Майже вся територія України, яку історично населяють надазовські греки, так чи так опинилась у вирії сучасної війни. Чи знаєте ви, що нині відбувається з грецькими громадами по той бік лінії фронту?
— Це складне запитання, бо я майже втратив людські зв’язки з тими, хто залишився на окупованій території. З кимось просто не мав бажання далі спілкуватися, хтось не присутній в інтернеті, а інший зв’язок зараз неможливий. Але з різних джерел знаю, що грецькі товариства там далі працюють: у Донецьку, Старобешевому й інших населених пунктах. Знаю, що, наприклад, різні концерти й фестивалі, у яких беруть участь грецькі колективи під прапорами невизнаних республік, на окупованих територіях відбуваються без перешкод і заборон. Тим паче, що Росія традиційно має дружні стосунки з Грецією, а також декларує захист православного й «російськомовного» населення на території, яку окупувала. Ми ж знаємо, що навіть виселення греків із Криму до Надазов’я у XVIII столітті також здійснювала Росія під гаслами «визволення православного населення пів острова від поневолення»…
Чи змінилася за ці шість років ситуація з національною самоідентичністю на наших прифронтових територіях, населених греками? Як вони реагують на події, що нині відбуваються?
— Я спеціально тему не досліджував, а тому можу поділитися тільки своїми спостереженнями за процесами, які побачив під час культурологічних візитів. Неодноразово бував в урумському селі Старогнатівка, розташованому неподалік лінії фронту. Підтримую зв’язок із людьми, які живуть у прифронтових Гранітному й Чермалику, але ми з ними бачимося лише на фестивалях грецької культури «Мега Йорти» або грецької пісні. Знаєте, війна не обирає, у будинки людей якої національності закинути снаряди. Тому, звісно, мешканці населених пунктів, що потерпають від бойових дій, налякані, втомлені та, як всюди на Донбасі, воліють між собою говорити про вину «обох сторін» і сумніватися в інформації, що до них надходить. Є серед греків свідомі патріоти, а є люди, які розглядають цю ситуацію, споживаючи російську пропаганду. Не скажу, що події якось стимулювали процеси національної самоідентифікації: хто почувався причетним до грецької культури, той і далі працює на цій ниві. Я швидше говорив би, що надазовські греки почали активніше артикулювати свою громадянську приналежність до України. На святах тут зараз багато державної символіки, українських костюмів і пісень. Тобто цей напрям також важко не помітити.
Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»
Чим зараз наповнене грецьке культурне життя? Чи відрізняється воно в румеїв та урумів?
— Звісно, під час активних бойових дій культурне життя надазовських греків було не дуже активним, бо майже всі населені пункти, де компактно проживають представники обох мовних груп гдаховських греків (уруми й румеї — Ред) перебувають надто близько до фронту. Але поступово все відновлюється: наприклад, у прифронтовому Чермалику відбудували будинок культури й день села святкували з національним колоритом, яскраво й гучно. Також відновилися традиційні фестивалі — наприклад, всеукраїнський фестиваль грецької культури «Мега Йорти», який торік відбувся у Волновасі. А цьогоріч у Маріуполі або Сартані мав би бути фестиваль грецької пісні імені Тамари Каци, але йому на заваді стає вже не війна, а карантинні обмеження.
Можу констатувати, що грецькі культурні проєкти румейською мовою представлено набагато ширше, ніж урумською. Уже багато років у Сартані працює грецький театр, який дає вистави румейською мовою, є народний грецький ансамбль пісні й танцю «Сартанскіє самоцвєти». Театральна студія також виходить за межі селища — наприклад, цього літа вони були у Греції, а фестиваль мистецтва «Маріуполь театральний» узяв їхню виставу «Митру ту хисмент» до своєї програми. У селищі Ялта є люди, які пишуть вірші місцевим діалектом румейської мови (вимова відрізняється в різних селах). У ялтинських греків відчутна суттєва палаталізація, для їхньої говірки характерна м’яка вимова. У Ялті також є аматорський театр, я дивився їхні вистави: про святкування новорічного свята «Ай-Васіль» (Святого Василя) і про весілля. Нещодавно вийшли друком вірші Анни Сагірової, яка також пише сценарії для вистав румейської мовою. Не можу не згадати Миколу Ахбаша, який румейською пише вірші й перекладає Пушкіна та Крилова. Щодня публікує на своїй сторінці у фейсбуці прислів’я, крилаті фрази або окремі слова ялтинською говіркою румейської мови. Особливо пишаюся його перекладом на румейську одного з творів Сергія Жадана, який є частиною проєкту агенції «АртПоле» «РоздІлові».
А ось урумського театру немає жодного, наскільки знаю. Лише кілька колективів виконують пісні урумською мовою: у селищі Старий Крим є народний ансамбль «Бір тайфа» («Єдина родина»), який колись також робив інсценування місцевого весілля, у селі Гранітне (колишня Карань) є ансамбль «Пєштєш», у селі Кам’янцка (колишня назва Йєні Карань — «Нова Карань») —ансамбль «Тайфа» («Сім’я»). Ще в Мангуші є грецький ансамбль «Білий птах» але в них я не побачив нічого урумського. У селищі Велика Новосілка (єдиному поселенні, яке заснували уруми й румеї разом) є колектив «Тірнихор» («Нове село»). Але їхній репертуар, наскільки пам’ятаю, складається переважно з пісень румейською й новогрецькою мовами. Був колись ансамбль у селі Старомлинівка, але на останньому фестивалі «Мега Йорти» я їх не побачив. У Новомлинівці, єдиному грецькому селі в Запорізькій області, також був гурт, що співав пісень урумською мовою, але не впевнений, чи він досі є. На окупованій території в селищі Старобешево залишився ансамбль «Езгіляр» («Мелодії»).
Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові
Ситуація нині така: у Надазов’ї урумських сіл більше, ніж румейських, та й урумів серед надазовських греків трохи більш ніж половина. Але водночас румейське культурне життя видається наповненішим: наприклад, відомо про їхніх поетів — і радянських, і нинішніх. А серед урумських є лише четверо сучасників, про яких я знаю і твори яких вийшли друком. Засновник сучасної урумської літератури — Валерій Кіор зі Старого Криму. Він має кілька поетичних збірок, власних і перекладних. Недавно переклав «Кобзар» Тараса Шевченка урумською мовою. Виходець із села Старогнатівка Віктор Борота — також урумський поет. Ми з ним бачилися ще до війни в Донецьку. Яка його доля зараз, на жаль, не знаю. А ще Кирікія Хавана, теж зі Старогнатівки, бібліотекарка місцевої школи. Почала писати вірші російською й українською, а потім спробувала урумською. Якось після спілкування з нею в мене виникла ідея створити урумську абетку. Щоб на кожну літеру були коротенькі віршики для дітей. Пані Кирікія так надихнулася цією ідеєю, що написала навіть по кілька віршів на кожну літеру. Ми її записали, щоб чути живу вимову, і у 2018 році зробили за допомогою гранту від Українського культурного фонду відео-версію абетки. Сподіваємося, що для молоді такий формат буде цікавішим для сприйняття. Презентували абетку в Києві, де Кирікія Хавана читала свої вірші, її односелець Федір Майхапар читав урумські казки, а ансамбль «Пєштєш» виконував пісні урумською. А також у Маріуполі, куди запросили авторку абетки, казкаря й ансамбль «Бір тайфа» зі Старого Криму. Тепер самотужки намагаємося зробити цю абетку на папері. У селі Богатир живе Валерій Папін, який також пише вірші урумською мовою. Їх іноді друкує газета «Елліни України».
У чому складність розвитку рідних мов надазовських греків?
— На жаль, ці мови нікому викладати, ні з чим і невідомо, як і де…
Щоб зрозуміти проблему, треба зануритися глибше. Наприклад, у Хартії міноритарних мов, яку Україна ратифікувала, «грецьку мову» зазначено так само, як, наприклад, «єврейську». Але зовсім незрозуміло, про яку саме мову йдеться у випадку надазовських греків: новогрецьку, румейську чи урумську? Проте неважко здогадатися, що насправді мається на увазі новогрецька мова. Так уже склалося, що і уруми, і румеї, вважають себе греками, а свою мову — саме тією, правильною грецькою. І в урумському, і в румейському селі можна почути розповідь, що «моя бабця грекиня розмовляла грецькою», хоча це означатиме, що обидві не зрозуміли б одна одну, якби зустрілися. Бо урумська все ж мова тюркського походження, а румейська більше наближена до новогрецької. Уже за часів незалежності, коли в нас почався процес національного відродження, створювалися національні товариства, не тільки грецькі, а різних національностей, щоб започаткувати процес відновлення національних культур. У середовищі греків також постало питання відродження мови. І тоді треба було з’ясувати, яку саме мову відроджувати й навчання якої запроваджувати в освіті. Тоді, у 1990-х, було прийнято рішення запроваджувати новогрецьку мову. Щоб зрозуміти всі нюанси, треба пригадати тодішній захват від «закордону», особливо коли йшлося про таку країну, як Греція. Звісно, ще було бажання почуватися нащадками великої давньогрецької культури — саме таке уявлення про «відродження» залишається досі: античні колони, одяг.
Я добре пам’ятаю, як у газеті «Логос», що виходила в Донецьку, оголосили про курси новогрецької мови. Тоді ще був шкільний підручник Марини Ритової з новогрецької, який видали в Москві: з піонерами й на дешевому папері. За ним почали «відроджувати» свою мову і греки Донеччини. Потім до поширення новогрецької мови докладала зусиль і сама Греція, поступово викладання новогрецької стало поширеним явищем, з’явилися власні підручники, відкрили кафедру в Маріупольському державному університеті, яка й нині випускає викладачів новогрецької. Зараз система рухається до того, щоб у кожному грецькому селі: і урумському, і румейському, викладали новогрецьку мову. Хоча ця мова, по факту, не є рідною для надазовських греків. Звісно, немає нічого поганого в тому, що діти знатимуть ще одну іноземну мову, яка об’єднує всіх греків світу. Але ми нічого не робимо, щоб зберегти в цих дітей знання їхньої рідної мови. Іще 20 років тому в деяких селах можна було спробувати все відродити, а зараз ми просто дивимося, як зникають рідні мови надазовських греків. Добре, що, наприклад, надрукували переклад «Кобзаря» урумською, але щоб хтось серед місцевих урумів міг його прочитати і зрозуміти, треба розробити комплексну програму зі створення навчальної літератури, посібників, програм із навчання рідних мов надазовських греків.
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
Урумська мова залишається неунормованою — вона не має впорядкованого правопису.
Думаю, у Маріупольському університеті, якщо вони вже взялися за вивчення мови греків, треба було б до вивчення новогрецької обов’язково додати наукове дослідження урумської та румейської мов. Поки є час до повного зникнення мови. Ще варіант — у столичному університеті імені Шевченка є кафедра тюркології, де крім турецької викладають також кримськотатарську. Думаю, там також можна було б започаткувати вивчення урумської, тим паче, що вона схожа на кримськотатарську.
На ваш погляд, чому ці дві мови спіткала така трагічна доля? Чому вони фактично зникають?
— Це наслідки політики Радянського Союзу. Пригадаймо так звану «коренізацію» — невеличкий період у 1920-х, коли в СРСР започаткували розвиток національних мов. Тоді було створено національні райони, здійснено дослідження і з’ясовано, де, хто і якою мовою розмовляє. І саме тоді було вигадано ці терміни, від яких ми зараз намагаємося відійти: «греко-татари» і «греко-елліни». Відбувся своєрідний експеримент: у румейських селах почали викладати новогрецьку, а в урумських — кримськотатарську. У Маріуполі заснували педагогічний технікум, де викладали ці мови, з’явився театр, постала плеяда письменства, зокрема саме тоді написав свої твори відомий румейський літератор Георгій Костоправ. Потім почалися репресії, школи позакривали, грецький друкарський шрифт викинули в Азовське море. Цей процес розвитку мови припинився на довгі роки. Після масових національних репресій, які відбулися в 1937–1938 році, греки боялися визнавати свою національність. Більшість грамотних та освічених греків було репресовано, мова почала зникати. Костоправа розстріляли, як і інших поетів, тому можна сказати, що мова помирала разом із її носіями. Я багато чув від греків і однієї, й іншої групи, що вони так соромилися свого акценту, коли розмовляли російською, що воліли не навчати власних дітей рідної мови, а тільки російської, яка тут почала домінувати. Щоб над ними не сміялись у школі, щоб це не стало приводом для репресій у майбутньому. Наслідки цього можна побачити зараз: у мого знайомого, наприклад, мама досі розмовляє російською з румейським акцентом, зі своїми подружками на вулиці вона спілкується румейською, але коли в компанії з’являється не румейськомовна людина, вони одразу переходять на російську. Своєрідне підсвідоме відчуття меншовартості, яке передають нащадкам.
—————————————-
Олександр Рибалко народився в Донецьку у 1969 році, закінчив Горлівський педагогічний інститут іноземних мов. Із початку 1990-х — незалежний дослідник надазовських греків.