Профільний комітет Верховної Ради й керівництво МОЗ перебувають у перманентному стані ворожнечі. Ви звинувачуєте у зриві медичної реформи Ольгу Богомолець, а вона — вас. Що відбувається нині між профільним комітетом і МОЗ? Які стосунки між вами та Ольгою Богомолець?
— Останні місяці жодного контакту між нами не було. Я перестав ходити на засідання профільного комітету, тому що питання, які виносилися на обговорення, були для мене незрозумілими, нецікавими і я не вбачав логіки в моїй присутності там. Справді, ситуація важка. До середини травня в нас були нормальні стосунки. Але не я ініціатор їх погіршення.
А хто винуватець?
— Чомусь сталася раптова зміна настрою щодо МОЗ, мене особисто і моїх заступників. Розумію, що все це політика й людям треба заробляти собі на хліб. Але така ситуація є нездоровою для країни, коли немає порозуміння між виконавчою та законодавчою владою. На жаль, Богомолець не зовсім розуміє функції парламенту. Про це свідчать її заяви, що профільний комітет готовий очолити медичну реформу. Але функції депутатів — ухвалювати закони! Закони в комітеті лежать ще з липня, їх можна було ухвалити в першому читанні й до другого внести поправки. І ми могли б у бюджеті-2016 урахувати нову систему фінансування медичної галузі та розпочати реформу. Богомолець погано розуміє, що без зміни законів реформа охорони здоров’я в Україні неможлива. Перший варіант законів я особисто переслав їй по е-mail 31 березня. Тобто в неї було достатньо часу, щоб попрацювати. Я зустрічався з нею, робив презентацію цих документів, пояснював. Але всі недоліки й ризики приватизації вона знайшла… у вересні. За цей рік у МОЗ було п’ять перевірок. У ході однієї з них мене взагалі звинуватили у смерті дітей. Саме цим увесь час займався профільний комітет. В інших комітетах за робочий день обговорюється по 17–20 пунктів порядку денного. У нашому ж 3–4 пункти, але далі пункту № 1 не просувається. Я написав заяву про звільнення ще 2 липня. Але зараз Богомолець підготувала спеціальну постанову про зняття мене з посади через нібито невиконання мною своїх функцій. Вона принципово не хоче, щоб я сам пішов у відставку. Її мета — звільнити мене.
Зокрема, через заяви Богомолець ви просили про відставку, яку не прийнято…
— Зовсім не через її заяви. Причиною мого кроку стала заява Юрія Луценка та Ігоря Кононенка від фракції БПП, яка й обрала мене на цю посаду. Коли фракція починає ставити питання своєму ж міністрові, наскільки він відповідає посаді, я готовий швидко звільнити її. Не чіпляюся за міністерське крісло. Але максимально швидко постараюся вивести закупівельні функції з-під компетенції МОЗ, щоб мій наступник не сподівався, що можна буде заробляти гроші на відкатах.
В Україні зараз активно обговорюють, що не можна мати ефективні та некорумповані державну службу, суд, прокуратуру, правоохоронні органи за нинішніх мізерних зарплат $150–200. Новим поліцейським, співробітникам антикорупційних органів встановили в Україні значно вищі оклади. Для чиновників готуються залучати кошти з ЄС. Чи можна розраховувати на ефективну й некорумповану державну медицину в умовах, коли її працівники легально отримують за свою роботу лише $100–200 і менше?
— За такого стану справ не можна ні на що розраховувати. Тому на сьогодні в нас нічого немає. Згідно з Конституцією в Україні медицина безкоштовна — усе оплачує держава. Але насправді українці платять за неї, і не раз: податки, внески в благодійні фонди при лікарнях, придбання ліків, гонорари лікарям. Щодо зарплати медичних працівників, то лікар повинен отримувати її залежно від обсягу роботи. Хірург, який проводить 300 операцій за рік, не може отримувати стільки само, як і той, що зробив три операції. Не може робота нейрохірурга цінуватися на тому самому рівні, що й терапевта. Робота лікаря повинна оплачуватися, виходячи із завантаженості, кількості пацієнтів, кваліфікації. Медики мають одержувати достойну винагороду за свою роботу — вони рятують життя. У США лікарі входять у трійку найвисокооплачуваніших професій після юристів і банкірів.
Читайте також: Де і як лікувалися селяни півтора століття тому
Як змінити ситуацію в короткостроковій перспективі в умовах блокування страхової медицини та неможливості переглянути норму Конституції щодо безплатної охорони здоров’я в Україні?
— Ключові реформи в галузі охорони здоров’я важко здійснювати, вони стосуються всіх прошарків населення. Для проведення реформ потрібні воля, розуміння та об’єднання всіх ресурсів влади. Реформи — це не початок чи кінець чогось, а нескінченний процес. Не вірте тим, хто каже, що через три роки реформування буде завершено. Поліпшення системи охорони здоров’я в Україні залежить від того, як швидко держава стане багатою, з’являться середній клас, західні технології. А з популістськими гаслами про те, що лікарні — це надбання народу, ми далеко не просунемося. У Грузії, яка в рази бідніша за Україну, лікарні доступні для бомжів і мільйонерів. Тому що все населення має страховки, а сума страхування дає змогу обслуговуватися в будь-якій медичній установі. Найкраща клініка, яку я бачив в Україні, у десять разів гірша за посередню в Тбілісі. Українські лікарні — це не надбання народу, а його сором, бо він мусить лікуватися в таких закладах.
Що буде, коли зазначеного вище не зробити?
— Система перестане функціонувати й розвалиться. В українських лікарнях 400 тис. ліжко-місць, і модернізація їх усіх неможлива. У жодної держави ніколи не буде стільки грошей, щоб забезпечити всі лікарні сучасними КТ, рентген-апаратами, МРТ, флюорографами… В України немає і не буде коштів, щоб відремонтувати 40 млн м² будівель. Є лише 46 млрд грн на 45 млн населення (приблизно 1000 грн/рік на особу). Не знаю, як за 83 грн/місяць лікувати людей безплатно… У цю суму входять лікування, харчування, проживання, зарплати медичного персоналу. В Україні 1/3 громадян — соціально незахищені категорії. Якщо 46 млрд грн розділити між соціально незахищеними 17,5 млн населення, вийде трохи більше ніж 3000 грн на людину. На ці кошти держава може придбати страхові поліси для зазначеної категорії громадян. Річна страховка Premium недорога — $150. Працююча людина в змозі сама придбати страховку. Модель Миколи Семашка, яка функціонує зараз в Україні, не дає мотивації: немає якісного лікування, фінансової мотивації, професійного зростання. Якщо хірург з вищою освітою в Україні легально отримує 4000 грн за місяць, а після курсів підвищення кваліфікації — 4228 грн, то в нього нульова мотивація. Хоча не секрет, що в медичних працівників є багато неофіційних джерел доходів…
Чому досі не запроваджені клінічні протоколи, які могли б стати потужним ударом по фармацевтичній корупції?
— Цю тему багато хто розуміє не дуже добре, тому нею легко маніпулювати. Якби в Україні не було лікувальних протоколів, люди не проходили б лікування. Тобто лікар не зміг би працювати. Але, щоб сплачувати за послугу, треба розрахувати її вартість. Для цього потрібен правильний протокол лікування, але не старий, а новий. Усі європейські протоколи спрямовані на те, щоб максимально зменшити вплив фармацевтичної індустрії на процес лікування. Необхідно взяти їх за основу. Твердження, що в Україні немає протоколів, свідчить про незнання питання. Зараз діють старі, але нам потрібні нові. У 2015 році затверджено 15–18 протоколів. Богомолець, мабуть, не знає, що МОЗ не пише протоколів (чиновники таким не займаються). Це справа лікарів-практиків, асоціацій. Але ці асоціації практикуючих лікарів постійно між собою воюють: одні пишуть протоколи, а інші ними не користуються.
Читайте також: Квіташвілі звинуватив у провалі реформування медицини конкретних депутатів
І який вихід із ситуації?
— Слід взяти європейський протокол, підігнати його під українські реалії (повне копіювання коштуватиме задорого) і запустити в дію. Але заявляти, що міністерство не зробило протоколів, можуть лише ті, хто нічого не розуміє. І це дивно, адже вони лікарі за фахом… Я згоден, лікувальні протоколи потрібні. Але ще потрібні й стандарти лікування. І не обов’язково спочатку прийняти протоколи, а потім уже розраховувати ціну послуги. Протокол не документ. Він змінюється кожен рік-півтора, коли з’являються нові препарати, методи лікування, технології. Якщо зараз витратимо рік-два на розписування протоколів, то на той час вже з’являться нові. Ми постійно будемо відставати. Тому все слід робити паралельно: правильно фінансувати, міняти форму господарювання і впроваджувати нові протоколи через оплату послуг. Але це все неможливо зробити швидко.
———————
Олександр Квіташвілі народився 1970 року в сім’ї медиків у Тбілісі. Випускник історичного факультету Тбіліського університету, також навчався в США (магістр у галузі державного управління). Працював на посадах ректора Тбіліського університету, міністра праці, охорони здоров’я та соціального захисту Грузії (за президентства Міхеїла Саакашвілі). З 2 грудня 2014 року — міністр охорони здоров’я України.