Очевидно, що у російському православ’ї сталася певна мутація. Достатньо подивитись на головний храм Збройних сил РФ. Споруда кольору хакі, чиї пропорції мають нумерологічний зміст, а Богородиця намальована за мотивами батьківщини-матері з радянського плакату, мало нагадує християнську церкву. Це радше святилище культу війни. Не дивно, що патріарх РПЦ благословляє агресію проти України. Як російське православ’я дійшло до такого стану? Що відбулося всередині РПЦ і в суспільстві, що у ХХІ столітті загроза ядерної війни походить від нібито християнської, православної Росії?
— Російське православ’я вже давно в такому стані, але зараз це вилилось назовні в таких яскравих і кричущих картинах, які ви описали. Крім цього в тому храмі, що ви згадали, ікони прикрашені гільзами від патронів. В той час, як християнство покликане до миротворчості, в РФ християнство взяли на озброєння для виправдання агресій, які режим путіна здійснював протягом щонайменше останніх двох десятиліть. Зараз міноборони РФ користується колосальною підтримкою з боку Московської патріархії. Навіть пропагандистські і брехливі заяви Міноборони РФ щодо «обстрілів ЗСУ храмів в Україні на Пасху» у РПЦ повністю підтримали і максимально поширили.
По суті, Московська патріархія поставила альтернативну правду, або краще сказати пропаганду Кремля, вище за істину Євангелія і ту істину, яку проповідував Ісус Христос. Тому православ’я у РФ практично перестало бути православ’ям, адже згідно православного вчення, там де неправда, там немає Бога і благодаті, а є диявол. Ще більш комічно, що ці слова також цитував й очільник РПЦ патріарх Кіріл, але він не здатний застосувати їх до себе, до Росії, до Путіна, тому що вони не вбачають у своїх кривавих злочинах нічого поганого, нічого брехливого і нічого диявольського. Сучасна Росія — це ґвалтівник-вбивця з великим золотим хрестом на грудях, Біблією в кишені і закривавленим ножем в руках. Тому що говорити про Бога і виконувати його заповіді – це різні речі.
В РПЦ навіть освячували зброю масового знищення – ядерну зброю, яка несе смерть всьому живому і неодмінно передбачає вбивство невинних людей. Це апогей диявольщини, і саме тому предстоятель ПЦУ, як і всі свідомі та небайдужі люди, вимагають церковного трибуналу над Кірілом і над верхівкою РПЦ, котра «освячує» злочини Кремля.
До речі, про трибунал. Що означає цей задум і наскільки його реально втілити на практиці? Чи були вже такі прецеденти і які наслідки вони мали?
— Була ініціатива зібрати суд Пентархії від Александрійської Православної Церкви, яка визнала ПЦУ, і яка через це постраждала від РПЦ. Московська патріархія довгий час погрожувала Александрійському патріарху і вимагала від нього відкликати визнання ПЦУ. Врешті РПЦ заснувала в Африці, на канонічній території Александрійської Церкви, свої парафії, що є грубим порушення православних правил. Саме через цей розкол, який вчинила РПЦ в Александрійському патріархаті, світові церковні лідери просили патріарха Варфоломія відновити древній інститут суду Пентархії.
Що це означає? Мали зібратись п’ять предстоятелів найдревніших Церков: Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської і Кіпрської і розглянути дії верхівки РПЦ. На порядку денному стояло питання антиканонічних дій рпц в Африці. Можливо, до переліку обвинувачень включили б і факт підтримки патріархом Кірілом війни проти України. Але, наскільки мені відомо, церковний суд над Кірілом мав відбутись наприкінці квітня поточного року. Там же могли розглянути і звернення священників УПЦ МП щодо виходу зі складу РПЦ та прийняття парафій до складу Вселенського патріархату, але через геополітичні обставини і карантинні обмеження зібрання Трибуналу відклали.
Ми знаємо про суди Пентархії, які відбувались у минулому. Наприклад, у 1666 році чотири східні патріархи засудили московського патріарха Нікона. Він був скинутий з патріаршества і став простим монахом і не був єпископом. Кіріл має всі шанси стати другим Ніконом, але на ще більш сумному історичному фоні.
Стосунки між РПЦ та Вселенським Патріархом в останні роки стають дедалі більш напруженими. Спочатку томос для України, потім – експансія РПЦ на чужій канонічній території у Африці. Ніщо не свідчить, що градус протистояння буде знижуватись, бо Москва не виявляє ознак адекватності. Чи можливий остаточний розрив РПЦ з Константинополем? Як і коли це може статись?
— Питання не зовсім актуальне, адже розрив РПЦ із Вселенським патріархатом вже відбувся в односторонньому порядку у 2018 році незадовго до Об’єднавчого собору. Москва здійснила такий крок в надії, що патріарх Варфоломій не буде іти далі з ідеєю надання томосу для ПЦУ, але прорахувалась. Слідом за Москвою про розрив із Вселенським патріархатом заявили і у філії РПЦ в Україні — в УПЦ Московського патріархату. Це все було офіційно закріплено рішенням відповідних Синодів у Москві і Києві.
Про УПЦ МП. Чим більш токсичною стає РПЦ, тим складніше ведеться її українській філії, яка намагається сидіти на двох стільцях, котрі під нею роз’їжджаються у різні боки. Якою бачиться подальша доля цієї церковної структури?
— Ця церква опинилася у невигідному становищі. Ведуться розмови і вже є відповідні законопроєкти про заборону діяльності УПЦ МП на території України. Подальша доля УПЦ МП невизначена, і своїм існуванням вона завдячує підтримці з боку російського капіталу. Цією структурою формально керує митрополит Антоній (Паканич), хоча номінально титул очільника РПЦ в Україні носить митрополит Онуфрій (Березовський) і він же є постійним членом синоду РПЦ.
В УПЦ МП можуть спробувати відновити спілкування з Вселенським патріархом і на тимчасовій основі перейти під його омофор з перспективою подальшого вливання в ПЦУ. Також в УПЦ МП може об’єднатись із ПЦУ із збереженням єпархій та парафій за колишніми архієреями. І ще один варіант, на який можуть піти ця церква, – це просити у патріарха Кіріла автокефалії. Втім автокефальна Церква в Україні вже існує, тож РПЦ не має канонічних прав надавати церковну незалежність навіть своїй філії.
Чому так? Бо РПЦ в Україні існує завдяки анексії Москвою Київської митрополії після 1686 року. Тоді Вселенський патріарх лише надав право Московському патріарху висвячувати Київських митрополитів, які мали згадувати як свого предстоятеля патріарха Константинопольського. Через деякий час в РПЦ знехтували всіма домовленостями і київські митрополити почали згадувати під час богослужінь саме Московського, а не Вселенського патріарха, як свого предстоятеля. Так відбулась анексія Київської митрополії Вселенського патріархату московитами. У 2018-2019 роках ця несправедливість була вирішена Вселенською патріархією, яка скасувала домовленості 1686 року з РПЦ і надала Київській митрополії автокефалію.
Отже, те, що Москва щось вкрала, не дає їй права розпоряджатись вкраденим. В церковному світі лише сателіти Москви можуть визнати автокефалію від РПЦ. До того ж, можливому визнанню фейкової автокефалії УПЦ перешкоджатиме факт існування ПЦУ, котра вже чотири роки як має томос про автокефалію і визнається світовими помісними церквами.
Хай там як, але на мою думку, Москва не піде на такий крок, адже тоді Україна, хоч і формально, але вийде з «трієдіного русского міра» – концепції, засудженої провідними богословами світу зараз і в минулому як єресь етнофілетизму.