Фотовиставка Олександра Глядєлова під назвою «І побачив я» триває в Українському домі, що в самому центрі Києва, з 4 вересня до 5 жовтня. Вона об’єднує 323 фотографії, зроблені українським фотографом у період з 1989 по 2024 рік. Тобто – від здобуття незалежності до російського вторгнення та його руйнівних наслідків.
Глядєлов народився в 1956 році в Польщі, в місті Легніца. У 6 років він разом із родиною переїхав до України. У 18 вступив до Київського політехнічного інституту, де вивчав оптику та приладобудування. У 1980-х роках Глядєлов почав фотографувати навколишню дійсність. Свої перші фото він зробив на камеру Leica M6, на 35-міліметрову плівку, у чорно-білому форматі. Глядєлов ніколи не фотографував інакше, як у чорно-білому форматі, і, за словами художника, камера не залишає його навіть під душем.
Олександр Глядєлов багато подорожував. Він був свідком численних збройних конфліктів і гуманітарних криз як в Європі та на Кавказі (Молдова, Грузія, Вірменія, Чечня…), так і в Африці (Сомалі, Південний Судан, Кенія…). Проте нинішня виставка в Українському домі, присвячена виключно Україні. Україні, її сучасній історії, соціальному ландшафту, революційним, активістським і військовим подіям.
Спробуємо роздивитися її не тільки через високу естетичну якість фототворів, але й через тексти, що її супроводжують.
Експозиція починається зі знімків, зроблених у 1991 році. Перше, що бачить відвідувач, заходячи в Український дім, — це безмежне поле.
Глибина горизонту вабить погляд і спонукає до руху. Око ковзає по цьому сільськогосподарському ландшафту, де борозни зникають за небокраєм, де вертикальність промальовується стовбурами декількох дерев. Але це не лише поле.
Глядєлов зафіксував важливий момент, коли українці, здобувши свою другу незалежність, позначають мотузками кордони, що відокремлюють їх від Росії. Ці кордони, що їх обіцяв захищати в разі агресії Будапештський меморандум 1994 року (захист надавався в обмін на демілітаризацію України), були порушені росіянами вже в 2014-го. Підписанти меморандуму не дотримали своїх обіцянок, залишивши демілітаризовану Україну на поталу агресору.
Знімок, зроблений Глядєловим, показує, як саме люди окреслюють межі своєї країни, на своїй землі, — одній з найродючіших у світі. Незалежність виявила себе не лише ззовні, але й з середини, зокрема — через Революцію на граніті, що відбулася в 1990 році. Їй також присвячено декілька фото.
Тоді студенти поставили на площі Майдані (її сучасна назва) намети і розпочали голодування, щоб боротися проти втручання Росії в роботу українського парламенту. Глядєлов був там. Він увічнив обличчя цих молодих людей. Він також був свідком великих протестів шахтарів Донбасу. І сьогоднішній відвідувач не може не зрозуміти, наскільки мирні протести та громадянські вимоги невіддільні від того, як українці будують і захищають свої цінності.
Як пише історик Ярослав Грицак, автор першої пояснювальної таблички: «Швидка трансформація українців з майже зниклої нації в незалежну державу здавалася майже дивом». Ці роки, які стали свідками переходу від колонізованої держави до вільної, першого підняття українського прапора над парламентом, переходу від серпа і молота до тисячолітнього тризуба, переходу від Московського патріархату до Українського патріархату, виходу з мовчання греко-католиків, які до незалежності були заборонені, все це Глядєлов зафіксував на свою «Leica». Цей період, що так нагадує «сімейний альбом», філософ Володимир Єрмоленко підсумовує формулою «життя попри смерть».
«Життя попри смерть», справді. Адже Глядєлов також фотографував перші місця масових поховань, такі як Биківня, яке українці вже в 1994 році перетворили на меморіал жертв радянського режиму. Биківня — це лише одна з багатьох адрес. Скільки ще масових поховань побачить український народ на шляху до свободи? Продовження виставки дає деякі підказки.
З 2004 року Майдан знову стає місцем народних протестів, пов’язаних з Помаранчевою революцією. Українські громадяни виходять на площу, щоб вимагати припинення російського втручання у процес президентських виборів. Цей розділ філософ Вахтанг Кебуладзе називає «Промінь помаранчевої надії». Лише промінь, але все ж надія, і філософ цитує красномовні слова Лесі Українки «без надії сподіваюсь». Виставка демонструє одночасно невгамовну боротьбу і красу, як і постійну протидію нав’язливій та руйнівній російській жорстокості.
Портрет Олександра Глядєлова
Через десять років після Помаранчевої революції, у 2014 році, революція Гідності (Євромайдан) знову заповнює собою центральну площу Києва, щоб голосно висловити ті самі вимоги: кінець корупції, справжня незалежність, повага до демократичних цінностей, зближення з Європою. Журналістка Мирослава Барчук розповідає про ці знакові моменти. На її думку, вони втілюють «вічний український дух», здатний не тільки розкрити в кожній людині найкраще, але й створити справжню соціальну згуртованість.
За революцією Євромайдану настало російське вторгнення на Донбасі й анексія Криму росіянами. Письменниця Люба Якимчук розповіла про перші миті опору в Луганську, який сьогодні перебуває під окупацією. З 2014 року Україна вже не просто протестує, — вона гуртується, зміцнює солідарність. Вона бере до рук зброю, бо не має іншого вибору.
Фотографії Глядєлова занурюють нас у буденність війни, яка, на жаль, триває до сьогодні. Коли фотографії художника збігаються з актуальними подіями, простір звужується. Сценографія стає більш замкнутою, зникає поле, зникає перспектива. Більше не випадає отак уважно роздивлялися деталі, як перед фото з 1990-х років.
Диспозиція фото дуже вправно підводить до інтимного, безпосереднього досвіду. Поетка Ярина Чорногуз, яка з 2019 року служить у збройних силах, висловлює думку, що світ не зрозумів (або не захотів зрозуміти) наскільки глибоко вразив ворог українське буття. Вчепився мертвою хваткою.
Коли мова заходить про битву за Київ у лютому 2022 року, вперше в експозиції зображення накладаються одне на одне, утворюючи суцільний простір. Усі ці фото розповідають про руйнування: зруйновані мости, розтрощені будівлі, розбиті дороги, — все те, що Олександр Глядєлов зафіксував на камеру Leica, більшість українців пережили на своєму досвіді. Сценографія (авторства Ігоря Уварова та Олега Соснова) ніби намагається пов’язати ці зображення у спільну цілісність, протидіючи розмежуванню, територіальному, фізичному та моральному. Текст, що супроводжує цю частину виставки, написала поетеса Світлана Поваляєва. Вона пережила набагато більше, ніж те, що можна бачити на фото. Її двоє синів, Василь і Роман Ратушні, відповідно 28 і 24 років, були вбиті на фронті росіянами.
У цій виставці мистецтво не можна відокремити ні від життя, ні від смерті. Насамперед — від життя, бо пам’ять про загиблих, знання їхньої особистої історії — це також життя.
Оце і є мистецтво, у всій його первинній силі. Прямий і нерозривний зв’язок із жахом, пережитим «незважаючи на». Наступна секція дещо ізольована від решти виставки на другому поверсі. Вона попереджає нас: «Увага! Наступні зображення можуть викликати неприємні відчуття». Простір ще більше звужується: деякі фото наче попадали зі стін і лежать на підлозі. Як тіла цивільних, убитих у Бучі. Масові поховання. Земля. Трупи. Євген Спірін, який брав участь в ексгумації братських могил у Бучі, написав текст, що супроводжує цю секцію. Євген – журналіст, який став солдатом. Він назвав свій текст «Змішані з землею». Тіла на деяких, завжди чорно-білих фотографіях, почали розкладатися і дійсно зливаються з землею. Аналогія не лише вербальна.
Україна мусить відновити свої кордони, щоб українці більше не втрачали контури власних тіл. У 1991-му українці проставляли кордони, у 2022-му вони мусили викопувати з землі інших, замордованих українців, щоб відновити їхню ідентичність.
У цієї історії немає завершення, як немає межі стражданням людей. Останні фото — це численні могили під снігом. Юлія Паєвська (Тайра), яка на війні з 2014 року, відбула полон, пережила тортури, — ця неймовірна жінка окреслює шлях, яким потрібно пройти. Останній кадр: ґрунтова дорога, по якій іде військовий. Він йде, щоб повернути людям особистісні контури, право на цінності, країну.
Ми всі знаємо, куди веде цей шлях. Але ніхто не знає, коли він закінчиться.
Виставка, що має назву «І побачив я», символічно посилається на вислів з Апокаліпсису від Івана. Не буде перебільшенням сказати, що Україна переживає нині свій апокаліпсис. Експозиція фотографій Олександра Глядєлова — це щось між розповіддю та пророцтвом. Фотографії відтворюють минуле, документують сьогодення, але й позначають бачення майбутнього, в ім’я якого триває цей відчайдушний опір.