Тиждень.ua: Які можливі моделі управління УПЦ МП може застосовувати новий митрополит Київський? Чи варто очікувати кадрової ревізії у Донецькій і Луганській єпархіях?
Залежно від особи Предстоятеля це може бути широкий вибір моделей – від поступової відмови від самостійності, як це є зараз у православ’ї в Білорусії, до активної діяльності з отримання/визнання автокефалії. Щодо Донецької та Луганської єпархій – рішення буде приймати Синод чи Собор єпископів. Але можна стверджувати, що якщо там не відбудеться кадрова люстрація і не буле приведення діяльності тих кліриків, які підтримують антиукраїнську ідеологію та сепаратистські рухи, у відповідність до чинного законодавства України, то соціальна нестабільність та сепаратистські тенденції там збережуться.
Тиждень.ua: Московський патріархат в Україні нині знаходиться в стані глибокої внутрішньої кризи, викликаної не лише смертю митрополита Київського Володимира Сабодана, а й нечіткістю позиції УПЦ МП щодо соціо-політичних зрушень в країні. Ця Церква від часів Майдану і до нині, коли Росія анексувала Крим і фактично веде з нашою країною неоголошену війну на Сході, притримується позиції «над конфліктом». Це при тому, що більшість інших українських Церков вже давно визначилися із власною позицією щодо згаданих питань, а МП – один з головних провідників ідеології, яка призвела до нинішньої важкої ситуації в державі, і в лавах бойовиків та сепаратистів знаходяться його клірики. Якими, на ваш погляд, є можливі варіанти виживання цієї церковної організації у нинішніх умовах?
Тут все просто. Або клірики починають діяти у межах чинного законодавства, підтримувати патріотичну позицію більшості суспільства, а Церква в особі її ієрархії засудить тих із кліриків, які так чи інакше підтримали терористів, або ж Церкву чекатимуть суттєві зміни. Які? Це буде залежати від того, наскільки УПЦ МП готова змінюватися, і наскільки громадянське суспільство, яке нині активно зароджується в Україні, готове буде миритися із таким станом справ. У будь-якому випадку, залишитися у позиції «над конфліктом» УПЦ МП не вдасться.
Читайте також: Релігійна палітра України
Тиждень.ua: Навесні цього року активно поширювалася інформація про бажання Патріарха Московського Кіріла провести адміністративну реформу РПЦ, яка також торкалася й УПЦ МП. Йшлося про пряме підпорядкування низки українських єпархій особисто Патріарху Московському, зменшення повноважень митрополита Київського та Собору УПЦ. Якщо наступник митрополита Володимира буде лояльним Москві ієрархом, то де гарантія, що УПЦ МП не позбудеться взагалі хоча б формальних ознак своєї «незалежності та самостійності в управлінні»? Де гарантія, що такі дії не спровокують новий Харківський собор і новий розкол у лавах УПЦ МП?
Ніяких гарантій щодо неможливості позбавлення УЦП МП «незалежності та самостійності в управлінні» немає навіть при обранні нелояльного до Москви митрополита. Почнемо з того, що цей статус не канонічний та не визнаний у Вселенському православ’ї. Відтак УПЦ МП сприймається у світі лише як окрема митрополія Російської Православної Церкви, а ми завжди можемо очікувати загрози від Московської патріархії щодо розділу УПЦ МП на кілька митрополій, в тому числі. переведення Київської митрополії в розряд однієї із пересічних митрополій РПЦ. Принаймні в історії Українського православ’я це вже було, а Київська митрополія навіть була понижена до статусу архієпархії. Інше питання – нинішні очікування українського суспільства та налаштованість більшості кліру УПЦ МП (за деякими даними, до 70% кліру УЦП МП готові підтримати об’єднавчі процеси у православ’ї в Україні). А тому, так виглядає, що наразі жоден із можливих очільників цієї Церкви не ризикне зменшити межі її самостійності та незалежності в управлінні, а якщо це зробить самостійно Московська патріархія, то це лише прискорить відторгнення від неї УПЦ МП.
Проте ми повинні розуміти, що частина вірян УПЦ МП, в силу свого походження чи виховання, ніколи не погодяться перейти до Помісної православної Церкви (у Криму це проявилося у формулі – «наконєц умрьом в Росіі»). Відтак, з новим, чи без нового «Харківського собору», частина віруючих все ж залишиться у Московському патріархаті. Є небезпека, що частина монастирів попросять ставропігію – пряме підпорядкування Московському Патріархові. У такому випадку Українська держава повинна зареєструвати ці організації як митрополію (екзархат) Московської патріархії. А не як українську Церкву, як це є нині. Назва повинна відповідати суті.
Тиждень.ua: Нині знову популярним стає питання про конституювання Української Помісної православної Церкви. Очевидно, що воно має радше політичну, аніж релігійну вагу. Чому Україна для відчуття своєї самодостатньості і суверенності потребує такого церковного утворення? Як створення такої церкви можливо технічно, адже всі попередні спроби, зокрема президента Ющенка, результатів не дали? За яких умов Українська помісна церква може бути життєздатною?
Конституювання Помісної православної Церкви, як показують події в Україні останніх місяців – важлива складова національної безпеки країни. Адже відкритість духовного каналу «Москва-Київ», на жаль, використовувалася Московською патріархією дуже цинічно – для «протягування» шовіністичних ідей на кшталт «Третього Риму», «русского міра», «славянского єдінства», «Малой Русі», «младшєго брата» тощо. «Старці» лякали та лякають неофітів, на взірець Януковича, всіма напастями світу у випадку «відділення від Москви», як свого часу лякали українців «сатанинськими знаками» на нововведених гривнях і подібною маячнею. Мусимо визнати, що Московська патріархія частково досягла свого: православні українці не лише розділені, але й витрачають значні сили на внутрішню боротьбу, яка, після спаду напруги «шалених» 1990-тих років, на Сході України знову втратила мирний характер. Україна потребує Помісної Церкви, оскільки об’єднане і патріотичне православ’я – вагомий чинник розбудови держави у країні, де більшість віруючих ідентифікують себе православними. Нехтування цим чинником може призвести (а історія дає нам такі приклади) і до втрати політичної незалежності.
Читайте також: Євроінтеграція і УПЦ МП
Щодо механізму конституювання Помісної православної Церкви – то тут все простіше, ніж багато хто собі уявляє. Достатньо згадати нещодавнє об’єднання РПЦ та Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ). Майже 80 років ці Церкви обмінювалися анафемами. Проте у травні 2007 року підписали «Акт про канонічне спілкування» і разом провели літургію, пояснивши, що сам факт проведення спільної літургії й означає зняття всіх анафем без жодних умов. РПЦЗ «за фактом» увійшла у Московський патріархат «самоуправною» структурою, яка нині поступово «розчиняється» у РПЦ. Особливістю цього церковного об’єднання була зацікавленість Росії як держави у позитивному завершенні процесу. Як результат – посилення позицій не лише РПЦ, але й Кремля, у світі, оскільки до неї перейшли десятки монастирів (в т.ч. і на Святій Землі), інші об’єкти нерухомості у багатьох, перш за все європейських, країнах.
Українська Помісна православна Церква буде більш аніж життєздатною – вона може об’єднати біля 15 тисяч парафій, що зробить її однією із найбільших кількісно Церков світу. З огляду на це зрозуміла протидія цьому процесові з боку Московської патріархії, яка може позбутися не лише 13 тисяч громад, але й важливого джерела постачання кадрів для відновлення духовенства, перш за все білого, на теренах РФ. Тому, думаю, марними є очікування, що Московський Патріарх дасть УПЦ МП томос (указ предстоятеля помісної православної церкви про надання автономії дочірній церкві – Ред.) про автокефалію.
Щодо зусиль президента Віктора Ющенка, то ним була зроблена хибна ставка на те, що єпископат УЦП МП зрозуміє важливість для країни духовного й інституційного єднання православних для розбудови країни. Як виявилося згодом, головним радником у цих питаннях у Ющенка був намісник Києво-Печерської Лаври, одіозний митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павло Лебідь – принаймні такий висновок можна зробити із деяких інтерв’ю останнього. Стратегія Ющенка визначально була недієздатна не тільки через москвофільство більшості українських єпископів, але й через нездатність тодішньої правової системи захистити, відповідно до чинного законодавства, навіть вибір людей при виході парафій із Московської патріархії, не те що такі глобальні зміни, як конституювання Помісної православної Церкви, проти якої працювали сотні провокаторів та іноземних агентів впливу. Я вже не кажу про проблему захисту кліриків УЦП МП від тиску/шантажу спецслужб іноземних держав – навіть я відчув це на собі особисто. Це тільки зараз ми нарешті сповна зрозуміли, що українських спецслужб у нас насправді немає (є – спецслужби в Україні) – у 2005-2007 роках щодо цього ще були деякі ілюзії.
Читайте також: Одвічні цінності
А тому Віктору Ющенкові в реалізації ідеї помісності не допоміг навіть авторитет Вселенського Патріарха. До речі, й досі вважаю, що якби всі ці кошти, які були витрачені тоді на підготовку та проведення візиту Константинопольського Патріарха Варфоломія І до України, були вкладені, як я пропонував, у підготовку та видрук брошур, листівок, проведення лекторіїв, створення фільмів і передач на телебаченні, впровадження безкоштовних курсів української мови у Східних та Південних областях України тощо, то ми нині мали б значно іншу ситуацію як в УПЦ МП, так і в країні в цілому.
Тиждень.ua: Яким є досвід дій держави у розвинутих країнах з високим індексом демократичності, якщо певна релігійна організація становить загрозу її національній безпеці? Скільки зусиль потрібно для того, щоб всі ці церкви та релігійні організації стали якщо не патріотами України, то принаймні прихильними до неї? Це завдання держави чи громадянського суспільства?
Кожна країна має свою систему захисту національних інтересів та безпеки. В Україні, на жаль, до 2003 року. Концепція національно безпеки України не розрізняла окремо релігійних загроз – загрози витрактовувалися загалом у сфері духовності. Лише із 2003 року у законі «Про основи національної безпеки» йдеться про роль/загрози релігійного чинника у відстоюванні національних інтересів та безпеки країни. Тому, теоретично, відповідні державні інституції мають механізми впливу на ситуацію, коли та чи інша релігійна організація веде діяльність, що суперечить національним інтересам чи безпеці – наприклад, розпалює міжрелігійну чи міжнаціональну ворожнечу, пропагує ідеї, що принижують національну гідність, закликає до екстремізму чи сепаратизму тощо. Інша справа – чи виконують ці державні інституції свої обов’язки.
Щодо того, які зусилля потрібно докласти для зміни ситуації на краще (домінування патріотичних настроїв) – тут потрібне розуміння, що наразі не стоїть питання добитися прояву патріотичних почуттів всіма жителями Донбасу чи Луганщини. Надто довго багатьох із них виховували у дусі російського патріотизму, дозволяли зомбувати антиукраїнським за своєю суттю телебаченням та іншими ЗМІ. Проте нині потрібне чітке розуміння всіма релігійними організаціями необхідності дотримання чинного законодавства у сфері національних інтересів та безпеки, з одного боку, з іншого – повинні бути включені всі можливості хай ще не досконалого, але вже народженого і патріотичного громадянського суспільства для донесення до вірян найпростішої істини: якість їх життя залежить від них самих, а не від чиновників чи олігархів, а особливо тих, хто із-за кордону розказує їм про їх меншовартість.
Тиждень.ua: Чи впливає президент Порошенко, прихожанин УПЦ МП, на цю Церкву? Він такий самий показово набожний, як попередні лідери держави? Віктор Ющенко розумів значення Помісної православної Церкви, але чи розуміє і прагне цього Петро Порошенко?
Не маю інформації, наскільки президент Петро Порошенко є впливовим в УПЦ МП. Думаю рівно так, як може президент країни бути впливовим в якійсь громадській організації (якою, по суті, і є Церква). Проте деякі факти його біографії свідчать про те, що тема релігії взагалі, і православ’я зокрема, йому не байдужа. І часті відвідини ним Свято-Троїцького Іонинського монастиря у Києві, і побудова каплички біля його дому, як свідчать деякі священики – не данина моді й не намагання «справити враження». Сам факт його приїзду у Лавру перед засіданням Синоду УПЦ МП, на якому був обраний місцеблюстителем митрополит Онуфрій, а не переобраний митрополит Агафангел, теж, на мій погляд, красномовний щодо того, чи турбує президента доля УПЦ МП? Думаю, що турбує. Адже «православне питання» не може не турбувати політичного лідера Української держави хоча б тому, що наша держава нині веде війну із терористами, ідеологічною платформою яких є й такі химери, як «православна республіка», «православна армія» тощо. Щодо того, наскільки новий президент готовий долучитися до ідеї конституювання Помісної Церкви – покаже час.
Біографічна нота:
Олександр Саган – український релігієзнавець, доктор філософських наук, професор. Провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. 2005-2007 – радник президента України. 2007-2010 – голова Держкомітету зі справ національностей та релігій.