстрілу в Жанаозені). Таджикистан радше рухається в бік Киргизстану в плані демократичності, але там багато проблем, спричинених громадянським протистоянням.
Кавказ теж не без своєї специфіки. Грузія випадає із загального тренду: в неї хоч і не бракує проблем, але загалом ситуація із правами людини непогана. Нині там усі стривожені подіями в Україні, адже немає гарантії, що Путін не повернеться й не дійде до Тбілісі, як погрожував зробити колись. 40% території країни окуповано, і про це говорять відкритим текстом. В Азербайджані вже багато років є політв’язні, негаразди з багатьма громадянськими свободами. Зараз, користуючись тим, що європейці готові налагоджувати й посилювати енергетичне співробітництво з Баку, Ільхам Алієв відчув свою сильну позицію, почав «зачиняти» одного за одним усіх громадянських активістів і правозахисників. Там відчутно тенденцію закручування гайок і значне сповзання до погіршення. У Вірменії змінювались уряди і президенти, втім, відколи у кріслі глави держави закріпився Серж Сарґсян, панує дух стагнації.
Поки живий російський імперський проект, що його уособлює Путін, напруження і в Центральній Азії, і на Кавказі зберігатиметься, хоч там вистачає і своїх проблем. Намагання РФ засунути свої мацаки у проблемні зони колишнього СРСР іще дужче дестабілізує ситуацію. Авторитарний клуб, сформований навколо Росії, завжди єдиним фронтом виступає в ОБСЄ, ООН тощо. Москва підтримує диктаторів і різного роду царків. Не останньою чергою її сприяння Башарові Асаду призвело до того, що в Сирії та Іраку зміцніла «ІДІЛ». А її не порівняти за жорстокістю ані з «Аль-Каїдою», ані з «Талібаном».
У. Т.: Радянський лад не зруйнував ані в центральноазійських республіках СРСР, ані на Кавказі тяглість традицій сімейності й напівфеодального ладу. Хто нині ті особи від влади, які стоять за порушеннями прав людини та громадянина в цих регіонах?
– Насамперед це законсервовані радянські еліти та їхні «сім’ї», які нічим, по суті, не відрізняються від Януковичевої. Це бізнесово близькі постаті, здебільшого справді різноманітні родичі. У нас це не настільки масштабно представлено, а там коли говорять про родинний клан, то так воно і є.
У. Т.: Про великі порушення прав людини, зокрема розстріл у Жанаозені, чи етнічні сутички в Оші, як і про випадок з Укроборонпромом, що були резонансні ще кілька років тому, нині майже нічого не чути. Яка зараз ситуація із цими справами?
– В киргизькому Оші стався етнічний конфлікт, який загострився через те, що держава не вживала адекватних заходів для захисту узбеків. Тоді постраждало дуже багато людей, але незначний відсоток дістав доступ до суду як засобу встановлення справедливості, до якихось компенсацій тощо. Понад те, відомий правозахисник узбецького походження Азімжон Аскаров, який під час заворушень намагався відстоювати інтереси мирного населення – своїх одноплемінників, був звинувачений у вбивстві міліціонера, і йому присудили пожиттєве ув’язнення. Є журналісти і правозахисники, які намагаються повертатися до цієї теми, але вона не цікавить суспільства загалом. У Киргизстані дуже високий рівень етнічного націоналізму, і якщо ти активно порушуєш це питання, то на тебе дуже швидко можуть повісити ярлик «захисника узбеків», почнуть тиснути в різних формах. Зокрема, у пресі, з чим стикаються киргизькі правозахисники.
У казахстанському Жанаозені було розстріляно мирне населення, близько 100 осіб. До подій на Майдані казахи ставляться з великим пієтетом саме тому, що дві історії перегукуються. Досі в цій справі не відбулось ані розслідування, ані покарання винних. За ґрати кинули чотирьох міліціянтів нижчого чину, яких відтак потрошку випустили за всілякими амністіями тощо. Коли ми з колегами привезли казахам фільм про революцію в Україні й розповіли про ініціативу «Євромайдан SOS», яка намагається контролювати процес слідства щодо розстрілів у центрі Києва, вони поставилися до цього дуже скептично. Їм не вдалося домогтися початку розслідування їхнього випадку, і тема Жанаозена поволі перетворилася на своєрідне табу. Якщо починаєш говорити про це із простими людьми, непричетними до руху правозахисників, вони вмовкають і замикаються.
Справа Укроборонпрому в Казахстані також заморожена, і там, за моєю інформацією, нічого нового не відбувається. Не думаю, що процес зрушиться з місця. Режим Назарбаєва чиновників саджає за ґрати. Колеги розповіли мені цікавий випадок, коли вони під час моніторингу однієї з колоній наткнулися на камеру з колишніми міністрами внутрішніх справ та економіки. Але це радше наслідки потрапляння в немилість, аніж реального правосуддя. На Північну Корею це поки що скидається мало, але спрацьовує корупційний принцип: щоб твої еліти тебе стільки років терпіли, ти маєш їм весь час щось давати.
Є ще одна донині резонансна справа, яка безпосередньо стосується України. Йдеться про екс-міністра енергетики Казахстану Мухтара Аблязова. Питання в тому, чи зберігатиметься заведена ще Януковичем манера переслідувань, чи цього політика таки екстрадують із Франції. Очевидно, що президент Порошенко опинився у скрутній ситуації: йому не потрібно, аби навколо Путіна гуртувалися люди, і в світлі останніх заяв Назарбаєва, які йдуть урозріз із російською позицією, він таки вирішить погодитися на видачу Аблязова в обмін на спільну дружбу проти Кремля.
У. Т.: Країни Центральної Азії здебільшого поліетнічні. Чи аналізували ви, кому вигідно, аби представники різних етносів у якійсь із них жили в постійній ворожнечі й нетерпимості?
– Зазвичай мені доводиться мати справу з наслідками цих нетерпимості й ворожнечі. Причини такої ситуації ховаються за низкою обставин. Насамперед це історичне минуле. Узбекам у регіоні, зокрема в Киргизстані, дісталася роль, яку в Європі свого часу було відведено євреям, а на Кавказі – вірменам. Багато хто їх не любить. Якщо більшість народів Центральної Азії в давнину були кочівниками, то узбеки – осіле, переважно міське населення, люди, які торгували й мали контроль над фінансами. Це старі звички та упередження, які дістають нове життя, обростають новими подробицями. Плюс до цього існує Узбекистан, найбільш населена країна в регіоні. Здається, ніби всі держави Центральної Азії, окрім Казахстану, маленькі, але в Узбекистані проживає до 40 млн осіб. Це майже українські масштаби. Він має доволі потужну армію, Іслам Карімов тримає курс на мілітаризацію, за останні 20 років його держава вступала в сутички з Таджикистаном і т. ін. Можу припустити, що деякі процеси в країнах Центральної Азії певною мірою нагадують ті, які відбуваються у Вірменії та Азербайджані, чиї президенти постійно намагаються якщо не розв’язати війну, то принаймні нагнітати напруження, щоб тримати свої суспільства під контролем.
У Казахстані є проблема з уйгурами, а в Узбекистані дискримінують за ознакою релігійності та навзаєм притісняють киргизів. Таджики й узбеки дуже погано знаходять порозуміння. Окрім того, в Таджикистані є дуже багато субетносів і кланів, зокрема так звані памірці із зони Хорога, де відбувалася антитерористична операція у 2012 році, коли, за свідченнями, було знищено багато мирних жителів. Це клаптикова ковдра, де в усіх є проблеми з усіма. Так само, як у нас із росіянами чи як на Кавказі, кордони в Центральній Азії нарізані дуже нерівномірно, повсюди залишаються території, навколо яких зростає напруження.
У. Т.: З якими основними трендами нині доводиться працювати в країнах Центральної Азії правозахисникам? Що зараз характеризує тамтешню ситуацію?
– Поки що вона лише погіршується, і так буде надалі. Зрозуміло, що увага світової спільноти нині прикута до Путіна. Допоки всі дивляться на лідера РФ, Лукашенка, Алієв, Сарґсян, Карімов та інші владнують свої справи, особливо там, де є власні енергоресурси, що допомагає владі почуватися абсолютно безкарно, подивіться лишень на режим Алієва в Азербайджані. Киргизстан формує новий тренд. Він вирішив вступити до Митного союзу, тому нині стрімко змінюється дискурс речей, які підтримує чи не підтримує офіційний Бішкек. Із цим пов’язане й закриття військової бази «Манас». Активістів, які виступають проти входження до Митного союзу, викликають на допити і превентивні розмови до правоохоронних органів. Окрім того, відчутним є напруження довкола теми нашого Майдану, як і довкола інших, що суперечать позиції та баченню РФ.
До того ж варто зазначити, що три центральноазійські країни мають кордон із Афганістаном. Це дуже непокоїть правозахисників, особливо таджиків. Коли з території південного сусіда буде завершено виведення американських військ, передбачити, що станеться в регіоні, не може ніхто. Чекають на бойові дії, локальні конфлікти, активізацію наркотрафіку і злочинності. Існує загроза, що всі ці явища поширюватимуться, і в цілих регіонах запанують наркобарони. А це загрожує кризою державності всій Центральній Азії.